§ 4. Філософська думка

Філософській думці римське право завдячує своєю сутніс­тю та принциповими засадами. Отже, огляд його підвалин має містити характеристику його філософії (тобто світо­глядного пояснення сутності римського права, його розуміння й покликання, оцінки під кутом зору людського буття, сис­теми цінностей, що існувала в ньому).Слід зазначити, що на ранніх етапах розвитку римського права світоглядні витоки цивільного права ще не були визна­чені достатньо чітко, хоч такі категорії, як «добра совість», «громадянська честь», «доблесть», «порядність», вже в період ранньої республіки увійшли у плоть і кров римського сус­пільства.

Формування філософії римського права почалося в остан­ні два століття перед початком нашої ери і тривало практич­но весь період принципату. Істотну роль тут відіграла дав­ньогрецька філософія, зокрема, такі течії, як стоїцизм, епіку­рейство.

За відомим висловом римського поета Горація, греки, взяті у полон, самі полонили переможців. Цьому сприяла наяв­ність вже у республіканському Римі морально-психологічно­го ґрунту для парості ідей грецького стоїцизму.

Система моральних цінностей, релігії, чеснот тощо дозво­ляють вживати термін «стоїчний Рим», коли йдеться про ран­ню республіку, тобто VI—III ст. до н. е. Тож не дивною ви­дається та обставина, що саме до цих витоків знову і знову звертаються римські автори на межі тисячоліть. Однак над­звичайно важливим було й те, що елліністична філософська думка виробила вчення, синтезувала погляди, що відповідали не тільки загальним тенденціям розвитку античної цивіліза­ції, а й якнайкраще відображали прагнення Риму, його сут­ність на той час. Важливим було те, що стоїки прийшли до космополітизму. Саме у такій якості стоїцизм перейшов у римську філософію. При цьому підводилась філософська ба­за під римський ідеал доброго громадянина — vir bonus, а космополітизм стоїків трансформувався у звичну для римлян версію про доцільність та необхідність існування їхньої дер­жави як світової.

Слід зазначити, що проникнення грецької філософії у Рим було не завжди переможним і безхмарним. На початку «екс­пансії» елліністичної культури вона зустрічала часом знач­ний опір. Наприклад, багато зусиль до призупинення цього процесу доклав Катон, що змагався з проповідями «індиві­дуалізму», «марнославства» греків тощо. Можна сказати, що деякий час «стоїчний Рим» опирався проникненню еллін­ського стоїцизму, втім, без особливого успіху.

Розквіт стоїчного вчення у Римі припав на останні роки республіки — перші століття принципату. Найбільш відомими його адептами були Ціцерон, Сенека Молодший, Марк Аврелій. Кожен начебто втілював підходи певного періоду: кінець рес­публіки, становлення принципату, кінець його «золотого віку».

Одним з найвідоміших римських стоїків був Ауцій Аней Сенека Молодший — політичний діяч, письменник, філософ

.

Для філософських поглядів Сенеки характерна спроба поєд­нати принципові положення давніх римських традицій (на­приклад, переконаність в існуванні моральної норми як «нор­ми життя») з індивідуалізмом стоїчного ідеалу мудреця. У цих питаннях він іде далі ортодоксального грецького сто­їцизму, підтримуючи їх вчення у тому, що треба жити у зла­годі з природою, доброчесністю, але визнаючи, разом з тим, що не досить пізнати добро, треба йти до доброчесності, бо воля має бути спрямована до добра, і допомагає у цьому мо­ральна інстанція ■— совість (Моральні листи до Луцилія. Лист 31.11; 49.5).

Поряд з обов'язком перед самим собою є ще й обов'язок перед іншими, має бути злагода, що випливає з велінь приро­ди, яка вимагає наслідувати доброчесність (лист 4.10).

Звичайно, торкався Сенека і такої категорії, як справедли­вість. Відправним моментом останньої він вважав рівність (лист 30.11; 47.1—10), а кінцевим висновком — сентенцію: «Поводься з тими, хто нижче, так, як ти бажав би, щоб з то­бою поводились ті, хто вище» (лист 47.11).

