§ 5. Захист права власності

Право власності — це абсолютне право, яке означає, що власник здійснює над річчю повне, необмежене і неподільне панування, тобто користується всіма правоможностями, якими його наділяє закон. Всі, хто його оточують, повинні не пору­шувати права власника, поважати їх. Власник — суб'єкт пра­ва власності, а всі, хто його оточує, — зобов'язані суб'єкти.

Порушення права власності надає право власнику вимага­ти від оточуючих відповідної поведінки. Це вимога не тільки власника, а й суспільства в цілому, втілена в законі.

Захист права власності має різноманітні способи, методи, форми. Розглянемо лише речево-правові засоби цього захис­ту, які римське право розробило досить ґрунтовно. Це три спеціальних позови: віндикаційний, негаторний і прогібітор- ний. Пізніше преторська практика додала до них ще один — actio in rem Publiciana.

1) Віндикаційний позов дістав назву від латинських слів геі vindicatio (vim dicere — оголошувати про застосування си­ли). Віндикація — витребування своєї речі власником, що не володіє, від невласника, що володіє.

Віндикаційний позов у різні часи розвитку Римської дер­жави і права мав неоднакові форми: законний позов про річ шляхом присяги, позов через спонсію, позов шляхом пети- торної формули.

Сутність найдавнішого позову шляхом присяги полягала в тому, що претендент на спірну річ мав внести суму присяги на доведення достовірності своїх позовних вимог. У цьому позові сторони виступали одночасно як позивачі та відпові­дачі, оскільки обидва претендують на річ. Наявність одних і тих самих претензій на одну і ту саму річ, безперечно, зумов­лює той факт, що одна із сторін не є власником.

Згодом замість нього з'явився віндикаційний позов у фор­мі преюдиціальної спонсії, який є одним з етапів у розвитку захисту приватної власності. В цій формі процесу ролі сторін позивача і відповідача чітко визначено. Претендент, який не володів річчю, пропонував володільцю укласти з ним sponsio — вербальне зобов'язання. Гай розкриває його зміст так: «Якщо раб, про якого йде спір, є моїм за правом квіритів, то чи обі­цяєш 25 сестерцій? Потім пропонуємо формулу з інтенцією, що обіцяна сума нам має бути надана. За цією формулою ми тільки тоді виграємо процес, коли доведемо, що річ наша» (Гай. 1.4.93). Відмова від спонсії загрожувала відповідачеві програшем процесу.

У класичний період віндикаційний позов здійснювався че­рез петиторну формулу. Позивач мотивував вимогу своїм правом на річ. Отже, рішення суду залежало від здатності позивача довести своє право власності. Саме ця форма вінди­кації стверджується як головний речевий позов захисту пра­ва власності, основні положення якого збереглися до наших днів. За період свого існування він настільки відшліфувався і абстрагувався від тих умов, за яких з'явився, що став придат­ним для застосування за будь-яких соціально-економічних відносин.

Перед тим, як заявити віндикаційний позов, позивач пови­нен був встановити тотожність належної йому речі та речі, яку він збирався віндикувати. Цей засіб інколи міг бути до­статнім для припинення процесу взагалі, якщо у відповідача не було шансів утримати спірну річ. Тому, перш ніж заявити віндикацію, позивач міг зажадати від володільця речі надати її для огляду шляхом пред'явлення спеціального позову.

Відповідачем за віндикаційним позовом завжди був фак­тичний володілець речі. Позивачем виступав тільки власник речі, володіння якою він втратив. Не мало значення, за своєю волею чи всупереч їй втратив володіння власник, важливо, що фактичний володілець річчю був хтось інший, а не влас­ник. Отже, віндикаційний позов застосовувався для понов­лення втраченого власником володіння річчю. При цьому власник, втративши в будь-який спосіб таке володіння, не втрачав права власності на річ, що і було підставою для він- дикаційного позову.

Якщо відповідач вступав у процес, то він мав оспорювати докази, що їх наводив позивач. Якщо позивач придбав річ за договором, відповідач міг оспорювати підстави і способи придбання права власності позивачем. На вимогу відповідача позивач також мав довести, що всі його попередники також придбали цю річ на законних підставах. Зазначений процес доведення права власності міг бути обмежений строками на- бувальної давності.

За віндикаційним позовом відповідачами могли бути не тільки справжні володільці й держателі речі. З часів Юстиніа- на цей позов допускався і проти фіктивних володільців. Ними визнавалися фактичні володільці, які з метою уникнути від­повідальності за віндикаційним позовом навмисно самі по­збавлялися володіння. До них належали також ті особи, які проголошували себе володільцями, не будучи такими, з ме­тою ввести в оману позивача-власника. Однак останні відпо­відали за особистим позовом.

