§ 2. Поняття і зміст права власності

Поняття права власності у сучасній цивілістиці визначають також шляхом переліку та опису сутності правоможностей власника, сукупність яких становить зміст правовідносин власності. Хоча таке бачення було нетиповим для римської юриспруденції, надалі враховуватимемо і цей підхід, оскільки це дає можливість перекинути своєрідний місток між класич­ним римським і сучасним правом.

Традиційно вважалося, що римський власник має такі правоможності: право володіння; право користування; пра­во розпорядження; право одержувати прибутки; право за­хисту. Проте з часом, помітивши, що деякі правоможності певною мірою повторюють одна одну, правознавці звужують їх коло. Внаслідок цього відпала така правоможність, як пра­во захисту, оскільки будь-яке право підлягає захисту і виді­ляти правомочність захисту для права власності недоцільно; до права користування належало право одержання прибутків від речі — jus fruendi. Залишилися лише три правоможнос­ті — право володіння, право користування і право розпоря­дження, що охоплювали будь-які можливі форми і способи впливу власника на річ і одночасно відмежовували посягання інших осіб на ту саму річ. Тому право власності й називають ще найбільш повним правом за обсягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому в цьому.

Jus possidendi (право посідання) — правоможність власни­ка, яка полягає в тому, що власник має право фактично во­лодіти своєю річчю. Це означає, що річ має бути в господар­стві власника, займати в ньому становище, яке відповідає її господарському призначенню. Фактичне володіння річчю — реальна можливість здійснення безпосереднього володарю­вання над нею. Проте цю свою правоможність власник може здійснювати не тільки одноособово, а й передавати право по­сідання іншим особам (наприклад за договором), зберігаючи при цьому право власності на річ.

У такому разі фактичні володільці здійснювали володіння не від свого імені, а від імені власника, що передав їм річ на підставі договору. Наприклад, власник передавав свою річ у посідання заставодержателю, прекаристу чи секвестрарію. Проте не колений договір про передачу речі в тимчасове ко­ристування іншій особі переносить на неї посідання. Біль­шість договорів передбачають передачу власником лише фак­тичного володіння річчю, тобто держання, а не посідання. На­приклад, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, а не в посідання. Наймач фактично воло­діє річчю, однак у нього немає володільницької волі, тобто він не має права вваясати її своєю, отже, не може користуватися засобами посесійного захисту -— інтердиктами. І взагалі най­мач може захищатися від посягань третіх осіб на річ, переда­ну йому в найм, лише за допомогою власника. Сам він таких засобів не мав, що ставило його в ще більшу залежність від наймодавця.

Jus utendi (право користування) — це більш широка за об­сягом порівняно з правом посідання правоможність власника. Вона полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Ко­ристування річчю може здійснюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і способах: пере­дача в найм, оренда, споживання (наприклад, продукти хар­чування, сировина, будівельні матеріали тощо). Корисні якос­ті можна вилучати з речі шляхом її носіння як прикраси, одя­гу, прояшвання в житлі, одержання приплоду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм прирощення. Іншими сло­вами, вилучення корисних якостей речі може набувати різно­манітних форм, способів, методів, видів тощо. Проте в рим­ському праві є певні загальні правила користування річчю. Приміром, не можна вчиняти шкоду чи інші незручності іншим особам або користуватися річчю всупереч закону. За загальним правилом, обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений, крім випад­ків, коли це випливає із закону, договору чи інших прав третіх осіб. Наприклад, користування може бути обмежене в інтере­сах сусіда або іншої особи, що має право на таке обмеження.

Право користування річчю — найважливіша правомож­ність власника. У ній закладено можливість задовольняти йо­го особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою потрібна річ і набувається. Власника цікавить не стіль­ки сама по собі річ, володіння нею, скільки реалізація зазна­ченої правоможності

.Власник міг робити зі своєю річчю все, що прямо не забо­ронено законом. Право користування він також міг переус- тупити іншим особам, зберігаючи за собою право власності. Наприклад, власник міг передати свою річ за договором по­зички в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В цьому разі він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи замість неї нічого. За договором найму право користування річчю переходило до наймача за певну винаго­роду.