Аналізуючи положення етики, Сенека фактично визначає коло обов'язків доброчесного громадянина — своєрідний «моральний кодекс» римлянина: «Перший твій обов'язок — визначити, що чого варте, друге — відміряти й обмежувати залежно від цього свої бажання, третій — турбуватися, щоб твої бажання та вчинки відповідали одне одному, а сам ти ні в тих, ні в інших не потрапляв у конфлікт із самим собою» (лист 89.14). Якщо одного з трьох не буде, порушиться й усе інше. (Слід зазначити, що у своєму політичному житті Сенека більше додержувався іншого положення стоїцизму, яке він цитував: «Доля веде того, хто бажає йти, і тягне того, хто не бажає слідувати за нею», що зумовлювало круті повороти його кар'єри та й самого життя.)

Відгомін ідей стоїцизму більшою чи меншою мірою відчу­вається у творах багатьох авторів І—II ст. н. е.

49

Зокрема, туга за класичними стоїчними (римсько-стоїчними) доброчесностями помітна у Тацита, котрий схвально оцінює Пета Тразея, що насмілився морально протистояти Нерону (Аннали. ХІУ.12), зятя Тразея — стоїка Гельвідія Пріска, який сміливим обстоюванням своїх переконань викликав гнів Веспасіана і загинув (Історія. VI.5—7) та ін. Жалкує він, що відійшли в минуле справедливі закони, які ґрунтувались на рівності, та й самої рівності вже немає (Аннали. III. 26—28).

4-5-180

1

Задля справедливості слід зазначити, що іноді Тацит підміняє нарікання на несправедливі закони докорами, що стосуються несправедливих, на його думку, вчинків окремих осіб — Ти- берія, Нерона, Доміціана. На цю підміну слушно звертали увагу в романістичній літературі. Відродження, як йому зда­валось, республіканських стоїчних чеснот, вітав Пліній Мо­лодший у панегірику імператору Траяну.

Прикладами доброчесності, справедливих діянь, додержання права насичені вибрані життєписи Плутарха, котрий ставив мету етичну вище історичної.

Намагання порівнювати добрі та злі діяння, доброчесність та непорядність, справедливість і несправедливість, інші етич­ні категорії помітно у біографіях імператорів, написаних Светонієм.

Досить популярним свого часу був також Епіктет, який пропагував як серед представників нобілітету, так і для прос­тих людей положення стоїчної доктрини про класичну єд­ність людства, необхідність підпорядкування законам приро­ди, про обов'язок кожного працювати на своєму місці задля загального добра, про необхідність піклуватись про суспільне та власне майно тощо. Разом з тим у дечому його вчення схо­же з кінізмом. І це не випадково: наближався занепад стоїч­ної школи у Римі.

Не можна також обійти надзвичайно цікаву постать Мар­ка Аврелія Антоніна — «імператора-філософа». Характери­зуючи головний філософський трактат Марка Аврелія — «Роздуми», — дослідники зазначають наявність певної ек­лектики в його філософській позиції. Однак у будь-якому ра­зі більшість погоджується з тим, що Марк Аврелій був остан­нім великим стоїком Риму. В цілому його «Роздуми» ґрунту­ються на загальних положеннях стоїцизму про взаємозв'язок усього в світі. Всі причетні до загальної божественної приро­ди, загального розуму, а тому всі люди споріднені. Кожен ви­конує свою функцію, визначену йому, на зразок частин орга­нізму, тому протидіяти іншому — протиприродно (Роздуми. 11.1). Усе має відбуватись згідно з порядком, встановленим у природі, частиною якої є і ми. Добро для частини — це те, що є добром для цілого, тощо (Роздуми. 11.3).

Стоїцизм як система, як шкільне академічне вчення існува­ло деякий час і після Марка Аврелія, однак стоїчна філо­софія втратила свою популярність. Цьому сприяло те, що етичні рекомендації стоїків, орієнтовані на обраного, неза

­

лежного від зовнішніх обставин мудреця, не завжди застосо­вувалися у повсякденному житті Римської імперії. Секст Ем­пірик з цього приводу саркастично зазначав: «До цього часу невідомий жоден мудрець, який відповідав би їхнім погля­дам».

