§ 4. Право застави (заставне право)

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що почало формуватися у ранній республіканський період для забезпечення виконання зобов'язань. При цьому застава виконувала допоміжну роль. Договір застави, що був підста­вою для виникнення заставного права, укладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору застави полягав у тому, що він вступав в дію лише за певної умови — невико­нання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, договір застави не діяв.

Формування заставного права було зумовлено саме праг­ненням гарантувати виконання зобов'язань боржником. На­приклад, Тит звертався до Клавдія з проханням позичити певну суму грошей. Клавдій, не відмовляючи в проханні, все ж висував умову, аби Тит гарантував (забезпечив) повернен­ня грошей по закінченні строку договору позики. Існували різні способи такого гарантування і одним з них була заста­ва. Сторони при укладанні основного договору одночасно укладали додатковий (акцесорний) договір, яким встановлю­валося право кредитора на певну річ боржника в разі неви­конання ним зобов'язання.

У нашому прикладі Клавдій, укладаючи договір позики з Титом, одночасно домовлявся про заставу. Тит визначав пев­ну річ, на яку встановлювалось право застави Клавдія. У разі неповернення грошей в обумовлений договором строк Клав­дій одержував право продати заставну річ і з вирученої суми погасити неповернутий борг.

Отже, застава — це засіб забезпечення виконання зобов'я- зання, який встановлює речеве право заставодержателя на предмет застави. Речеве право заставодержателя полягало не в користуванні чужою річчю, як це має місце в інших пра­вах на чуясі речі, а в праві розпоряджатися заставною річчю відповідно до закону. Право розпорядження заставодержа­теля було обмежено лише правом продажу (Д. 13.7.4). При деяких формах застави кредитору належало право володіння предметом застави, інколи — право на присудження власнос­ті, користування й одержання прибутків.

Заставне право встановлювалося передачею боржником- заставодавцем заздалегідь обумовленої речі (предмета заста­ви) кредитору-заставодержателю. Зміст цього права включав такі правоможності:

1. У разі невиконання боржником у встановлений догово­ром строк основного зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор діставав право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ. Якщо виручка від продажу була більшою від суми боргу, кредитор зобов'язаний був поверну­ти різницю боржнику, а якщо менше, то він мав право звер­нути стягнення в розмірі непогашеної частини боргу на інше майно боржника на загальних умовах. У деяких випадках кредитор мав право вимагати присудясення йому права влас­ності на заставлену річ.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави, незалежно від того, де і в кого була заставна річ. Право кредитора на заставну річ мало ре- чевий характер. Він міг скористатися ним у будь-якому разі. Тому якщо боржник, передбачаючи неможливість виконання зобов'язання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало становища кредитора, оскільки він мав право звернути стяг­нення на цю річ незалежно від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі інші вимоги. Наприклад, боржник послідовно позичив у трьох різних кредиторів по дві тисячі сестерцій. Однак тільки третій кредитор виявився найобачнішим і зажадав заставу майна боржника вартістю три тисячі сестерцій. Коли настав строк платежу, боржник жодному з кредиторів боргу не сплатив. У кожного з них виникло право вимагати відшкоду­вання боргу за рахунок майна боржника, яке у цілому кош­тувало лише три тисячі сестерцій. У цьому випадку передусім задовольнялася вимога, забезпечена заставою: третій креди­тор одержував свої дві тисячі сестерцій від продажу майна, а тисяча, що залишилась від його продажу, йшла на погашення боргів двох інших кредиторів у встановленому порядку.

Отже, право заставодержателя — це право кредитора в разі невиконання боржником зобов'язання звернути стягнен­ня на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях розвитку. Відомі три форми застави: fiducia cum creditore (фідуційна угода), pignus (ручна застава) та hyppoteca (іпотека).

Fiducia cum creditore (фідуційна угода) — найранніша фор­ма застави. Вона полягала в тому, що боржник передавав кре­дитору (заставодерясателю) замість одерясаних у позику гро­шей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо борж­ник не зміг вчасно погасити борг, то предмет застави зали­шався у власності кредитора. При виплаті боргу обов'язок кредитора повернути заставу боряснику був лише моральним, а не правовим. Повернення застави при виконанні в строк зо­бов'язання боржником було справою совісті, сумління креди­тора. Звідси і назва цієї форми застави: fiducia cum credito­re — угода з кредитором, що основана на совісті, довірі.

Умови цієї форми застави були дуясе обтяясливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третій особі, то борясник, навіть виконавши зобов'язання, позбав­лявся права на річ. При перевищенні вартості застави над су­мою боргу в разі невиконання зобов'язання різницю також одержував кредитор.

