4. Система судоустрою та судочинства на українських землях у складі Великого князівства Литовського, Королівства Польського і Речі Посполитої.

Судові органи до Кревської (1385 р.) унії були аналогічними добі Київської Русі. Вся повнота судової влади належала великому князеві, а на місцях спочатку удільним князям, потім намісникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам, тобто суд не був віддлений від адміністрації. Пізніше на судову систему відбувся вплив польських судів. Підвищилась роль територіальних судів, в яких судочинство здійснювали великокняжі урядовці. З середини 16 ст. сеймові суди земель набули статус вищих судів.

У містах з Магдебурзьким правом цивільні й кримінальні справи розглядав лавний суд, який складався з 12 членів на чолі з війтом. Процес у цих судах був поточний і виложений.

Доменіальні суди з кінця 14 ст. здійснювали судочинство над усім населенням, що проживало в межах володінь відповідних феодалів-землевласників.

На великокнязівських землях в сільських громадах існували „копні” суди. Найбільше значення вони мали на початку 16 ст. Було 3 види копних судів: малі (копи сусідів); великі (копи громади) і згромаджені (із жителів кількох сіл і містечок). Засідання копного суду проходило на „коповищі” в при сутності священика та водного, який вів протокол, судив копний суд. На основі звичаєвого права: розглядав сімейні, цивільно-правові та незначні (майнові) кримінальні злочини.

Магнати судилися Великокняжим судом, або коронним судом (у Луцьку).

У 1564 р. відбулася судова реформа і була створена нова система державних судів:

Гродські (замкові), в яких розглядали кримінальні справи усіх вільних станів (шляхта, селяни, міщани). Судив одноособово староста або воєвода за участю замкового судді та судового писара. Апеляційною інстанцією був Великокнязівський суд.

Земські шляхетські суди обиралися шляхтою в кожному повіті. Складалися із суді, підсудків та писаря. Судили тільки шляхтичів у всіх справах, крім тяжких кримінальних. Засідання тривали по два тижні тричі на рік. Апеляційною інстанцією був Великокнязівський суд.

Підкоморські суди створювалися у кожному повіті у відповідності до Другого Литовського Статуту 1566 р. Судив підкоморій, який призначався Великим князем. Його заступником був коморник. Ці суди розглядали земельні справи.

На початку ХVІ ст. з’явився суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду великого князя, діяли за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд – роз’їзний суд з найважливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів.

У Литовсько-Руській державі довгий час зберігався обвинувально-змагальний процес. Суд починався із заслуховування скарги потерпілого. Допускалося представництво сторін. Представники називалися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з’являвся у суд, то згідно з Першим Литовським статутом, суддя міг виносити рішення чи вирок заочно, а згідно з Другим статутом – тільки після трикратної неявки (за неявку без поважних причин звинувачений платив штраф).

Однак під впливом польського права у другій половині ХVІ ст. з’являються елементи слідчого (інквізиційного процесу) із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи скарги потерпілого, міг сам порушити справу.

Судовими доказами у всіх судах були: власне зізнання (в т.ч. під тортурами), покази свідків, речові докази, присяга, письмові документи, характеристика підсудного «добрими людьми». Свідчили під присягою. Показання шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини.