Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Римське приватне право / Підопригора_Харитонов__Римське_право_2006.doc
Скачиваний:
149
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
5.17 Mб
Скачать

§ 2. Публічно-правові засоби поповнення державної скарбниці в ранньому Римі

Від початку існування Риму його добробут значною мірою ґрунтувався на виконанні громадських повинностей членами громад. Для впорядкування цієї діяльності його населення поділялося на курії, десять курій складали міську громаду. Саме по куріях здійснювався набір рекрутів та стягнення по­винностей. Повинності мали різний характер: військова служба, інші особисті повинності (наприклад, побудова мі­ського муру, громадських споруд тощо). Однак постійного обкладання податками ще не було, як не було й регулярних державних видатків. Необхідності у витратах на покриття громадських видатків не існувало тому, що держава не нада­вала винагороди ні за військову службу, ні за громадські ро­боти. Якщо ж така винагорода передбачалась, то сплачувала її та курія, на якій лежала повинність, або та особа, котра мала цю повинність виконувати. Крім того, видатки на управ­ління містом і державою були мінімальними, оскільки магіст­рати виконували свої обов'язки безкоштовно, іноді докла­даючи своїх грошей, що вважалося за честь.

Про те, що громадяни повинні були постійно здійснювати якісь виплати рексу, відомостей немає. Рекс, натомість, отри­мував портове мито та доходи з коронних земель, а саме ми­то з пасовиська за худобу, що випасалася на громадському лузі, а також частину врожаю замість орендної платні від тих, хто користувався дерясавними ланами. Митні збори (portoria) існували ще за давніх римських правителів. їх було скасовано в Італії у 694 р. до н. е. претором Цецилієм Мете- лом Непотом та вперше поновлено Августом. Це був, власне, податок частково внутрішній, як, наприклад, portorium cast- rorum, але взагалі означав портове мито, що його сплачували судна, які заходили у гавань або виходили з неї, а також за право ведення у гавані торгівлі. Римляни дали своїм держав­ним податкам назву tituli fiscales, а башта на вході у гавань, що була і маяком, і місцем збору мита, називалась tituli lapis.

До цього слід додати прибуток від конфіскацій та від військової здобичі. Лише у разі крайньої необхідності стягу­вався податок (tributum), що вважався примусовою позич­кою та повертався, коли наставали кращі часи.

Рекс здійснював управління фінансами, однак державна власність не змішувалась з його власністю. Невідомо, чи об­межувалася влада правителя в управлінні громадським май­ном якимись встановленими звичаями і якщо так, то в яких межах, однак пізніший розвиток свідчить про те, що у спра­вах такого роду ніколи не питали думки громадян. Проте, очевидно, існував звичай радитися з сенатом при встановлен­ні вказаного податку (tributum) і при розподілі орних ланів, набутих війною.

Внаслідок військових завоювань, появи підвладних людей (clientes, plebes) та гостей, число мешканців Риму постійно зростало. Частково цьому сприяла традиція гостинності: за­вдяки їй іноземці могли оселятися у Римі та заводити госпо­дарство. Щодо цього Рим був досить ліберальним: римське право не визнавало будь-яких особливих переваг спадкової власності, не забороняло нікому набувати у Римі нерухоме майно. Рим, власне, був торговельним містом і спочатку сво­їм значенням завдячував саме міжнародним відносинам. То­му в ньому дозволялося оселятися дітям, народженим від не­рівних шлюбів, вільновідпущеним, всім іноземцям, що відмо­вилися при переселенні від своїх прав на батьківщині. Отже, виникла парадоксальна ситуація: населення Риму було вже чисельним, а обтяження, що виникали внаслідок воєнних дій, несли лише його громадяни, котрих ставало дедалі менше. Патриціат постійно постачав воїнів у військо, однак нові мешканці користувалися плодами перемог, не сплачуючи за них кров'ю. Отже, «безправна» частина мешканців міста фак­тично стала його привілейованою у цьому розумінні части­ною. Крім цього, влада рекса над громадянами залежала від їхньої доброї волі і йому необхідно було створити з клієнтів новий клас людей, що тісніше будуть пов'язані з ним. Таким чином виникла друга римська громада — плебс.