Тому преторська практика вишукувала шляхів удоскона­лення застави. Виникла нова форма, за якою застава переда­валась заставодерясателю (кредитору) не у власність, а лише у володіння — pignus (ручна застава). Він швидко поширю­ється, замінюючи фідуційну угоду. При ручній заставі влас­ником застави лишався заставодавець (борясник). Якщо він виконував своє зобов'язання, то заставодержатель (креди­тор) юридично був зобов'язаний повернути заставу її власни­кові, тобто боржникові. Заставодержатель для захисту своїх інтересів мав посесійний інтердикт. Заставодержатель за за­гальним правилом позбавлявся можливості користуватися переданою йому в заставу річчю. Він міг зберігати її, хоч у деяких випадках користування допускалось на засадах пре- карію або найму (Д. 13.7.35.1).

Ручна застава більше відповідала вимогам цивільного обі­гу, проте й вона не могла повністю задовольнити його по­треб. Становище заставодержа.теля як володільця застави не було визначеним. При втраті застави він не завжди міг захис­тити свої інтереси. Становище боржника (заставодавця) було значно вигіднішим, ніяс при фідуційній угоді, але також: не забезпечувало належним чином охорону його економічних інтересів. Наприклад, якщо предметом застави була земельна ділянка, то при передачі її у володіння заставодержателю боржник позбавлявся можливості обробляти її, отримувати з неї доходи, щоб розрахуватися з боргами. Тому ручна заста­ва також швидко втрачала популярність.

Наступним етапом розвитку заставного права було вста­новлення правила, за яким предмет застави взагалі не пере­давався ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого борясника. Ці відносини дістали назву ЬурроГеса (іпотека). Ульпіан писав: «У точному значенні ми називаємо заставою те, що перехо­дить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння» (Д. 13.7.9.2).

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не пере­давав заставодержателю предмет застави (сторони при цьому зберігали свої старі назви). Борясник-заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, отримувати з речі доходи. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робо­ча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його не­обмеженій власності. Застава ніби навіть не позначалася на правовому становищі як самих речей, так і заставодавця до певного часу.

Крім того, при іпотечній формі застави боржник мав мояс- ливість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не моясна було робити раніше. Наприклад, земельний наділ власник міг одночасно або послідовно заставити кільком кре­диторам на різні суми, тобто за одну і ту саму річ моясна бу­ло одержати значно більший кредит, ніж за старими форма­ми застави.

Іпотека дозволяла зміцнити фінансово-економічне стано­вище боржника, не обтяжуючи його господарство. Крім того, власник мав реальну можливість продати предмет застави ще до настання строку платежу, вибравши найбільш вдалий час, вигідного покупця, і розрахуватися з боргами. (При цьому застава переносилась на нового власника.)

Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому поширенню.

Основним для заставодержателя за іпотекою було право продати річ у разі невиконання зобов'язання боржником. До­говір застави міг мати й інші побічні умови. Вважалися не­дійсними угоди, за якими заставодержателю не дозволявся продаж застави або передбачався її перехід у власність кре­дитора. Продати заставу міг сам кредитор (або за його про­ханням суд), але він не мав змоги сам її купити. При відсут­ності покупця, після триразового попередження заставодав­ця про обов'язок сплатити борг кредитор міг просити імпера­тора присудити йому право власності на заставну річ.

Оскільки одна і та сама річ могла бути заставлена кільком кредиторам, можлива була колізія заставних прав. Якщо річ ішла в заставу кільком кредиторам одночасно, перевагу мав заставодержатель, який попередив інших про існування за­ставного права. Якщо ж застава на одну і ту саму річ вста­новлювалась кільком кредиторам послідовно, то при настанні строку платежу діяв принцип старшинства — qui prior tem­pore, potior est jure — хто перший у часі, той сильніший у праві, тобто право продажу мав перший кредитор. Виручка використовувалась насамперед на задоволення вимог першо­го кредитора, а сума, що залишалася, йшла на погашення боргів наступних кредиторів по черзі. Другий, третій і наступні кредитори могли викупити у першого кредитора право про­дажу застави з тим, щоб продати її в такий спосіб і по мож­ливості максимально задовольнити свої вимоги.

Договором застави могли бути встановлені й інші принци­пи розрахунків у разі продажу застави.

Застава встановлювалась передусім договором, а також заповітом, судовим рішенням або на підставі закону. Застав­не право припинялося: а) загибеллю предмета застави; б) по­єднанням в одній особі заставодержателя і заставодавця; в) припиненням зобов'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу.

Розділ III ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО