§ 4. Консенсуальні контракти

Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших до­говорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'якше­ний. Укладення договору досягалося тут простою угодою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, БосіеіаБ (договір про спільну діяльність або ж договір товариства). Консен­суальні контракти становили також замкнену групу. Інші угоди, навіть ті, які за зовнішніми ознаками відповідали кон- сенсуальним контрактам, не могли бути віднесені до консен- суальних.

Основна спільна риса консенсуальних контрактів — набут­тя ними чинності з моменту досягнення угоди без виконання яких-небудь додаткових формальностей. Отже, на відміну від реальних контрактів, досягнення угоди набувало тут юридич­ного значення, ставало юридичним фактом, який встановлю­вав обов'язки сторін виконувати певні дії. Практичне значен­ня цього моменту полягало в тому, що після цього кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору.

Різновиди консенсуальних контрактів.

1. Етргіо-уепсікіо (купівля-продаж). Обіг речей у суспіль­стві здійснюється в основному в формі купівлі-продажу. За часів натурального господарства він провадився у вигляді мі­ни — товар на товар. З виникненням грошей проста міна пе­ретворюється в обмін товару на гроші. Павло так пояснює походження договору купівлі-продажу: «Походження купів- лі-продажу коріниться в міні. Бо колись не було таких монет, колись не називали одне товаром, інше ціною, а коясен за­лежно від потреб даного часу і від характеру речей обміню­вав непотрібне на потрібне» (Д. 18.1.1).

Договір купівлі-продажу є контрактом, за яким одна сторона (продавець) бере на себе обов'язок передати іншій стороні (покупцеві) у власність якусь річ, а покупець зобо­в'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумов­лену ціну.

Істотними елементами договору були товар (предмет) і ціна. Як консенсуальний контракт договір купівлі-продаясу виникав з моменту досягнення угоди продавця і покупця що­до цих істотних елементів — товару й ціни.

У самій назві договору міститься його подвійна господар­ська мета: продавець прагне збутися, продати зайвий товар, а покупець, навпаки, — придбати у власність певну необхідну йому річ (товар). У давні часи укладення договору купівлі- продаясу і його виконання здійснювалися одночасно. Проте у класичному римському приватному праві ці два акти (укла­дення договору і його виконання) в часі не збігалися. Укла­дення договору далеко не завжди передбачало одночасне йо­го виконання. На момент укладення договору сторони брали на себе зобов'язання: одна — передати річ, друга — прийня­ти і заплатити ціну.

Предметом купівлі-продажу, тобто товаром, могли бути будь-які речі, не вилучені з обігу. Допускався продаж безті­лесних речей, споживчих, неспоживчих, рухомих, нерухомих тощо. Могли бути предметом продажу речі, яких у момент укладення договору або взагалі ще не існувало в природі, або вони ще не були у власності продавця (невирощений урожай, ненароджена худоба тощо). За умов обігу, що все більше ус­кладнювався, виробник зазначених товарів бажав бути впев­неним в їхньому надійному збуті. Тому перш ніж виробляти, він укладав договір купівлі-продажу на майбутню продукцію. Так само було виправдано можливість купівлі-продажу това­рів, яких продавець ще не мав у своїй власності. Наприклад, він купляв зерно в Африці та продавав його в Римі. Однак для забезпечення збуту зерна продавець міг укласти заздале­гідь договори на його продаж, а потім уясе купувати його.

Іншим істотним елементом договору купівлі-продажу була ціна. За загальним правилом вона встановлювалась угодою сторін і виражалася в конкретній грошовій сумі. В цьому по­лягала істотна відмінність договору купівлі-продажу від міни, коли ціна виражалася через річ. Ціна мала бути чітко визна­ченою. Вона залежала від наявності товару і попиту. В імпе­раторський період були зроблені спроби регулювання цін на ринку, які, втім, успіху не мали.

Права й обов'язки сторін у договорі купівлі-продажу. Продавець мав право вимагати від покупця:

а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чо­мусь покупець відмовлявся від прийняття речі, він зобов'яза­ний був відшкодувати продавцеві заподіяні йому збитки;

б) сплатити обумовлену договором ціну. Час уплати ціни встановлюють сторони (насамперед, частинами або після пе­редачі товару); момент уплати на час виникнення договору не впливає та є лише елементом його виконання.

Продавець був зобов'язаний:

а) передати проданий товар у власність покупця. Отже, продавцем міг бути тільки власник товару (виняток — про­даж за договором доручення і з публічних торгів, але й у цих випадках продаж; проводиться від імені продавця-власника). Якщо продавець продав чужу річ, не будучи її власником, по­купець також не може стати її власником — не можна пере­дати іншому право, якого сам не маєш. У такому разі прода­вець несе відповідальність за евікцію, тобто відсудження купленої речі третьою особою у покупця на підставі права, яке виникло раніше. Наприклад, продавець продав крадену річ. У покупця її відсудили на користь справжнього власни­ка. У цьому разі продавець може бути притягнутий до відпо­відальності за евікцію. Але при поданні позову про відсу- дження речі до покупця, останній зобов'язаний залучити до участі у справі продавця. Якщо він цього не зробить, то про­давець звільняється від відповідальності за евікцію. Якщо ж річ буде відсуджено, попри активні зусилля продавця довес­ти своє право на її продаж, він несе відповідальність в по­двійному розмірі ціни;

б) передати покупцеві річ належної якості, придатну для використання за призначенням. Покупець може відмовитися прийняти її чи вимагати зменшення покупної ціни, якщо вона не відповідає цим вимогам. Проте відповідальність продавця настає лише за так звані приховані недоліки, тобто такі, які не молена було помітити навіть при уважному огляді речі (на­приклад внутрішня хвороба раба). За недоліки, які можна бу­ло помітити при огляді речі, продавець відповідальності не ніс (наприклад, продається сліпий раб, що легко помітити);

в) передати речі в обумовлений строк і в обумовленому місці. Ухилення продавця від цих вимог договору могло зав­дати майнову шкоду покупцеві, за яку продавець ніс відпові­дальність. Із закінченням строку виконання договору купівлі- продажу виникає інше, не менш важливе запитання — з яко­го моменту покупець стає власником купленої речі. У процесі виконання договору купівлі-продалсу розрізняють три стадії: укладання договору, його виконання і перенесення на покуп­ця ризику випадкової загибелі речі. В давнину моменти укла­дення і виконання договорів, як правило, збігалися. Поку­пець ставав власником і одночасно на нього переходив ризик випадкової загибелі речі. З розвитком обігу моменти укла­дення договору і його виконання все частіше не збігалися. Саме в цей період річ могла випадково загинути, і тоді поста­вало питання, хто мав відшкодувати збитки від її загибелі. За загальним правилом — власник. Покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі йому. Якщо річ (товар) гинула випадково, тобто без вини і покупця, і продав­ця, то відповідно до загальновизнаного принципу — pericu- lum sentii dominus (ризик випадкової загибелі завжди несе власник) збитки мав би нести продавець. Проте римське при­ватне право, відступаючи від цього загальновизнаного прин­ципу, покладало ці збитки на покупця з моменту укладання договору — periculum est emptoris (ризик випадкової загибе­лі проданої речі лежить на покупцеві). Відповідно до цього було вироблено такі правила:

• у момент укладення договору право власності до покупця не переходило. Факт укладення договору лише покладав на продавця обов'язок передати право власності на прода­ну річ покупцеві;

• покупець ставав власником купленої речі в момент її фак­тичної передачі;

• ризик випадкової загибелі проданої речі переходив на по­купця в момент укладення договору, тобто ще до того, як він ставав власником.

