Частина III класичне римське приватне право

Розділ І ОСОБИ

(СУБ'ЄКТИ ПРИВАТНОГО ПРАВА)

Глава 1 фізична особа як суб'єкт приватного права

§ 1. Цивільна правоздатність та її обсяг

Той, хто здатний мати суб'єктивні права, бути носієм пра­ва, визнавався суб' єктом права, особою. Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю.

Цивільна правоздатність — це здатність вільної людини мати права та обов'язки у галузі приватних відносин. Вона виникала з моменту народження. Проте, як вважали римські юристи, у деяких випадках цивільна правоздатність може ви­никнути і до народження дитини. Павло зазначав: «Хто зна­ходиться у лоні матері, охороняється, нібито він знаходиться серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду» (Д. 1.5.7). Отже, якщо батько дитини, яка ще не народилась, помре, то при розподілі спадщини має бути врахована частка того, хто ще не народився.

Моментом народження римські юристи визнавали відді­лення дитини від матері та її крик. У мертвої дитини право­здатність не виникала. З моменту народження дитина була носієм прав; вона могла бути власником, суб'єктом інших ци­вільних прав, наприклад спадкоємцем тощо.

Правоздатність припинялася смертю людини. Римське пра­во прирівнювало до смерті продаж; у рабство, полон, засу­дження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо

людина отримувала знову свободу, її правоздатність віднов­лювалася, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

Зміст цивільної правоздатності римського громадянина охоплював два основних елементи: 1) jus conubii — право брати законний римський шлюб, у якому діти набувають ста­тусу римського громадянина; 2) jus commercii — право бути учасником цивільного обігу, тобто право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-пра­вові спори в суді тощо. В jus commercii у період принципату почали розрізняти окремо право складати заповіт і право бу­ти свідком при складанні заповіту (активна тестаментна правоздатність), а також; право бути спадкоємцем за запові­том (пасивна тестаментна правоздатність). Крім того, пра­во бути учасником цивільного обігу означало також, що осо­ба є деліктоздатною, тобто здатна сама відповідати за вчи­нені нею приватні делікти.

У сукупності ці повноваження складали зміст цивільної (приватної) правоздатності римського громадянина.

Проте для того, щоб повною мірою користуватися існу­ючими правоможностями, однієї цивільної правоздатності було замало. Адже правоздатність — це тільки можливість мати права, скористатися ними особа може самостійно тіль­ки за наявності дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки, відповідати за вчинені делікти. Іншими словами, цивільна дієздат­ність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і від­повідати за них. Римське право не виробило визначення дієз­датності, хоч широко застосовувало це поняття на практиці. На відміну від правоздатності, цивільна дієздатність настава­ла в людини не в момент її народження, а з досягненням пев­ного віку, коли вона вже могла вільно виявляти свою волю, адекватно оцінювати свої дії, усвідомлювати значення їх і відповідати за вчинені правопорушення. Дієздатність залежа­ла також і від інших чинників — стану здоров'я, сімейного стану тощо.

За віковим цензом цивільна дієздатність громадян дифе­ренціювалася на чотири групи. До першої (infantes) належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатними; до другої (impuberes) — дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатними. Вони могли здій­снювати тільки дрібні правочини, робити недорогі покупки, приймати незначні дарунки, проводити дрібний обмін речей. Якщо ж виникала необхідність здійснювати правочини, спря­мовані на припинення прав або встановлення якого-небудь обов'язку, то треба було отримати дозвіл опікуна, який давав його у момент здійснення правочину. Правочин, здійснений без згоди опікуна, зобов'язував неповнолітнього тільки в ме­жах збагачення, одерясаного за цією угодою.