Jus abutendi (право розпорядження) полягало в тому, що власник міг визначати юридичну та фактичну долю речі, тоб­то відчужувати її всіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити її, викинути тощо. Володільці земельних наділів тривалий час не мали цієї правоможності й дістали її тільки в III ст. до н. е. за законом Спурія Торія. Відповідно до цього закону земель­ні наділи стали об'єктами приватної власності, а володільці їх — приватними власниками. Повна свобода власності на землю означала не лише можливість безперешкодно і необ­межено володіти нею, а й можливість відчужувати її. Поки земля була власністю роду, такої можливості не існувало.

При вирішенні юридичної долі речі необхідно визначити її правовий статус, а також змінити його на свій розсуд тощо, тобто змінити або припинити відносини власності. Наприк­лад, змінити можна встановленням сервітуту на користь ін­шої особи, а припинити — одним із способів припинення права власності (відчуженням іншій особі тощо). Наприклад, відчуження може бути здійснено шляхом продажу, міни, да­рування, переходу права власності за спадкуванням тощо. В усіх цих випадках зміна правового статусу здійснюється за волевиявленням самого власника, тобто за його розпоря­дженням.

Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різ­них юридичних формах за однієї неодмінної умови — воно має не суперечити закону. Цю правоможність власник також може передавати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості самому здійснити цю правоможність (хвороба, похилий вік тощо), він може доручити іншій особі продати річ тощо.

У сукупності всі три правоможності (знана нині тріада) становлять зміст права власності, його сутність, хоч і не ви­черпують всієї різноманітності прояву володарювання влас­

ника над річчю, його правового впливу на відносини власнос­ті. Право приватної власності є правом довільного ставлення до речі — jus utendi et abutendi. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, що є абстрактними відносинами приватної власності.

Отже, враховуючи викладене у попередньому підрозділі, право приватної власності можна визначити як найвищу владу особи над річчю, її виключне право володіти, корис­туватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтереса­ми. Право є виключним тому, що воно неподільне, тобто на­лежить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Рим­ляни називали право власності ще необмеженим правом, най­вищою владою, підкреслюючи цим повноту володарювання власника над річчю, ніби ніким не обмеженого. Насправді право власності в Римі, як зазначалося, за всіх часів могло обтяжуватися обмеженнями — в інтересах держави, суспіль­ства, на користь сервітуаріїв, заставодержателя тощо.

Таким чином, хоча у римському приватному праві були об­меження правоможностей власника, римські правознавці трактували право приватної власності як виключне і непо­дільне. Головним в їхньому розумінні зазначеного права було здійснення власником необмеженого володарювання над річ­чю. Іноді уточнювалося, що це володарювання правове. Ви­ходячи з цього, право власності трактувалося як володарю­вання особи над річчю, як відношення, що виникає між влас­ником і річчю. Звідси впевненість у непохитності цих відно­син: змінити своє відношення до речі людина могла лише са­ма і ніхто інший, тобто відносини власності мали усталений, непохитний характер, змінити який ніхто не міг.

321

У дійсності відносини власності є суспільними і регулю­ються правом, внаслідок чого вони стають правовими. Влас­ник у процесі здійснення свого права власності вступає з особами, що його оточують, у певні правові відносини. Зміст їх полягає в тому, що власник, як суб'єкт права, наділений певними правами (володіти, користуватися і розпоряджати­ся), які всі, хто його оточує, зобов'язані не порушувати, до­держуватися, поважати його права, тобто правам власника кореспондують обов'язки цих осіб. Порушником права влас­ності моясе бути будь-яка особа із тих, хто оточує власника. Тому захист права власності засобами речевих позовів, а та­кож саме право називають абсолютним.

21 -5-1801