Основні риси цивільного права (право власності, зобов’язальне право, спадкове право, шлюбно-сімейне право).
Розвиваються норми цивільного права. Розвиваються інститут права власності на землю. В перший період Литовсько-Руської держави феодальна власність на землю була у вигляді помістя (тимчасове або довічне користування).Пізніше землі передавалися у вотчину, тобто у спадкове володіння за умови виконання військових повинностей.
Литовсько-руському праву був відомий договір застави як на рухомі, так і нерухомі речі (фідуціарна форма – повне розпорядження, пігнусова).
Розвинулося сервітутне право – право користування чужими речами, перш за все нерухомістю: ліс, сінокос, поле, міст.
Цивільне право Речі Посполитої захищало право власності, перш за все феодального землеволодіння. Власниками маєтків, будівель, лісів, земель могли бути лише „вільні люди шляхетського, військового і громадянського стану”. Селянам не можна було передавати землю без згоди пана.
З
до ІІІ Литовського статуту тільки 1/3
частину цих земель можна було відчужити
одержані у спадщину родові володіння;
одержані в користування за службу
на певний час;
куплені.
Право володіння базувалося на пожалуванні господарем шляхтичу і підтверджувалося грамотою за особисте несення військової служби.
У випадку відсутності спадкоємців за законом і заповітом майно визнавалося вимороченим і переходило у власність держави.
У зобов’язальному праві Литви були розвинені договори міни, дарування, оренди, купівлі-продажу, перш за все маєтків. Такі угоди складалися в присутності 3-4 свідків шляхетського походження і скріплялися підписами та особистими печатками та реєструвалися у книгах замкового суду і в „книгах земських”.
Строк позовної давності був 5 або 10 років.
Розвивається зобов’язальне право Речі Посполитої: купівля-продаж для усіх вільних станів (в т.ч. і землі крім родових маєтків); позики – сума понад 10 кіп грошей – письмова форма; особистого найму – зберігалася особиста свобода найнятого; договору оренди, поклажі, запоруки, дарування.
Шлюбно-сімейні відносини у ВКЛ регулювалися нормами звичаєвого права та законодавчими актами (канонічними) православного походження. Для вступу в шлюб необхідно було дотриматися певних умов:
Зговір батьків.
Згода сторін.
Розрив шлюбу – церковними судами.
Майнові відносини при розлученні регулювалися світськими судами.
(винна жінка позбавлялася приданого і віна, чоловік – віна, шлюб недійсний – кожному своє).
Значно розвинулося шлюбно-сімейне право Речі Посполитої.
За Статутом 1566 р. шлюбний вік для жінок – 15 р., для чоловіків – 18 р. Обов’язкове вінчання і моногамія. Розлучення – тільки за рішенням церковного суду. Згідно ст. 1529 укладався договір, за яким наречена повинна була принести посаг, а чоловік віно (вдвічі більшого за посаг), але не більше 1/3 його майна.
Розвинулося спадкове право. Успадкування було за законом і заповітом і на основі звичаю. Нерухоме майно за законом успадкування так само як і у Великому князівстві Литовському. За заповітом успадковувалося рухоме майно і куплена нерухомість. Не мали права заповідати неповнолітні, ченці, залежні люди, сини, майно яких не було відокремлене від майна батька.
Спадкування відбувалося за законом або за заповітом.
За законом спочатку успадковували діти, потім – внуки і правнуки. Дочки успадковували ¼ батьківського майна та мали перевагу у спадкуванні материного майна.
За заповітом можна було заповідати нерухомість і стороннім особам. Заповідати могла тільки особа не обмежена в правах. Розвинувся інститут опіки.
6. Основні риси кримінального права (поняття і види злочинів, мета і система покарань).
а) Характерні особливості права та система покарань у Великому князівстві Литовському
Кримінальне право передбачає суворішу відповідальність для нижчих станів. З середини 15 ст. вже існує поняття злочину, як порушення правопорядку. Передбачається принцип індивідуальної відповідальності. Кримінальна відповідальність за судебником Казимира наставала у 7, а за ІІ статутом – з 14-літнього віку. Розрізняється співучасть у злочині, помічники та підмовники.
Найтяжчими були злочини проти держави, до яких належав крім військових, службових та зради ще й такий злочин як образа маєстату (це перш за все злочини проти Великого князя). За ці злочини передбачалася страта.
Злочини проти релігії, єресі, перемова християн до іншої віри, проти родини, проти моралі.
Злочини проти особи: вбивство (але вбивство випадкове і при самообороні не підлягало покаранню).
Тілесні ушкодження поділялися на навмисні, ненавмисні і випадкові. Був заборонений двобій.
Злочин проти честі і свободи стосувалися виключно шляхетського стану, а найважчим злочином було звинувачення про позашлюбне походження шляхтича.
До майнових злочинів відносилися: крадіжка, пограбування, знищення й пошкодження чужого майна, підпал. Був виділений так званий „ґвалт” – наїзд на дім чи садибу.