Отже, з моменту укладення договору покупець, ще не бу­дучи власником купленої речі, ніс ризик збитків від її випад­кової загибелі. Це означало, що коли річ випадково гинула після укладення договору, але до фактичної її передачі по­купцеві, останній зобов'язаний був заплатити ціну продавце­ві, а якщо він її заплатив раніше, то не мав права вимагати назад.

Це правило суперечило загальновизнаній концепції рим­ського права з цього питання. Довгий час його не могли по­яснити. Врешті-решт зійшлися на тому, що в давні часи дого­вір купівлі-продажу виконувався у момент його укладення, в цей же момент покупець ставав власником купленої речі й на нього переходив ризик її випадкової загибелі. Однак після допущення можливості виконання договору через певний час після його укладення правило про ризик залишалося те са­ме — його ніс покупець. Сучасні правові системи не сприйня­ли цього правила. Разом з переходом ризику випадкової за­гибелі речі на покупця до нього переходять і будь-які мож­ливі прирощення, поліпшення тощо.

Права й обов'язки покупця. Як уже зазначалося, певним правам продавця кореспондували відповідні обов'язки покуп­ця. Покупець мав право вимагати передачу проданої йому речі у власність. Якщо чомусь продавець не міг передати про­дану річ покупцеві, він був зобов'язаний відшкодувати запо­діяні збитки. Покупець мав право вимагати передачу належ­ної якості, в установлений строк і в обумовленому місці. При цьому він повинен був сплатити продавцю обумовлену ціну як необхідну умову переходу до нього права власності на продану річ. У договорі допускалась угода про відстрочку або розстрочку уплати ціни (Д. 18.1.19).

2. Ьосагіо-сопсіисио (найм). Класичне римське право знало три договори найму: найм речей; найм послуг; найм роботи. Між ними багато спільного, проте є й істотні відмінності. Спільне те, що в кожному з них одна сторона що-небудь пе­редає другій стороні в тимчасове користування за певну пла­ту, а різниця полягає в тому, що предмет договору різний — речі, послуги, робота.

Ьосагіо-сопсіисгіо гегиш (договір найму речей) — це контракт, за яким одна сторона — наймодавець (Іосаіог) — бере на себе обов'язок надати іншій стороні — наймачу (сапсіисіог) — у тимчасове користування яку-небудь річ за обумовлену винагороду.

Предметом договору найму речей могли бути будь-які ре­чі, крім споживаних, оскільки наймач зобов'язаний поверну­ти таку саму річ і в такому самому стані (таку саму спожива­ну річ повернути неможливо). Предметом договору могли бу­ти одна або кілька речей. При цьому не мало значення, чи був власником цих речей наймодавець. Річ передавалася в тимчасове коритування. Наймач зобов'язаний був повернути таку саму річ і в такому самому стані.

Права й обов'язки сторін. Наймодавець повинен надати річ своєчасно і в придатному для користування стані. Він зо­бов'язаний постійно, весь час дії договору забезпечувати наймачеві можливість нормального і безперешкодного корис­тування річчю (проводити необхідний ремонт). Разом з річчю наймачу передавалися і всі приналеясності до неї. Якщо річ чомусь не можна було використовувати, наймодавець відпо­відав за наявності своєї вини у будь-якій формі.

Основне право наймодавця — можливість отримувати ви­нагороду за користування річчю. Найомна плата, як правило, виплачувалась по закінченні певних проміжків часу, проте сторони могли домовитися й інакше. Якщо найомна плата ви­плачувалася наперед, а наймач не зміг скористатися річчю не зі своєї вини (наприклад, найнятий раб випадково загинув і не виконав роботу), наймодавець зобов'язаний був поверну­ти найомну плату. Наймачу надавався для цього спеціальний позов.

