4. Суспільний лад на українських землях у складі Великого князівства Литовського, Королівства Польського і Речі Посполитої.

На вершині „феодальної драбини” були Великі князі Литовські. Волості підпорядковувалися удільним князям Гедиміновичам. Магнати та „княжата” також мали велику реальну владу: займали високі державні пости, мали власне військо та були непідсудними місцевим суддям.

На українських землях у складі Польщі панівну верхівку суспільства, що була соціальною базою полонізації українських земель, становили магнати. Маючи величезні багатства, великі землевласники утворили найвищий феодальний стан, який отримав назву „магнати”. На відміну від середніх та дрібних феодалів вони мали широкі політичні права та привілеї.

Магнати підлягали юрисдикції польського короля. В їх руках зосереджувалися найвищі державні посади (воєводи, старости), які з часом передавалися і у спадщину. Магнати мали своє військо під власними хоругвами, брали участь у виборах короля Речі Посполитої, входили до сенату в сеймі, де користувалися правом „вето”. Починаючи з ХVІІ ст. з кола магнатів сенат призначав на кожні 2 роки 16 сенаторів-резидентів, за якими повинен був узгоджувати свої дії король Речі Посполитої. Найбагатшим був рід Острозьких – 1/3 землі (1,4 млн. га землі), 80 міст і 2760, 15 тис. залежних селян у 15 ст. Досить багатими були роди магнатів Чарторийських, Вишневецьких, Глинських.

Бояри та пани мали вотчинне землеволодіння за давністю роду, не сплачували податків та повинностей.

Литовсько-українській шляхті земля надавалася у користування за військову службу у князів та магнатів. Шляхтичі могли займати державні посади. Українська шляхта сформувалася лише в першій половині ХV ст., а вже в 16 ст. шляхта домагається таких же прав, як і пани-бояри.

Шляхта була найчисленнішою групою феодального населення Польщі. Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося. Привілеєм 1434 р. галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало її юридичне зрівняння з польською шляхтою.

Король Казимир ІV урівняв у правах польську та українську шляхту (1468 р.) на Віленському сеймі.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 р. – волочна поміра, у ході якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, які були привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести документально свого шляхетського походження, поверталися в інші стани. Ця реформа проводилися на основі збірника литовського права „Устави на волоки” з метою впорядкування сплати податків. Всі землі поділялися на волоки – земельні ділянки по 33 морги (23,5 га). Кращі землі включалися у фільварки – господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами, а малородючі ділянки передавалися у користування селянам, приписаним до маєтку. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди управителя маєтку.

Духовенство було окремою суспільною верствою, до якої належали священики, їх родини та весь церковний люд. Усі вони підлягали суду єпископа. За умов посилення католицького гніту православна церква взяла на себе місію політичного представництва українського народу, охоронця національних прав і традицій. Верхівка православного духовенства також належала до вищих верств населення. У 1458 р. була відновлена Київська митрополія.

Міське населення поділялося на 3 групи:

1. міський патриціат, який складався з міської знаті і багатіїв (переважно німці і поляки), керував справами у містах;

2. міщани (середні та дрібні торговці, ремісники, майстри, власники невеликих майстерень);

3. міські низи – підмайстри, учні, „робітні люди”, „партачі”, ремісники, що розорилися.

Повну правоздатність мали тільки міщани-католики. Православні проживали за межами міста, або у спеціально відведених кварталах. Дію магдебурзького права було розповсюджено на більшість міст. Міські жителі об’єднувалися в корпорації (купці, ремісники). Ремісники об’єднувалися в цехи (шевці, зброярі, ткачі).

Майстри певних професій об’єднувалися для захисту своїх корпоративних інтересів в цехи. Очолювали їх цех майстри.

Українське населення міст об’єднувалося в православні братства (Львівське, Київське, Луцьке). Братства створювали і утримували школи, богадільні, друкарні, будували храми тощо. Жителі приватновласницьких міст, крім загальнодержавних податків, виконували повинності на користь власника (не могли без дозволу адміністрації залишати місто). Жителі самоврядних міст також сплачували повинності і податки, хоча й були юридично вільними.

Селяни на українських землях Литви становили 80 % населення. Було три категорії селянства:

1) вільні селяни – смерди:

а) „тяглі селяни”, які працювали на пана власною тягловою силою;

б) селяни ремісники або службові селяни;

в) чиншові селяни, які працювали на власній землі і сплачували натуральний податок);

2) напіввільне населення закупи (закупні люди або люди в пенезях);

3) невільні селяни (дворова челядь) (з 15 ст. у Галичині, а з 16 ст. у Великому князівстві Литовському) було запроваджено кріпацтво).

Селяни на українських землях Польщі за правовим становищем поділялися на державних (які проживали на королівських землях) і приватновласницьких.

Державні селяни спочатку мали більше прав і менше повинностей. Але їх становище було фактично урівняло із становищем приватновласницьких селян після запровадження фільварків на королівських землях.

Приватновласницькі селяни ділилися на 3 соціальних групи:

1. вільні селяни (мали право виходу від феодала після виконання зобов’язань);

2. напіввільні (мали право переходу з певними обмеженнями (викуп));

3. тих, хто був повністю закріпачений.

Лекція 8. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО І РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ – 2 години.

1. Вищі органи влади Великого князівства Литовського.

2. Вищі органи влади Речі Посполитої.

3. Органи центрального управління та урядовці у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій.

4. Адміністративно-територіальний поділ і місцеве управління на українських землях литовсько-польської доби.

1. Вищі органи влади Великого князівства Литовського

Наприкінці ХІV ст. на українських землях Великого князівства Литовського зберігався удільний устрій.

На чолі держави стояв Великий князь, якого обирали з синів Великого князя. Між Великим князем та місцевими князями встановилися васальні відносини. Спочатку удільні князі мали самостійність у вирішенні внутрішніх справ, але на початку ХV ст. відбулася адміністративна реформа: було запроваджено новий поділ, на чолі провінцій (а українські землі носили назву Мала Польща) призначувані Великим князем посадовці.

У зв’язку з цією реформою у ХV ст. посилюється влада Великого князя. До його компетенції відносяться: оголошення війни та укладення миру, призначення й звільнення вищих посадовців держави, розпорядження державними фінансами та коштами, командування військом, функції вищого суду в державі.

Згідно привілею 1492 р. владу Великого князя було істотно зменшено. З цього часу всі найважливіші справи Великий князь вирішує спільно з колегіальним виборчим органом, який носить назву „Пани-Рада”, а в разі відмови Великого князя і самостійно. До складу „Пани-Рада” входили за посадою найвищі посадові особи держави; а також католицькі єпископи та найбільші феодали. Кількість членів доходила до 80 осіб.

З 1446 р. у Великому князівстві Литовському з’являється ще один колегіальний орган – Вальний (загальний) сейм. Спочатку так називали з’їзд феодалів та шляхти. І Литовський статут 1529 р. визнав Великий вальний сейм як державний орган. З 1564 р. шляхта почала обирати на сейми по 2 представники від повіту.

Верхня палата називалася „лавиця”; нижня палата „коло” – входили представники шляхти. Після Люблінської унії Вальний сейм повністю витіснив «Пани-Раду».