У Великому князівстві Литовському була складана система покарань. Спочатку переважали штрафи, які сплачувалися потерпілому (шкода), родичам убитого (головщина), у скарбницю держави (наклад).
Після прийняття Статутів за більшість злочинів замість штрафу призначалася смертна кара: проста (відрубання голови, повішення) або кваліфікована (четвертування, спалення, посадження на палю). До нижчих станів населення застосовувалися болісні й калічницькі покарання (відрізання вух, губ, носа, відрубування рук). Всі покарання носили залякувальний (превентивний) характер і виконувалися публічно. Ув’язнення було на терміни від 3 тижнів до 1 р. 6 м.
Для шляхтичів існувало за державні та військові злочини особливе покарання „виволання” (вигнання за межі поселення, позбавлення всіх прав і оголошення поза законом).
Як додаткове покарання при засудженні на смерть й позбавленні честі застосовувалася конфіскація майна, яка йшла на покриття шкоди, а залишок – на користь держави.
б) Характерні особливості права та система покарань у Речі Посполитій
Кримінальне право носило становий характер.
Із суб’єктивної сторони розрізняються злочини, вчинені з необережності, умисно, замах на злочин, закінчений склад злочину, співучасть, необхідна сторона, крайня необхідність.
Суб’єктами злочину були не лише вільні, а й феодально залежні особи. Підвищився вік кримінальної відповідальності: ІІ Литовський статут – з 14 років, ІІІ Литовський статут – з 16 років.
Злочини поділялися залежно від об’єкта: 1) проти релігії; 2) проти королівської і панської влади (зрада, бунт, замах на життя і здоров’я, образа суду); 3) проти особи; 4) проти власності (розбої, наїзди, грабіжництво, підпали – смерть; 5) проти сім’ї та моральності.
Покарання.
Смертна кара: 1) проста (повішення, відрубування голови); 2) кваліфікована (спалення, четвертування, закопування живим у землю).
Калічницькі, тілесні кари (биття киями, батогами, різками).
Існувала складна система майнових покарань (головництво, штрафи).
До шляхти застосовувалося т.зв. виволання (позбавлення права і честі), у 16 ст. виволання було замінено на опалу (позбавлення громадянських прав). Практикувалося ув’язнення.
У земських судах процес мав обвинувально-змагальний характер; у гродських судах застосовувалися елементи інквізиційного процесу.
Докази: показання свідків, речові докази, власне зізнання, присяга шляхтича.
Лекція 10. УТВОРЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ ТА ЇЇ ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ – 2 години
Виникнення українського козацтва: причини, соціальна база.
Основні етапи політичної історії Запорізької Січі.
Військово-адміністративний устрій Запорізької Січі.
Правова система і судочинство Запорізької Січі.
Утворення реєстрового козацтва, його правове становище.
Виникнення українського козацтва: причини, соціальна база.
Перші відомі історикам згадки про українське козацтво сягають кінця ХV ст. (1489, 1492 рр.). Проте окремі елементи та прояви козацтва в нашій історії мають давніші корені.
Виникнення козацтва пов’язане з виходом членів різних соціальних груп у безлюдні степи південної України. Поширенню уходництва сприяла наявність великих природних багатств краю. Ці люди об’єднувалися у ватаги, полювали, займалися рибальством, збиранням меду диких бджіл. У разі потреби вони спільно чинили напади на татар, відбиваючи в них «ясир» і награбовану худобу. З часом уходник перестали повертатися до своїх пограбованих і спустошених татарами помешкань і перетворилися на постійних оборонців українських земель.
Основу поселенців-козаків становили селяни-втікачі. Але на нові землі переселялася не тільки бігла голота, а й заможні селяни, міщани і навіть дрібні шляхтичі, які мали широкі можливості для експлуатації бідняків. Хоча формально кожен, хто прибував на козацькі землі, діставав рівні з іншими права користуватися громадськими землями, брати участь у самоврядуванні.
Отже, українське козацтво зародилось і розвинулось як результат особливих умов життя українського народу у степовій Україні. Основними причинами, що обумовили виникнення козацтва, були соціальні та економічні фактори. Спершу за Дніпрові пороги спрямовувалася хвиля уходників – сезонних здобичників, окремі з яких поселялися у степу з метою його господарського освоєння. У ряди козацтва вступала й українська шляхта, що втрачала свої маєтності.
Виникнення козацтва пов’язувалось і з посиленням соціально-економічного та національного гніту в умовах Речі Посполитої. Козак був вільним дрібним власником і виробником, який стояв осторонь феодально-кріпосницької системи. Козацтво мало особливе соціально-правове становище, проміжне між становищем шляхтича-поміщика і селянина. Основу поселенців становили селяни-втікачі та представники інших станів, що займали безлюдні простори степової України. Суспільною організацією козацтва була „громада”, яка базувалася на демократичних принципах.
Другою основною причиною виникнення козацтва була турецько-татарська агресія, яка в середньовіччі плюндрувала міста й села України, забираючи в неволю десятки тисяч людей. Напади кримських татар заради ясиру, що стали їхнім основним заняттям від останньої чверті ХV ст., загрожували фізичному існуванню українського народу.