Найомна плата могла бути визначена або у твердій сумі, або в натурі (наприклад, частина врожаю). При цьому, якщо у наймача був неврожай, він не звільнявся від обов'язку внес­ти обумовлену кількість врожаю. Тільки нездоланна сила звільняла його від цього обов'язку. Класичні римські юристи так обґрунтовували це положення: урожай залежить від ви­падку. Один рік може бути неврожай, другий — багатий вро­жай. У неврожайний рік варто зменшити найомну плату най­мачу. Однак в урожайні роки наймач зобов'язаний відшкоду­вати наймодавцю недоплату і за неврожайні роки.

Наймодавець має право вимагати повернення речі в обу­мовлений строк у повній цілості. Якщо річ буде повернуто не в строк або з пошкодженнями, наймодавець має право вима­гати відшкодування заподіяних збитків.

Права й обов'язки наймача. Наймач має право користува­тися найнятою річчю в своїх інтересах. При цьому він міг (якщо в договорі не було прямої заборони) передати річ у користування третій особі (піднайм). Але за схоронність речі перед наймодавцем відповідав наймач, а не піднаймач. Певна річ, піднаймач відповідав перед наймачем. Наймач мав право вимагати відшкодування витрат, понесених ним щодо найня­тої речі під час дії договору. Відшкодуванню підлягали необ­хідні та корисні витрати.

Наймач повинен своєчасно вносити найомну плату. Він та­кож: зобов'язувався дбайливо користуватися річчю, турбува­тися про її збереження. Якщо ж пошкодження або погіршен­ня речі трапились, наймач ніс відповідальність за будь-яку вину, в тому числі й за легку необережність.

Договір найму речей припинявся за взаємною згодою. Проте в деяких випадках він міг бути припинений і за одно­стороннім волевиявленням. Наймач міг відмовитися від дого­вору, якщо надана річ виявлялася непридатною для користу­вання. У свою чергу, наймодавець, виявивши зловживання в ставленні до речі з боку наймача, мав право припинити дого­вір. Смерть однієї із сторін не припиняла договір. Найм при­пинявся із закінченням строку. Однак якщо наймач продов­жував користуватися річчю і після закінчення строку, а най­модавець не заперечував, договір вважався продовженим за взаємною згодою.

Римське право послідовно додержувалося концепції зо­бов'язально-правової природи майнового найму. Тобто, як­що наймодавець до закінчення строку договору відчужував здану в найм річ, то новий власник не був зв'язаний догово­ром свого попередника. Гай писав: «Якщо хтось здав іншому в найм маєток для одержання прибутків або здав житло, а потім з якихось причин продав маєток або будинок, він пови­нен потурбуватися, щоб на підставі цього договору [прода­жу] покупець дозволив колону одержувати прибутки, а жильцю — проживати в будинку; інакше той, кому це буде заборонено, подасть позов [до наймодавця] з договору най­ма» (Д. 19.2.25.1).

Ьосагіо-сопсіисііо орегагит (договір найму послуг) — контракт, за яким одна сторона (найнятий) бере на себе зобов' язання надати за обумовлену винагороду певні послуги на користь іншої сторони (наймача).

Він не поширився і не розвивався в Стародавньому Римі через наявність рабства. Всі необхідні послуги надавали раби. Крім того, фізична праця за плату вважалася такою, що при­нижує гідність вільної людини, і тому її зневажали. Однак іноді виникала необхідність у наданні послуг саме вільними: потреба в засобах існування, висока кваліфікація чи майстер­ність вільної людини тощо.

Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, що виконувалися за вказівкою наймача (догляд за дитиною, за людьми похилого віку, роботи в саду тощо). Предметом їх не могли бути послуги юридичного характеру.

Договори найму послуг і договори підряду дуже близькі між собою — предметом їх є послуги: у договорі найму по­слуг — процес виконання послуг, а в договорі підряду — го­товий результат, який і належить передати замовнику. У пер­шому випадку наймача цікавить саме процес, виконання по­слуг протягом певного часу, в другому — замовника цікавить не сам процес, а одержання в обумовлений строк готового результату — збудованого будинку, пошитого одягу, відре­монтованої речі тощо.

