2. Основні етапи політичної історії Запорізької Січі.

Як суспільно-політичне явище козацтво у своєму розвитку проминуло декілька етапів.

Насамперед самооборона від татарських нападів, а також потреба в організації козацтва зі зростанням його чисельності привели в середині ХVІ ст. до виникнення в пониззі Дніпра Запорозької Січі. Вона постала як специфічне соціальне утворення, що поєднувало в собі риси військової спільноти, політичного та соціального інститутів, і стала потужним імпульсом формування самосвідомості українського козацтва, утвердження його організаційної структури, а в підсумку – створення життєздатного політичного організму, який мав державотворчий потенціал. Умовно від моменту виникнення Запорозької Січі в історії козацтва розпочався етап його суспільно-політичної консолідації, а згодом – і легалізації як стану в суспільстві Речі Посполитої.

Більшість вчених вважає, що перше укріплення було збудовано князем Дмитром Вишневецьким у середині ХVІ ст. на острові Мала Хортиця. Після Хортиці Запорозьку Січ засновували ще в п’яти місцях середньої течії Дніпра (Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька і Кам’янська). З початку свого існування Запорозька Січ перебрала на себе державну функцію захисту України.

Польська держава визначала належність до козаків виключно належністю до реєстрового козацтва – прийнятих на державну службу козаків, яких заносили до окремого списку (реєстру). Кількість їх не була значною і змінювалася залежно від зовнішніх і внутрішніх обставин. Під час воєн уряд Речі Посполитої в декілька разів збільшував чисельність реєстрового війська. Після завершення бойових дій реєстр зменшувався. Це спричинило появу козаків-виписчиків, які становили бойове ядро всіх антипольських виступів кінця ХVІ – початку ХVІІ стст. (повстання виписчиків).

Особливості соціальних джерел формування Запорозької Січі, законодавча неврегульованість її існування сприяли розвитку Січі як антиурядової опозиції, зробили її центром соціального незадоволення в українському суспільстві. Саме запорожці під проводом Б Хмельницького розпочали переможне повстання в 1648 р. і становили ядро козацько-селянського війська у національно-визвольній війні українського народу проти польського панування.

Після 1654 р. Запорозька Січ зберегла самоврядування на основі колишніх традицій суспільно-політичного устрою і намагалася проводити незалежну політику. Це був своєрідний державний організм, який лівобережні гетьмани завжди вважали підлеглим у формі, близькій до васальних відносин. Проте Січ і надалі відігравала роль опозиційного центру, приймаючи всіх, хто був незадоволений політикою гетьманів.

Перехід кошового отамана К. Гордієнка та його прибічників разом з Мазепою на бік Карла ХІІІ було використано Петром І як привід для зруйнування Запорозької Січі. Частина запорожців з дозволу кримського хана на півдні заснувала Олешківську Січ. При заснуванні гетьманом Д Апостолом у 1743 р. Нової Січі між запорожцями і царським урядом було укладено своєрідний договір на зразок гетьманських статей. За несення військової служби царський уряд щорічно виплачував запорожцям 20 тис.крб.

Після завершення російсько-турецької війни 1769-1774 рр. Запорозька Січ утратила своє військово-стратегічне значення форпосту проти турецької та кримськотатарської агресії. Повертаючись з війни, російські війська під командуванням генерала Текелія оточили й зруйнували Січ.

3 серпня 1775 р. Катерина ІІ підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі.