§ 2. Засади врядування у римській державі

Слід зазначити, що конкретних понять, тотожних сучас­ним «держава», «державне врядування», «самоврядування» тощо, римська юриспруденція не сформувала. Ті відносини та інституції, що обслуговували норми публічного права, іме­нувалися res publicae — «справи публічні (суспільні)», що трактувалося як порядок організації структури, котра діє в інтересах усіх громадян, визначення її повноважень, порядку реалізації цих повноважень, застосування державного при­мусу тощо. Правила, що слугували організації публічних справ, вважалися такими, що належать до права божествен- ного (fas) чи до права людського (jus), що власне були пев­ною — більш чи менш однорідною — частиною норм jus civi­le. При цьому заздалегідь визначалося, що на приписи пуб­лічного права не можуть впливати положення природного права і jus gentium. Основним принципом організації публіч­них справ визнавалася перевага громадського інтересу над інтересами окремої особи, що на практиці, зазвичай, вигля­дало як перевага доцільності над справедливістю. У приват­ному праві, навпаки, домінуючим беззастережно визнавався принцип справедливості, рівності, адекватності правового становища і поведінки суб'єктів правовідносин.Джерелом усіх державних приписів визнавався римський народ — Populus Romanus, суверенітет якого мав втілювати­ся в усіх головних принципах та інститутах публічного пра­вопорядку. Всі владні органи чи посадові особи мали повно­важення лише завдяки тому, що римський народ передавав їм певну частку суверенітету останнього, і тому мали право і по­винні були здійснювати надані повноваження лише у визначе­них межах. Разом з тим, могли бути приписи, що перевершу­вали суверенітет і владу народу. Це — божественне право, що перебуває над правом людським, над правом публічним. Тому певні сторони суспільного буття не підлягали публічно- правовому регулюванню, як такі, що взагалі не можуть ви­значатися людьми. Отже, розмежування на fas і jus було важливим і для вимог публічного правопорядку.

Внутрішня організація владної структури мала бути взаєм­но врівноваженою, щоб у всіх політичних змаганнях доміну­вало прагнення до найкращого втілення волі римського наро­ду. Сполучення в організації державного ладу засад автори­тарності, колективного за сутністю врядування аристократії і безпосередньої демократії вважалося обов'язковим і таким, що гарантує життєздатність Res publicae.

Через свою суспільну значимість публічні справи вимагали певної суспільної угоди — з'ясування та узгодження погля­дів багатьох людей. Тому колегіальність є необхідною рисою процедури прийняття державних рішень. Однак обов'язко­вість врахування інтересів більшості, особливо коли йдеться про вираження думки більшості через представників, не на­лежала до засад римського публічного правопорядку. До­цільним і корисним в інтересах Римського народу може бути рішення одного, але таке, що враховує «поради багатьох».

Необхідність узгодження державницьких рішень з «інтере­сами римського народу» зумовило збереження існування у Стародавньому Римі народних зборів навіть тоді, коли реаль­не значення останніх майже зійшло нанівець. Як зазначалося, народні збори (comitia) були трьох видів: куріатні, центурі- атні та трибутні (плебейські). Всі види народних зборів не могли діяти самостійно: їх обов'язково мав скликати повно­важний магістрат — посадова особа, що радиться з народом; їхні рішення, прийняті з порушенням встановленого порядку, не вважалися такими, що мають обов'язкову силу.

Куріатні збори називалися так тому, що голосування пи­тання відбувалося по куріях, що історично були підрозділами римської громади. До компетенції куріатних зборів належали різні категорії «публічних справ»: релігійні, сімейні, політич­ні тощо. Зокрема, куріатні коміції вирішували такі релігійні справи, як посвята у сан жерця; сімейно-спадкові — посвід­чення заповіту; політичні — обрання верховного провідника римського народу, надання посадовим особам публічно-пра­вових повноважень, надання римського громадянства; судо­во-процесуальні — оскарження судових рішень тощо

.

Центуріатні коміції відображали цензову систему орга­нізації демократії. У них брали участь усі повноправні члени громади відповідно до їхнього майнового цензу. Основним повноваженням центуріатних зборів було прийняття законів від імені римського народу, а також обрання деяких посадо­вих осіб. Саме через право прийняття законів центуріатні збори стали головним осередком вирішення більшості справ публічного характеру.

Трибутні збори були за своєю сутністю формою самовря­дування громади за територіальною ознакою: їхні рішення були обов'язкові тільки у межах даної триби (а лише у Римі на початок І ст. н. е. було 35 триб). Вони вирішували органі­заційні та господарські питання місцевого значення: фінансу­вання місцевих господарських потреб, організацію та підтри­мання правопорядку на території триби тощо.

Важливим принципом організації влади був чіткий розпо­діл повноважень різних видів зборів, що ніколи не перетина­лися, а тому і не конкурували між собою.

Аристократичний елемент у державному устрої втілював у собі сенат (ЗегШиБ), котрий розглядався як «збори кращих людей», що покликані керувати всією громадою. Сенат фор­мувався головним чином з тих, хто своєю діяльністю довів уміння керувати народом, виконувати функції врядування. Це були колишні магістрати — посадовці, військові начальни­ки тощо, які до того ж мали відповідати досить високому майновому цензу. Пізніше звання сенатора стало спадковим і поступово перетворилося на категорію не тільки державно- політичну, а і станову. Сенат вважався нібито «опікуном» римського народу і тому був наділений певними імперативни­ми повноваженнями: він міг не затвердити прийнятий народ­ними зборами закон (хоч сам приймати закон права не мав), представляв республіку у зовнішніх відносинах, розпоря­джався державною скарбницею, контролював діяльність по­садових осіб. Однак впливу на обрання посадових осіб, тоб­то, у кінцевому підсумку, на перспективу змін свого власного складу, сенат не мав.

193

Отже, другим важливим принципом організації влади у Стародавньому Римі був чіткий розподіл повноважень між різними органами. При цьому жоден орган влади не міг пред­ставляти римський народ у цілому. Таке рішення було про­явом згадуваної вимоги «діяти разом з Римським народом». Крім того, правило про розподіл (навіть подрібнення) повно-

13 —5-180

1

важень між різними органами влади створювало необхідні правові гарантії від узурпації влади, чого дуже остерігалося римське суспільство, яке зі значними зусиллями позбавилося одноособової влади вождів архаїчного періоду.

Слід зазначити, що наявність системи взаємних стримувань і розподілу повноважень різних державних органів, що не пе­ретиналися і не збігалися, трактувалася римською юриспру­денцією як гарантія реалізації народного суверенітету. Salus populi suprema lex — благо народу є найвищий закон. У цій сентенції втілювалися головні засади організації публічної влади у Стародавньому Римі взагалі і доктрини публічного права, як продовження публічної влади, зокрема. Тому до­пускалося, що народ може звільнити когось від вимоги до­держання права і закону. Встановлюючи правила поведінки, народ може також звертати свою волю як у майбутнє, так і в минуле. Втім, тут слід зробити застереження: у римській правовій традиції навіть рішення народу були обов'язкові ли­ше тоді, коли немає заперечень з боку богів чи героїв. Наріж­ним каменем римського публічного права був принцип наро­довладдя, однак це не є тотожним поняттю влади простої, «арифметичної» більшості народу.