Договір найму послуг — двосторонній, у ньому кожна із сторін несла певні обов'язки і мала права. Найнятий зобов'я­заний був виконувати послуги за вказівкою наймача, в суво­рій відповідності з договором, протягом договірного строку і до того ж особисто. Заміна його іншою особою не допуска­лася. Якщо ж він не міг їх виконати з вини наймача, за ним зберігалося право на винагороду.

Наймач зобов'язаний був оплачувати послуги в обумовле­ному розмірі та в установлені строки. Якщо послуги не нада­валися через хворобу найнятого або з якоїсь іншої причини, невиконані послуги наймач міг не оплачувати.

Ьосаіііо-сопсіисгіо орегІБ (договір найму роботи або ж під­ряд) — контракт, за яким одна сторона (підрядчик) бере на себе обов'язок виконати за обумовлену винагороду певну ро­боту і готовий результат передати іншій стороні (замов­нику) в установлений строк.

Предметом договору є не просто процес, технологія, а са­ме готовий результат, який підрядчик і зобов'язаний переда­ти замовнику. Якщо результату не буде (хоча може бути, що підрядчик завзято працював), договір не буде виконано.

Це договір про найм роботи, тому в ньому відповідно на­зиваються сторони: замовник, що здає роботу — локатор, сторона, що виконує роботу, — кондуктор. За загальним правилом підрядчик виконує роботу повністю або частково з матеріалів замовника. Робота, виконана повністю з матеріа­лів підрядчика, перетворює цей договір у купівлю-продаж.

Права й обов'язки сторін. Підрядчик зобов'язаний якісно виконати роботу і в установлений строк передати готовий ре­зультат замовнику. Робота має бути виконана відповідно до умов договору. Якщо в процесі виконання роботи необхідно відступити від умов договору, підрядчик повинен повідомити замовника і продовжити роботу тільки з його згоди. Для ви­конання роботи підрядчик має право залучати третіх осіб, так званих субпідрядників, проте тільки він відповідає перед замовником за їх вину. Взагалі підрядчик несе відповідаль­ність за упущення при виконанні робіт, які сталися за будь- якої вини, в тому числі й легкої необереясності.

Підрядчик виконує роботу на свій ризик. Отже, якщо ро­боту буде виконано, але до передачі замовнику вона випад­ково загине, збитки від цієї загибелі результату роботи несе підрядчик. Звісно, збитки від випадкової загибелі матеріалів, що були передані замовником, несе він сам.

Підрядчик має право вимагати прийняття виконаної робо­ти або принаймні її оплати, якщо вона виконана відповідно до договору.

Основний обов'язок замовника (наймача, локатора) поля­гає в оплаті готового результату роботи. Оплата може про­водитися або за повністю виконану роботу, або за окремі ви­конані частини роботи. Однак якщо в процесі виконання ро­боти виявиться, що вона подорожчала порівняно з обумовле­ною винагородою, підрядчик зобов'язаний повідомити замов­ника і продовжувати роботу тільки з його згоди. Замовник має право продовжувати роботу чи відмовитися від договору.

Мапсіашт (договір доручення) — контракт, за яким одна сторона (повірений, мандатарій) бере на себе обов'язки ви­конати безоплатно на користь іншої сторони (довірителя, манданта) певні дії.

Предметом доручення могли бути дії як юридичного, так і фізичного характеру. Однак договір доручення частіше укла­дався для здійснення саме юридичних дій — вчинення право- чинів, виконання процесуальних дій тощо. Водночас допуска­лося укладення договору доручення щодо здійснення «супут­ніх» послуг фізичного характеру — доставка документів, за­повнення формулярів тощо.

За сутністю договір доручення наближається до договору найму послуг: в першому і другому предметом можуть бути фізичні послуги. Різняться вони істотною ознакою: договір найму послуг — платний, а договір доручення завжди безоп­латний. Якщо виконання яких-небудь дій здійснювалося за плату, це перетворювало договір у найм послуг.