Крім стоїцизму наприкінці республіки і під час принципату у Римі набули певного поширення кілька філософських на­прямів, що більш помітно вплинули не на публічне, а на при­ватне право.

Зокрема, популярним у Римі було також епікурейство з його доступним вченням про те, що для щастя необхідно бути лише чесним та справедливим, а на цьому підґрунті можна насолоджуватись життям та піклуватись про власну вигоду.

Ці положення на теренах Риму найбільш повно розробив у І ст. до н. е. Аукрецій Кар у поемі «Про природу речей». От­же, розглянемо ті положення поеми, що стосуються форму­вання засадних положень римського права.

Згідно з епікурейським вченням суспільства виникають за ініціативою людей, які намагаються забезпечити таким чи­ном самозахист, взаємодопомогу, обмін знаннями та послу­гами. Ґрунтуватись суспільство має на додержанні всіма йо­го членами угоди про те, щоб не завдавати одне одному шко­ди та допомагати слабшим (Аукрецій Кар. Про природу ре­чей. У.1015—1027). Оскільки для природи характерні зміни, то змінюється характер стосунків між людьми. Тоді вони змі­нюють характер законів. Характерно, що зміст останніх за Лукрецієм випливає не з природи (адже природа одна, а закони у різних суспільствах різні), а внаслідок розрахун­ку на позитивні зміни розуміння їхньої корисності, що влас­тиве звичайно людям видатним — фундаторам та організа­торам.

Природно, що тоді виникає питання про розуміння «ко­рисності», про характер поведінки індивіда, про його відно­сини зі спільнотою.

Слід зазначити, що у пошуках відповіді на них Аукре­цій спирався на традиційні римські уявлення про порядність, чесність, добро, зло тощо. Разом з тим, ці чесноти він часто модернізує. Зокрема, реформує поняття ріеґаз (доброчин­ність), що вважалось однією з основ життя римського сус­пільства.

4*

За старих часів ріеґаз означало охорону та шанування сі-

5

1

мейних святинь. Пізніше йому було надано характер етичної норми, що вимагала доброго та уважного ставлення до членів своєї родини, співгромадян, держави, римських богів. Лукре- цій позбавив її релігійного аспекту, трактуючи ріегаБ як доб­ре (порядне) ставлення до своєї родини і батьківщини. Він вважає, що страх смерті й взагалі релігія порушує доброчин­ність, змушує людей зраджувати батьків і батьківщину (Про природу речей. III. 83—86). Таке розуміння цієї та інших чес­нот позволяє Лукрецію зробити висновок про примат індиві­дуалізму: краще жити спокійно, підпорядковуючись іншим, чим мати клопіт, правлячи людьми (Про природу речей. У.1127—1128). При цьому Лукрецій, не зазіхаючи на оригі­нальність, головним чином викладає вчення Епікура, однак твір його суто римський, у ньому відбилися основні риси йо­го епохи.

Хоч прихильники римського стоїцизму часто критикували погляди епікурейців, однак з погляду становлення засад кла­сичного римського права ці течії чудово доповнювали одна одну.

Погляди стоїків більше слугували підґрунтям публічного права, стосуючись проблем відносин громадянина з суспіль­ством (державою), питань влади, правління тощо, і лише по­тім, за дотичною, звертались до права приватного.

Епікурейці ж, навпаки, розглядали проблеми суспільства, йдучи до них від потреб, поглядів, волі окремих індивідів. Тобто визначальними тут визнавались приватні права. Тому природно, що вплив епікурейських поглядів на становлення засад привагпного права був значнішим. Однак слід ще раз за­значити, що перші й другі не протиставляються, а доповню­ють одне одного. Найбільш повно це відобразилося у погля­дах Ціцерона, однієї з найяскравіших особистостей у цій га­лузі, що істотно вплинула на формування права. Тому на них слід зупинитися докладніше.