Отже, відповідачем за цим позовом був усякий, хто воло­дів спірною річчю. Ульпіан визнавав відповідачами всіх воло­дільців і навіть держателів: «Обов'язок судді при розгляді цього позову полягає в тому, щоб встановити, чи є відповідач володільцем. Не стосується справи питання про те, за якою підставою він володіє; коли я довів, що річ моя, то володіль­цю необхідно віддати річ, якщо він не протиставить якої-не- будь ексцепції. Однак дехто, як, наприклад, Пегас, вважали, що цим позовом охоплюється лише таке володіння, яке є при інтердиктах uti possidetis і utrubi. Нарешті, говорить він, не можна віндикувати від того, кому річ передано на схов або надано в позику, або в найм, або хто вступив у володіння для виконання легатів, або внаслідок надання посагу, або для охорони інтересів дитини, ще ненародженої, або від того, ко­му не надано забезпечення внаслідок шкоди, що йому загро­жує, бо всі ці особи не володіють. Я ж думаю, що можна ви­магати від усіх, хто утримує річ, і має можливість її віддати» (Д. 6.1.9). Відповідач міг відмовитися вступити в спір про власність. У такому разі він зобов'язаний був видати річ по­зивачеві.

Відповідальність відповідача за віндикаційним позовом полягала в покладенні на нього обов'язку повернути річ з усіма її прирощеннями. Щодо прирощень, то їх повернення зумовлювалось характером володіння відповідача. Добросо­вісний відповідач зобов'язаний був повернути прирощення лише за період, коли він дізнався, що володіє чужою річчю. Недобросовісний мав повернути прирощення у повному об­сязі за весь той час, що річ перебувала у нього.

Володіння в багатьох випадках вимагало певних витрат (наприклад, їжа для рабів, корм для тварин тощо), без яких річ не могла існувати. В такому разі відповідач за позовом мав право вимагати від позивача відшкодування понесених витрат. Останні поділялись на три види: а) необхідні, без яких річ не могла існувати; б) корисні, які поліпшували річ, але без яких вона могла існувати (наприклад, при ремонті да­ху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на більш цінну, якісну); в) витрати розкоші, які тільки прикра­шали річ. Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшкодування необхідних і корисних витрат. Витрати розко­ші він міг забрати собі, якщо їх можна було відокремити від речі, не пошкодивши її.

Недобросовісний відповідач мав право тільки на необхідні витрати за весь час володіння. Тому при остаточному визна­ченні обсягу відповідальності відповідача за віндикаційним позовом враховувались і понесені ним витрати на утримання речі.

Петиторний характер формули при формулярному проце­сі в окремих випадках дозволяв присудити відповідача за вказаним позовом замість видачі спірної речі сплатити певну грошову суму. Тому намагалися з оцінки предмета спору зробити засіб примусити відповідача до повернення речі. По­зивач давав оцінку спірної речі під присягою.

Право власності на річ, яку не вимагають шляхом позову про річ і яка була оцінена настільки, наскільки на суді при­сягнув позивач, відразу ж переходить до володільця: адже позивач визнається таким, що уклав з ним (відповідачем) ми­рову за тією ціною, яку встановив сам (Д. 6.1.1.49).

2. Негаторний позов (action negatoria) — позов про запе­речення. Він застосовувався для усунення перешкод, що за­важали власнику здійснювати правоможність користування річчю.

Позивачем виступав власник речі, якому хтось перешко­джав у якийсь спосіб здійснювати право власності (наприк­лад, ходіння або проїзд по земельній ділянці без правової на те підстави). Зазвичай, відповідачем за негаторним позовом був той, хто претендував на користування якимось чином чу­жою річчю. У той же час відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здій­снювати своє право (наприклад забруднення води чи землі відходами). Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.

2. Прогібіторний позов (action prohibitoria) можна також назвати «позовом про заборону на майбутнє». Він був подіб­ний до негаторного позову, однак відрізнявся від нього тим, що міг бути пред'явлений, якщо порушення права власності ще не відбулося, але відбудеться в майбутньому (Д. 39.1).

3. До речевих позовів належав також actio in rem Publici- ana. За змістом цей позов практично був подібний до вінди- каційного, але стосувався конкретних юридичних казусів. Зокрема, служив для захисту інтересів так званих бонітарних власників і посесорів, яким річ було передано на законних підставах, якщо у набувача не виникло права на цивільний позов (Д. 6.2.1—15). Він був запроваджений претором для за­хисту преторської (бонітарної) власності у І ст. до н. е. За своєю сутністю це був петиторний позов. Він відрізнявся від преторських інтердиктів, призначених для захисту володіння, оскільки класичне право ще розрізнювало бонітарного влас­ника і добросовісного володільця. Перший прирівнювався до квіритської власності. Однак преторський едикт, яким вво­дився actio in rem Publiciana, проголошував: я дам позов, як­що хто-небудь вимагатиме в позовному порядку те, що пере­дається в порядку манципації і що було (йому) передано на законній підставі і ще не набулося за давністю.

Отже, цей позов однаково захищав і бонітарного власника, і добросовісного володільця, який одержав res mancipi лише за традицією. Класичні юристи збільшили сферу застосуван­ня цього позову, поширивши його і на випадки придбання res пес mancipi.

Для пред'явлення цього позову вимагалося додержання умов, необхідних для набуття власності за давністю. Володі- лець-позивач мав бути добросовісним і обґрунтовувати своє володіння законною підставою, а також; належність речі до тих, що можна набути за давністю.

Цей позов створений був не для того, щоб відняти річ у власника, і доказом цього є ексцепція: «якщо ця річ не нале­жить володільцю», а для того, щоб добросовісний покупець, який одержав цю річ на даній підставі у володіння, краще зберігав за собою річ. (Д. 6.2.17).