Договір доручення іноді вимагав значних витрат, часу, зу­силь, енергії, роз'їздів тощо. Сама робота повіреного не під­лягала оплаті. Однак довіритель зобов'язаний був відшкоду­вати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення. Римські юристи пояснювали це так. Договір доручення похо­дить із громадського обов'язку і дружби (ex officio atque amicitia). Брати плату за послуги, виконані на підставі гро­мадського обов'язку чи дружби, в римському рабовласниць­кому суспільстві вважалося ганебним, таким, що принижує гідність вільної людини. Мандатарій вважав за честь викона­ти певні послуги на користь іншої вільної людини і плату розглядав як образу своєї честі.

Громадський обов'язок чи дружба цінилися вище грошової винагороди. В основі договору доручення лежить особлива довіра однієї сторони до іншої, і цю довіру не можна було зневажити платою. Здебільшого повірені були благородні, чесні, достойні громадяни, які мали повагу та авторитет. Врешті-решт вони були досить заможні, і для них плата за послуги істотного значення не мала. Тому римське право чіт­ко відрізняло найм послуг і доручення.

З розвитком цивільного обігу збільшувалась потреба в на­данні юридичних послуг. На виконання доручень витрачало­ся багато зусиль і часу. Добре виконане доручення почали певним чином винагороджувати — щось дарувати або іншим чином матеріально заохочувати, аби в достойний спосіб, який не принижував честі повіреного, стимулювати його пра­цю з виконання доручення. Такі подарунки пізніше ввійшли в практику і дістали назву «honor» (звідси сучасний термін «гонорар»). Обдаровувати чи якимось іншим способом мате­ріально винагороджувати повіреного довіритель спочатку був не зобов'язаний, проте з часом така форма оплати дору­чення закріпилася.

Права й обов'язки сторін. Хоча договір доручення був двостороннім контрактом, права й обов'язки в ньому розпо­ділялися нерівномірно. Суворіші вимоги висувалися до пові­реного, не зважаючи на безоплатність договору, його старан­ність, добросовісність, сумлінність тощо. Павло зазначав: «Справа волі — взяти на себе доручення, справа необхіднос­ті — виконати його» (Д. 17.6.17.3).

Основний обов'язок повіреного — ретельно і сумлінно ви­конати доручення. Він повинен суворо дотримуватися одер­жаних вказівок. Переконавшись у неможливості виконати доручення відповідно до одержаних інструкцій, повірений зобов'язаний повідомити про це довірителя. В разі наполя­гання довірителя на продовженні виконання доручення пові­рений міг в односторонньому порядку відмовитися від дого­вору. Проте відмова від договору не повинна була завдати довірителю майнової шкоди.

У договорі чітко визначалося, чи виконує доручення пові­рений особисто, чи моясе залучати третіх осіб. Якщо йому було дозволено спиратися на помічників, за їхні дії відпові­дальності він не ніс (вони відповідали безпосередньо перед довірителем). Однак повірений відповідав за вибір помічни­ків. Звернувшись за допомогою до третіх осіб без спеціаль­ного дозволу на це довірителя, повірений сам відповідав за їхні дії.

Повіреному не дозволялося перевищувати надані йому повноваження, інакше довіритель міг відмовитися від прий­няття виконання. Виконавши доручення, повірений звітував перед довірителем і передавав йому все одержане внаслідок виконання доручення з усім приростом.

Безоплатність договору доручення робило його невигідним для повіреного. Однак римське право встановлювало його підвищену відповідальність попри загальний принцип — сто­рона, яка не мала вигоди в договорі, несе обмежену відпові­дальність. Особливо довірчі відносини між сторонами в дого­ворі доручення зумовлювали відповідальність повіреного за будь-яку вину. Він зобов'язаний був відшкодувати довірите­лю всі збитки, вчинені неналежним виконанням або невико­нанням договору.

