§ 1. Народні збори

Структуру народних зборів визначили реформи Сервія Ту- лія, передостаннього римського рекса, що правив у 578— 534 рр. до н. е. Саме йому приписують створення так званої міської стіни Сервія та реформи у галузі публічного права і системи державного врядування.

Замість старого поділу римського населення на роди Сер- вій Тулій запровадив поділ за територіально-майновим принципом. У результаті реформ основою територіального поділу стає територіальна триба. Залежно від майнового становища патриції і плебеї поділяються на п'ять розрядів (класів). Перший клас становили патриції і плебеї з майно­вим цензом не менше 100 тис. асів (або з повним земельним наділом). Він поділявся на 80 центурій (сотень). Другий клас (22 центурії) становили громадяни, чиє майно коштувало не менше 75 тис. асів (або такі, що мали 3/4 земельного на­ділу); третій клас (20 центурій) — ценз 50 тис. асів (полови­на земельного наділу); четвертий клас (22 центурії) — ценз 25 тис. асів (чверть земельного наділу); п'ятий (30 центу­рій) ■— ценз 11 тис. асів (1/8 наділу). Кожен клас мав забез­печувати для себе певне озброєння. Перший клас мусив ма­ти повний комплект важкого озброєння: шолом, панцир, по- ножі, круглий щит, меч, спис. Озброєння інших класів було простішим і дешевшим. Дві центурії ремісників і дві центурії музикантів виконували допоміжні функції та озброєння не мали.

Поза розрядами перебували вершники і пролетарі. Верш­никам, котрі стояли над першим класом, відводилося 18 цен­турій. Шість з цих центурій формувались з патриціїв, 12 — з плебеїв. Пролетарі становили 1 центурію. Вони були звільне­ні від податків і військової служби, однак не брали участі у коміціях. У разі крайньої небезпеки для держави пролетарів зараховували до ополчення. Тоді вони діставали і утримання від держави, і зброю.

Усього центурій було 193, і разом вони складали вищий ор­ган Риму — збори центуріатних коміцій. Кожна центурія мала один голос. Для прийняття рішення достатньо було простої більшості голосів. Першими голосували вершники і центурії першого розряду. Якщо вони були одностайні, то далі голосування не проводилося.

Отже, плебеїв було визнано складовою частиною «народу Риму», а це означало, що вони зрештою мали бути допуще­ними до участі у поділі громадських земель (ager риЬІІсиз). Майновий критерій при визначенні політичної правоздатнос­ті витіснив родовий, що існував раніше, а це сприяло подаль­шому зрівнянню правового становища всіх римських грома­дян. Більшість вбачала в реформах Сервія Тулія, передусім, політичну мету — усунути поділ населення за родовою озна­кою і тим зняти зайву соціальну напруженість, чим вони на­гадують реформи Солона в Афінах. Разом з тим, І. О. По- кровський звертав увагу на прагматичне спрямування ре­форм — залучити масу плебеїв до сплати податків та несення військової служби, що раніше було обов'язком лише патриціїв.

Крім майнового цензу було встановлено ценз за віком. У кожному легіоні існували центурії юніорів (від 17 до 46 років), що несли польову службу, і центурії сеніорів, на які поклада­лася служба у гарнізонах. Керівництво армією, що складалася з чотирьох легіонів, здійснював виборний рекс (пізніше — консул), який з найважливіших питань війни і миру мав ради­тися з сенатом (спочатку — рада родових старійшин).

Крім того, у процесі реформ Рим було поділено на чотири територіальні округи — триби, а решту Римської території — ще на 26 триб. Кожні п'ять років по трибам відбувався пере­пис населення, встановлювалися майнові розряди, стягувався податок і проводився набір ополченців у легіони. З 471 р. до н. е. збори плебеїв по трибам (трибутні збори) дістали право видавати постанови загального характеру. Спочатку вони були обов'язкові лише для плебеїв, а з 449 р. до н. е. стали обов'язковими для всієї римської громади.

Реформи Сервія Тулія забезпечували існування у добу рес­публіки кілька видів народних зборів:

1. куріатні коміції після реформ Сервія Тулія втратили політичне значення, однак зберегли формальне право затвер­дження посадових осіб, обраних іншими зборами, а також право затвердження заповітів і актів усиновлення;

2. центуріатні коміції були реально найважливішим ви­дом народних зборів. Вони обирали магістратів (консулів, преторів, цензорів), приймали закони, розглядали скарги осіб, засуджених консулами до страти або великого штрафу «ргоуосагіо асі рориіиш»;

3) нгрибутні коміції поділялися на два види: а) загальні збори триби, у яких брали участь і патриції, і плебеї, б) збори плебеїв даної триби. Більше значення з погляду формування публічного правопорядку мав другий вид зборів, оскільки во­ни приймали рішення, що прирівнювалися до різновиду пуб­лічного закону — плебісцити.

З середини III ст. до н. е. починається певна демократиза­ція римського публічного правопорядку. Народні збори ре­формуються: число центурій зі 193 збільшується до 373. Те­пер на кожен розряд припадає по 70 центурій і є резерв з 23 додаткових центурій. У підсумку тільки перший розряд вже не може забезпечити більшості голосів. Рим з колоніями і союзниками поділяється на 35 округів чи територіальних триб. Відтак перевагу в центуріатних коміціях дістали середні класи.

Прерогативою народних зборів вважалося право приймати рішення, що мають силу закону. Гай писав: <<Lex est quod ро- pulus iubet atque constituit» — «Закон це те, що народ вирі­шує чи встановлює».

Проект закону готував і виносив на народні збори магіст­рат. Але до цього проект мав бути обнародуваний, що зви­чайно робилося шляхом розміщення його на дерев'яній дошці у публічному місці. На зборах магістрат оголошував законо­проект і з'ясовував, чи бажають збори його прийняти. Збори після обговорення або приймали проект, або відкидали його. Рішення зборів надходило на затвердження до сенату (який міг і не затвердити закон). У разі прийняття закону його текст викарбовували на мідній дошці й виставляли на міській площі для ознайомлення.

Загалом у другу половину республіки ніби намічається тен­денція перерозподілу компетенції між сенатом і народними зборами на користь останніх. Але, разом з тим, зростає зна­чення сенату, як органу, що здійснює врядування, а, отже, ре­ально виконує і розпорядчу (а у зв'язку з цим — певною мі­рою і законодавчу) функцію. У підсумку це поступово нейтра­лізує демократичні перетворення, що намітилися у цей час.