§ 3. Становлення податкової системи (класичної доби)

Важливим етапом у становленні податкової системи Риму були закони Ліцинія, прийняті у 367 р. до н. е. Дещо пізніше, у 397 р. до н. е., було встановлено податок «на визволення з рабства» — його сплачував рабовласник, що звільнив раба, у розмірі 5 відсотків від ціни відпущеного на волю раба.

Фінансовими справами завідували цензори — ординарні, патриціанські та вищі, але не постійні magistratus, котрі ке­рували окремими ділянками державних фінансів (давали під­ряди на громадські роботи, управляли роботами у копальнях, надавали державні землі в оренду тощо). Вони ж займалися переписом населення і складанням списків з військовою, по­літичною та податковою метою.

Слід зазначити, що римські цензори досить активно корис­тувались своїм правом складання списків громадян і рим­ського бюджету, зокрема, для того, щоб на свій розсуд вста­новлювати нові податки. Наприклад, у 351 р. цензор Каміл ввів податок на неодружених (aes uxorium). Ще більш харак­терна подія відбувається у ході боротьби вільних римлянок за емансипацію. У 195 р. до н. е. вільні римлянки увірвалися на Форум з вимогами скасувати закон Опія (215 р. до н. е.), що забороняв жінкам користуватися золотими прикрасами, яскравими сукнями і екіпажами. їм вдалося домогтися свого, хоч проти скасування цього закону рішуче виступав Марк Порцій Катон, котрий пророкував, що Рим впаде, якщо закон буде скасовано. Катон своєрідно помстився за поразку тим, що, коли став цензором, у десятки разів збільшив податки на ті витрати, що були раніше заборонені законом Опія. Втім, при цьому він не обмежився лише вказаними заходами, а, по­слідовно втілюючи в життя свої ідеї, взагалі встановив високі податки на предмети розкоші.

Очевидно, саме з метою обмеження реальної влади, що її мали цензори, Корнелій Сула під час своєї диктатури замінив збирання податків публіканами на прямі внески провінцій у державну скарбницю.

Після приєднання провінцій для них було введено десятин­ний податок та спеціальне ввізне та вивізне мито. Наприклад, Сицилія за військо, котре присилав Рим, виплачувала йому десяту частину сільськогосподарської продукції та 5 відсот­ків митного збору з вартості всього краму, який ввозився на острів чи вивозився з нього.

Постійно зростала кількість непрямих податків через роз­ширення римських володінь: поземельний податок з італій­ських державних земель на користь римської держави, збір з пасовиськ, орендна плата з дерясавних земель, наданих дріб­ним орендарям, а також податки, що збирались із замор­ських підданих. У свою чергу, в провінціях встановлювалися місцеві податки, які, наприклад, сплачували орендарі за ко­ристування земельними ділянками, що перебували в муніци­пальній власності. За користування пасовиськами на терито­рії міст у провінціях стягувався спеціальний податок (scrptu- га). Існували також інші земельні та водопровідні податки.

Відкупи непрямих податків поступово замінювалися зби­ранням податків чиновниками держави. При цьому все біль­ше звужується коло осіб, котрі зобов'язані нести муніципаль­ні повинності, з'являється інститут звільнення від повиннос- тей, або пільги щодо оплати податків. Наприклад, Доміціан звільнив від них ветеранів, Адріан — частину лікарів, риторів, вчителів. У III ст. звільняються від повинностей імператор­ські орендарі. Все важчим стає тягар повинностей для інших платників податків. Приватні особи та навіть цілі міста ста­ють боржниками. З часів правління Доміціана — в Італії, а з часів Траяна — у провінціях з'являються міські куратори — особи, основним призначенням яких був контроль за міськи­ми фінансами.

Загалом, на думку фахівців з економічної історії Риму, при Флавіях—Антонінах у Римі склалася досить ефективна сис­тема оподаткування, що спиралася на досвід століть, насам­перед, на досвід елліністичного періоду. Податки, що надхо­дили до скарбниці, становили чималі суми і дозволяли покри­вати значні поточні витрати держави й окремих міст.

При імператорах з династії Антонінів — Нерві та Траяні було засновано посаду міського куратора (curator rei publi- сае), що зобов'язаний був стежити за станом міських фінан­сів. Це відображає тенденцію до перенесення тягаря відпові­дальності за всі збори на міста. До міст ще на початку імперії переходить збір прямих податків. Зрештою уряд покладає матеріальну відповідальність за збір податків у даному місті й окрузі на декуріонів, точніше на десять вищих членів мі­ської ради (decern primi). Провінційні міста платили прямий податок, що іменувався то стипендією, то трибутом. Деякі міста, що вважалися союзниками Риму (civitates federatae), податків не платили. Правителі провінцій, що звичайно при­значалися з колишніх консулів і преторів, а тому іменувалися проконсулами і пропреторами, здійснювали на місцях фіс­кальні функції. При цьому вони часто нещадно грабували жителів провінцій і часом розоряли їх ущент.