Першим кроком з метою злиття цих двох класів населення була реформа Сервія Тулія, що її іноді визначають передусім як податкову. Ця реформа зрівняла плебс з патриціатом в обов'язках, не надавши йому жодних прав. Сутністю її було залучення негромадян до сплати податків, як трудових та військових повинностей, так і стягнення примусової позички (tributum). Звільнялися від позички лише зовсім бідні люди (proletarii, capite censi). Залучення до військової повинності як громадян, так і негромадян залежало від того, чи були во­ни землевласниками (tribules): військова повинність з особис­тої перетворюється у майнову. Крім прямих, практикувалися і непрямі податки. На відміну від прямих податків, що покла­далися на особу платника податків, непрямі податки стягува­лися з предметів споясивання. До непрямих податків можна віднести portoria — мито за товар, що перевозиться через кордон. Скарбниця поповнювалася і за рахунок виморочного майна, і за рахунок публічного продажу рабів. Податок на спадщину сплачував спадкоємець при прийнятті майна. У розпорядження скарбниці надходило також майно засудже­них — bona damnatorum.

Деякі категорії населення несли спеціальні державні по­винності. Наприклад, корабельники (navicularii) зобов'язані були перевозити в Рим морем певну кількість хліба, пекарі (pistorii) — пекти хліб. Ковбасники і м'ясники (boarii) до­ставляли з певних місць у Рим свинину та яловичину для тих, хто мав право на дармові харчі. Торговці (negotiatores) пла­тили мито за право торгівлі. На незаміжніх ясінок та непов­нолітніх сиріт покладався обов'язок постачати та годувати коней для одного вершника. Ті особи, що не мали постійного місця проживання, повинні були постачати для армії робіт­ників та музик, а також певну кількість неозброєних запас­них (котрі слідували за військом і, беручи зброю загиблих, займали їхнє місце).

У процесі становлення республіканського державного ладу в Римі в галузі оподаткування було здійснено низку заходів з метою усунення податкового тиску. Всі види портового ми­та було знижено; через високу ціну на зерно його закупали за державний кошт, торгівля сіллю стала державною монопо­лією. Закупивши хліб та сіль, держава затим продавала їх на­селенню за нижчими цінами.

У цей же час формується система «відкупів». Вважається, що чинником цього було частково підвищення ролі посеред­ництва приватних осіб внаслідок швидкої зміни посадових осіб, а частково — активізація фінансової діяльності держав­ної скарбниці у закупівлі та продажу хліба й солі. Крім того, стягнення державних податків через «відкупщиків» з'явилося і тому, що спеціального апарату для стягування податків у Римі не було.

Сутність відкупної системи полягала в тому, що так звані публікани (відкупники), об'єднані у товариство, заздалегідь вносили до скарбниці певну суму грошей, а потім стягували її з місцевого населення. Таке право відкупні компанії діста­вали на основі аукціону, що проводився цензорами в Римі. Учасниками відкупних компаній звичайно були вершники — багаті плебеї. Великі відкупні компанії мали власних служ­бовців: переписувачів, агентів тощо. їм належали власні ко­раблі та провінційні контори. Публікани займалися також лихварством. Це робилося таким чином: висувалася вимога негайної сплати податку. Якщо платник податків не в змозі був це зробити, то публікани давали йому гроші у борг під високий відсоток. Після закінчення терміну позики борги стягували найжорстокішим чином.

Система «відкупів» була вкрай обтяжливою для населення, оскільки відкупники, зазвичай, стягували внесену ними до скарбниці суму зі значним перевищенням. Тит Лівій писав: «Де є публікани, там публічне право стає порожнім зву­ком...»

За Августа відкупи ще мали місце, однак їх питома вага помітно зменшилася, оскільки збирання більшості податків покладалося безпосередньо на прокураторів, яких призначав Август.

У Галлії та деяких інших провінціях тЬиШт традиційно збирали не публікани, а вожді окремих племен, що полегшу­вало становище платників податків.