Третю вікову групу (асіиіезсіеіиез) складали особи (з 12 до 25 років — дівчатка, з 14 до 25 років — хлопчики), що визна­валися повнолітніми і дієздатними. Вони мали право здійсню­вати будь-які цивільноправові правочини, якщо були в шлюбі, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли просити претора визнати його недійсним і повернути сторони у той стан, в якому вони були до укладення правочину, тобто застосувати реституцію. Розвиток продуктивних сил і цивіль­ного обігу, залучення до ділового життя практично недосвід­чених, наївних та необачних осіб підривало усталеність ци- вільноправових відносин. Цій категорії осіб з II ст. надано право просити собі куратора (піклувальника). Після цього та­кі особи могли здійснювати правочини тільки з дозволу кура­тора. Проте за ними зберігалося право самостійно складати заповіт, а також вступати в шлюб.

Нарешті, четверту групу становили повністю дієздатні осо­би. З досягненням 25 років відпадали обмеження цивільної дієздатності за віком, вона ставала необмеженою, якщо не було інших чинників, що її обмежували.

Фізичний стан особи незначною мірою впливав на її діє­здатність. Наприклад, глухонімий не міг укладати такі дого­вори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі. На здатність здійснювати юридичні дії значно більше впливав психічний стан особи. Недоумкуваті та душевнохво­рі визнавалися абсолютно недієздатними і не могли самостій­но вчиняти цивільні правочини. Істотно обмеясувалися у дієз­датності марнотратники — особи, не здатні розумно розпо- рядясатися своїм майном. Марнотратникам призначався пік­лувальник, який зобов'язаний був піклуватися про їхній май­новий стан. При цьому сам марнотратник міг самостійно здійснювати лише правочини, спрямовані на набуття майна. Він же особисто відповідав за вчинені правопорушення. Інші правочини марнотратник міг вчиняти лише зі згоди піклу­вальника.

Жінка поступалася у правовому становищі чоловікові. У період республіки вона перебувала під постійною опікою сво­го чоловіка, батька або інших родичів, істотно обмежувалася в правоздатності та дієздатності. В період принципату відбу­ваються зміни у правовому становищі заміжньої жінки, пов'я­зані з тим, що шлюб cum manu, де дружина переходила під владу чоловіка, поступово був витіснений шлюбом sine manu, при якому дружина залишалась для свого чоловіка юридично чужою, зберігаючи за собою статус, майнові права, які мала до укладення шлюбу. Отже, доросла жінка, яка не перебувала під постійною опікою батька чи чоловіка, могла приймати са­мостійні рішення щодо свого майна. Проте і в цей період вона не могла відповідати за чужі борги. Тому Папініан загалом слушно зазначав, що «за багатьма постановами нашого права жінки перебувають у гіршому становищі, ніж чоловіки».

Обмеження цивільної правоздатності наставало при capi­tis deminutio, оскільки втрата будь-якого із статусів немину­че впливала на можливість бути взагалі суб'єктом права, а, отже, і учасником цивільних правовідносин.

Разом з тим, існували досить істотні обмеження загальної правоздатності, що стосувалися, насамперед, визначення можливого обсягу цивільних прав і обов'язків. їх можна об'­єднати одним поняттям «приниження честі», розрізняючи кілька її видів: а) позбавлення права бути свідком (intestabi- iitas); б) ганьба (infamia, ignominia); в) погана репутація (tur- pitudo).

Intestabilitas була передбачена вже Законами XII таблиць, як спеціальне обмеження правоздатності, пов'язане з пору­шенням обов'язку свідка підтвердити факт договору або його зміст. Така особа визнавалася безчесною і втрачала право бути свідком (VIII.22).

Найбільш серйозне обмеження — infamia, або ж ignominia (ганьба) — утвердилося за допомогою преторського права як інститут, головним чином, приватного права. Ганебними дія­ми визнавалися: виключення зі складу легіону, подвійні зару­чини тощо. Оголошення особи безчесною тягло за собою по­збавлення права виступати у суді представником іншої осо­би, бути опікуном тощо.

За межами infamia було turpitudo (погана репутація), що регулювалось преторським едиктом і полягало в обмеженні спадкових прав осіб, що займалися ганебними професіями (повії, актори та ін.).