Негативні явища у галузі оподаткування підсилюються не­достатньо чіткою системою податків. Зокрема, існувало де­кілька податних категорій. Деякі з провінцій сплачували фік­совану норму грошима, інші — у вигляді десятої, п'ятої тощо частини врожаю з правом переведення натуральної виплати у гроші. Незручності такої системи оподаткування виявились ще до фінансової катастрофи III ст. — внаслідок знецінення грошей та скорочення врожаїв фактична сума податку була жалюгідною. Імператори намагалися боротися зі сплатою податків низькопробною монетою, платники — шляхом за­провадження для розрахунків з державою спеціальної моне­ти — з твердим курсом (pecunia signata forma publica populi

Romani). Однак цей захід виявився з часом неефективним.

Загальна криза III ст. н. е. зумовила необхідність змін в усіх галузях суспільного життя. Великі землевласники схід­них провінцій, чия програма перетворень знайшла відобра­ження у відомій промові, вкладеній Діоном Касієм в уста Ме­цената у його «Історії», пропонували у галузі оподаткування такі заходи: імператорські землі продають приватним особам, щоб останні сплачували податки на утримання армії, а виру­чені від продажу гроші могли давати у борг під відсотки. Зе­мельна аристократія західних провінцій, надаючи перевагу слабкій імператорській владі, водночас висувала схожу кон­цепцію оподаткування: землі імператора слід продати при­ватним особам, а на виручені гроші — утримувати армію, щоб полегшити податковий тягар для власників.

Проблеми, що накопичились, дали поштовх реформам, що відбулися наприкінці доби принципату. Найбільш значною з них у галузі оподаткування була реформа Діоклетіана, яка, зокрема, передбачала заміну грошових податків нату­ральними.

Заміну грошових податків натуральними підготовив увесь хід розвитку Римської економіки — зниження грошового курсу, зменшення числа платників та падіння ефективності праці. Вона здавалася тим більш доцільною, що у III ст. най­важливіші статті державних видатків покривались натурою і маса платників державних податків (колони та ін.) були орендарями з частини продукту.

Для вирівнювання податної суми, що була покладена на провінції, вводиться екстраординарне обкладення провінцій натурою, що стягувалась на підставі спеціальних імператор­ських декретів або постанов — індикцій. Спочатку екстраор­динарні податки використовувались суто на утримання насе­лення Риму — curae annonae. У ширшому розумінні анно- на — це був податок за рік (annonae — рік), що стягувався з населення вином, хлібом, олією, часником, цибулею, бобами тощо.

Нововведення Діоклетіана полягало у тому, що він екстра­ординарні податки зробив загальним правилом, поширивши їх на всю імперію, у тому числі й на Італію, за винятком її південної провінції, приписаної до Риму.

У 289—290 pp. було проведено загальний перепис населен­ня і згідно з ним зроблено розклад податків (census). Після цього ценз повторювався кожні 5 років, три цензових (інди­каційних) роки складали індикаційний цикл у 15 років, за яким відбувались генеральний перепис та рахунок років.

Розподіл податків та повинностей, як і раніше, здійснював­ся на підставі попереднього опису та занесення у цензові списки (libri censuales) всіх видів рухомого та нерухомого майна, орної землі, виноградників, луків, пасовиськ, рабів, худоби та робочої сили з точним врахуванням усіх майнових змін між двома цензами.

На намісників провінцій (praesides provinciae) покладався обов'язок «справедливо, за чергою, згідно з віком та досто­їнством розподіляти повинності та почесті, як того вимага­ють інтереси держави, тому що загальновідомо, як при неви­конанні цього правила частині населення заподіюється шкода і занепадають сили держави».

Занесені у цензові списки об'єкти, що підлягали обкладен­ню податками — люди, земля та майно, — розподілялись не за частками врожаю, як раніше, а за твердими платіясними одиницями, так званими головами (caput). Під такою «голо­вою» розуміли голову одного дорослого чоловіка-землероба, незалежно від його соціально-правового становища — влас­ника, колона, вільновідпущеного або раба. До однієї одиниці чоловічої голови прирівнювались дві жіночі голови, певна кількість обробленої землі (juga), худоби, луків або лісу. Вна­слідок поєднання як критеріїв «голови» і «земельної ділян­ки» запроваджена за Діоклетіана і Костянтина єдина система оподаткування дістала назву «capitatio jugatio».

Залежно від родючості землі поділялись на кілька розрядів. Зазвичай одна кадастрова голова прирівнювалась до 20 юге- рів землі першого розряду, 40 — другого та 60 — третього. За таким самим принципом доходності здійснювалося обкла­дення податком виноградників, оливових насаджень тощо. Одну кадастрову одиницю складали 225 старих або 450 моло­дих лоз винограду.

Аннона, звичайно, не покривала всіх видатків Римської держави. Існувала ще низка податків, що ними обкладалися торгівля (negotiatorum collatio), ремесла (chrisarg yrum) та інші статті римського господарства (varia tributa rei familia- ris). Сільське населення сплачувало лише аннону.

Ремісники і торговці платили інший вид податків згідно зі списками, що укладалися корпораціями ремісників і торгов­ців колені чотири роки.

Існувала певна диференціація і відповідно до соціального стану. Незаможники платили податок «з голови». Представ­ники вищого суспільного прошарку, крім інших податків, кожного нового року сплачували податок з нагоди вступу імператора на престол.

Крім вказаних прямих податків, Костянтин встановив і непрямі податки: portorium — у вигляді митного збору, збо­ри за користування мостами і місцями на ринках і venelitium, що сплачувався при продажу рухомого та нерухомого майна. Крім цього, існували ще й такі непрямі податки, як податок з обігу або акциз на внутрішнє споживання за ставкою 1 відсо­ток, особливий податок з обігу при торгівлі рабами — 4 від­сотки, податок на звільнення рабів за ставкою 5 відсотків, ак­циз на сіль (тільки для провінцій).

Реформа Діоклетіана загострила низку проблем, що ви­никли при встановленні складної системи податків. Зокрема, суми податків розподілялись нерівномірно: основна їх части­на припадала на менш заможній прошарок населення, чим пояснюється ототожнювання в імператорських конституціях аннони з плебейською повинністю. Ситуація ускладнювалася також тим, що поруч з нерівномірним розподілом податків існувало чимало осіб, що взагалі були звільнені від них: чи­новники, посесори, ветерани, неповнолітні (adulescentes), слабкі та хворі (imbecilli et debiles), більша частина міського населення, включаючи міських пролетарів, вільновідпущених та рабів.

Це спричиняло негативне ставлення населення до стягнен­ня податків. Тому збирачів податків супроводжували вій­ськові загони, методи збору податків були жорстокими, а зловживання — досить поширеним явищем. При стягненні податків застосовувались кийки та нагайки. Конфіскації були звичайним засобом. Як наслідок, землероби змушені були ки­дати землю та тікати, а їхні лани оберталися на ліси.

Значення податкової реформи Діоклетіана, вперше розгля­нуте відомим німецьким правником Савіньї, пізніше не раз слугувало предметом дослідясень, ставши матеріалом як по­зитивного, так і негативного досвіду створення нової системи оподаткування.Поряд із загалом позитивною оцінкою, існують серйозні критичні висловлювання на адресу Діоклетіана: зазначається, що замість створення стабільної системи податків він прий­няв методи III ст. як даність; перетворив надзвичайні заходи у систему; спростив і уніфікував цю систему, поширивши її на всі провінції без урахування специфіки їх економічного життя та особливостей соціальної структури. На думку кри­тиків, податкова система Діоклетіана знищила надію на ство­рення стабільної системи оподаткування, оскільки податки формувалися залежно «від витрат» держави — таким чином, щоб ними можна було покрити останні. Тому ніхто не знав, яку суму податків має сплачувати в наступному році, допоки держава не виголошувала розміри своїх вимог на найближ­чий рік.

Позитивні наслідки реформ Діоклетіана полягали в тому, що вони стали прикладом використання фінансових, зокре­ма, податкових важелів, для стабілізації господарства держа­ви у складних соціально-економічних умовах, в умовах жорсткої кризи. Як визнають навіть критики податкової по­літики Діоклетіана, повернення до стабільності й відновлення порівняно впорядкованих умов життя далося взнаки. «Золо­тий вік» Августа знову не настав, але те, що після реформ Ді­оклетіана — Костянтина поліпшилося економічне становище, заперечувати неможливо» (М. Ростовцев). Отже, маємо при­клад подолання кризи, недосконалими, але достатньо ефек­тивними з погляду тактики застосування засобами.

Можна говорити й про певне стратегічне значення реформ Діоклетіана — Костянтина. На наш погляд, саме ці реформи започаткували ту систему податків, якою значною мірою по­слуговуються і до нашого часу.