Права повіреного в цьому договорі було обмежено. Він міг відмовитися від виконання договору, якщо бачив, що не змо­же його виконати належним чином, а також вимагати від­шкодування витрат, пов'язаних з виконанням договору.

Обов'язки і права довірителя. Основний обов'язок довіри­теля •— відшкодувати повіреному понесені при виконанні до­ручення витрати. Вони підлягали відшкодуванню навіть у ра­зі, якщо результату доручення не було досягнуто, але не з вини повіреного. Крім того, довіритель зобов'язаний був від­шкодувати повіреному збитки, заподіяні йому з вини довіри­теля. Права довірителя відповідали обов'язкам повіреного.

Припинення договору. Через особливі довірчі відносини, на відміну від інших договорів, передбачено і специфічні спосо­би припинення договору доручення. Кожна із сторін мала право в будь-який час в односторонньому порядку відмови­тися від договору. Договір ґрунтувався на довірчих відноси­нах, і якщо довіра втрачалася, припинявся й договір. Однак повірений міг відмовитися від подальшого виконання догово­ру доручення у тому разі, якщо це не заподіяло шкоди дові­рителю. Він мав своєчасно повідомити довірителя про відмо­ву від доручення, аби останній міг вясити необхідних заходів.

Договір доручення припинявся смертю однієї із сторін. Це також зумовлювалося довірчим характером відносин — спад­коємці померлого могли викликати недовіру іншої сторони. Однак у разі смерті довірителя повірений зобов'язаний закін­чити розпочаті дії, аби запобігти можливій шкоді спадкоєм­цям довірителя.

Для захисту інтересів сторін кожна з них мала спеціальний позов, що випливав з договору доручення.

Босіегав (договір про сумісну діяльність, або ж договір то­вариства) — контракт, за яким дві або кілька осіб об'єдну­валися для досягнення якоїсь спільної господарської мети.Договір БОСіегаБ своєрідний у тому плані, що в ньому бере участь практично необмежене число осіб, тобто це багато­сторонній договір. Він, так само, як і договір доручення, ба­зувався на особливій довірі товаришів один до одного, на впевненості одного в порядності, чесності, сумлінності й доб­росовісності всіх інших. Це логічно, оскільки, об'єднуючи гроші, майно, власні зусилля для досягнення певної (може, навіть, ризикованої) мети, товариші повинні розраховувати на взаємну підтримку, допомогу, виручку тощо. Без такої впевненості успіху в спільній діяльності досягти неможливо. Довірчий характер БосіеіаБ вказує на його походження — він виник на основі сімейних чи родинних зв'язків. Наприклад, спадкоємці, аби не подрібнювати одерясану в спадщину ді­лянку, домовлялися між собою щодо способу подальшого її використання. Тому римські правознавці визначали БосіеГав як об'єднання, основане ніби на братстві.

Характерною ознакою Босіегав була спільність майна. Сту­пінь її визначався в договорі: чи на все майно всіх, хто об'єд­нувався, чи тільки на те, яке було необхідне для досягнення спільної мети. У першому випадку, коли об'єднувалося все майно, виникало право спільної власності всіх, хто об'єдну­вався, на все їхнє майно як наявне, так і на те, яке могло бути одержане в майбутньому. В другому — об'єднанню підлягала тільки та частина майна, яка призначалася для досягнення мети. Розміри внесків визначалися договором — вони могли бути рівними для всіх або різними. Одному зараховувались його організаційні здібності, іншому — майстерність, треті брали участь своїм майном. Отже, внеском могло бути як майно, так і власні зусилля.

Договір також: визначав правовий режим об'єднаного май­на. Наприклад, це могла бути спільна власність усіх учасни­ків, кожний з яких зберігав індивідуальне право власності на зроблений внесок, передаючи його тільки в користування.

У договорі визначалася також участь сторін у прибутках і збитках: пропорційно внеску чи особистій участі в справах, в рівних долях всім чи з урахуванням інших чинників. Допуска­лася умова, за якою визначалася більша доля прибутку од­ним, менша — іншим, але не так, щоб одні одержували тільки прибутки, а інші несли тільки збитки («левове товариство»). Ульпіан, натякаючи на відому байку Езопа, зазначав: «Не можна створити товариство, щоб одним діставалася тільки вигода, на іншого покладалися тільки збитки, таке товарист­во прийнято називати «левовим» (Д. 17.2.29.2)

Договір товариства міг укладатися на визначений строк або без визначення строку. Кожному товаришу надавалося право вийти з товариства в будь-який час, але за умови, що його вихід не завдасть збитків іншим. Той, хто бажав вийти з товариства, повинен був заздалегідь попередити про це, щоб інші товариші могли завчасно вясити відповідних заходів про­ти можливих збитків

.

Відносини за договором societas поділялися на внутрішні та зовнішні. Внутрішні виникали між самими учасниками, зовнішні — між учасниками (товариством), з одного боку, і третіми особами, з іншого.

Права й обов'язки сторін у договорі societas (внутрішні відносини). Кожна із сторін мала право вимагати участі в розподілі прибутків, одержаних внаслідок успішної спільної діяльності. Розмір часток обумовлювався при укладенні дого­вору — він міг бути рівним для всіх товаришів, але міг бути й іншим. Кожен учасник мав право виходу з договору в будь-який час, однак за умови, що його вихід не зашкодить іншим учасни­кам. Кожному учаснику надавалося право вимагати від інших взяти на себе частину збитків, заподіяних випадковою загибел­лю чи пошкодженням його майна, внесеного в спільну справу.

Обов'язки учасників були досить численні й різноманітні. Кожен із них мав внести обумовлене майно і в обумовленому розмірі як внесок у спільну справу. Це могли бути речі, гро­шові кошти або послуги. Внесене майно ставало спільною власністю товариства, а у разі випадкової загибелі чи пошко­дження збитки несли всі учасники. При цьому ризик випад­кової загибелі речей, визначених родовими ознаками, лягав на учасників з моменту передачі їх у спільну справу, а інди­відуально визначених речей — з моменту укладення договору (Д. 17.2.58). «Бо повинні бути спільними як вигода, так і збит­ки, що виникли не з вини учасника societas...» — зазначав Юліан (Д. 17.2.52.4).

Важливим обов'язком кожного учасника було добросовіс­не ставлення до спільної справи. При цьому добросовісність визначалася, на відміну від інших договорів, конкретно — до спільних справ кожний мав ставитися так, як він ставиться до своїх власних справ. У даному випадку настає відповідаль­ність за конкретну вину — culpa in concreto.

Все набуте у спільній справі кожний учасник зобов'язаний передати у спільне розпорядження і звітувати за здійснені дії. В разі зловживання одним із учасників до нього міг бути поданий позов, наслідком якого також була infamia. Суво­рість відповідальності пояснюється довірчим характером до­говору societas.

401

Правові відносини з третіми особами (зовнішні відноси­ни). Об'єднання учасників societas не було юридичною осо­бою, тому в зовнішніх відносинах кожний учасник виступав і діяв від власного імені. В разі порушення договору, укладе-

26 - 5-180

1

ного з третіми особами, перед цим зовнішнім контрагентом відповідав той, хто укладав договір. Тільки після передачі всього одержаного за цим договором до спільної каси зов­нішній контрагент міг заявляти вимоги до інших учасників.

Договір societas припинявся односторонньою відмовою будь-кого з учасників від продовження спільної справи, при досягненні спільної господарської мети через смерть одного з учасників, а також неспроможність одного з учасників, що її було виявлено. Однак після виходу або смерті одного з учасників інші за мовчазною згодою могли продовжувати розпочату справу. Проте це вже буде новий договір societas.