3. Обмеження та ліквідація автономії України. Малоросійський приказ. Малоросійські колегії.

Обмеження та ліквідація автономії України мали наступні напрями:

1. вжиття заходів російським самодержавством щодо юридичного обмеження української автономної влади;

2. насадження російських державних установ для управління Україною;

3. запровадження адміністративно-територіального устрою та адміністративно-поліцейських органів самодержавства.

Від кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. Козацько-гетьманська держава трансформувалася з васальної держави в автономну у складі Московського царства. У ХVІІІ ст. новий статус України визначали вже односторонні акти Московської держави, котрі, як і гетьманські статті другої половини ХVІІ ст., раз у раз зменшували управлінську автономію. Особливе місце в системі заходів царизму щодо цього посідали ті з нормативних актів царського уряду, що були прийняті за часів Петра І і Катерини ІІ. Унаслідок цього автономію Української держави було знищено.

У результаті російської політики зросла залежність гетьманів від волі російського царя. Від кінця ХVІІ ст. російський уряд впливав на вибір гетьмана, вибори якого мали формальний характер: претендент визначався царським урядом. Уповноважені російського царя брали участь у радах. Новообраний гетьман складав присягу цареві. Звужувалася гетьманська компетенція. Зокрема, гетьмана позбавили права на зовнішні взаємини з іншими державами, встановлювався контроль над внутрішнім управлінням.

Наступ російського абсолютизму на автономні права Гетьманщини у ХVІІІ ст. призвів до остаточної втрати Загальною військовою радою свого політичного значення як верховного органу влади, посилення ролі та значення старшинської верстви в управлінні країною.

Певні зміни відбулися в структурі генерального уряду. Після 1709 р. на генеральні посади гетьман мав право призначати лише спільно зі старшиною, і то лише отримавши на це попередній дозвіл царського уряду. До виконання своїх обов’язків новообраний генеральний старшина приступав після затвердження результатів виборів царем.

Поступово Петро І, оминаючи гетьмана й порушуючи українські права і традиції, почав запроваджувати практику безпосереднього призначення козацьких полковників.

Відразу після укладення «Березневих статей» розпочався процес поступового поширення в Україну російських органів державного управління. Першим був Малоросійський приказ (1663 – 1722 рр.), що діяв у структурі Посольського приказу в Москві у складі кількох десятків посадовців – дячків і піддячих, які контролювали всі сфери державно-політичного життя Гетьманщини. Крім того Малоросійський приказ мав право судити своїх чиновників в Україні.

У 1708 р. після «справи Мазепи» при гетьмані запровадили інститут царського резидента із правом контролю за діяльністю гетьмана та його адміністрації. Для реальної підтримки резидента у гетьманській столиці, перенесеній в цей час до Глухова, розмістили два піхотних полки.

У 1722 р. Петро І прийняв рішення передати управління країною з Колегії закордонних справ до Сенату. Для управління Лівобережною Україною у Глухові було створено Малоросійську колегію.

Перша малоросійська колегія (1722 – 1727 рр.), що складалася з шести штабс-офіцерів, представників полків російської армії, які дислокувалися в Україні, була фактично одноосібним органом управління Лівобережною Україною, засобом обмеження її автономних прав і жорсткого нагляду за діяльністю гетьманської адміністрації. Український уряд разом із Генеральною військовою канцелярією в умовах відсутності виборного гетьмана поводилася в Україні як вища адміністративна, судова (вища апеляційна інстанція) й фінансова установа (контролювала грошові та натуральні надходження до гетьманської скарбниці).

Після смерті Д.Апостола імператриця Анна Іванівна знову заборонила вибори гетьмана і в Глухові було утворено «Правління гетьманського уряду» (1734 – 1750 рр.) на чолі з князем О. Шаховським у складі шести осіб (три від російського уряду, три від української генеральної старшини). Цей орган підпорядковувався Сенатові через спеціально утворену Канцелярію малоросійських справ.

Після відречення К. Розумовським від гетьманства у 1764 р. Катерина ІІ утворила Другу малоросійську колегію на чолі з президентом графом П. Румянцевим. До неї входили по чотири російських урядовці і чотири представники козацької старшини. Відповідно до таємної інструкції головним завданням цієї Колегії було скасування автономних відмінностей у державному устрої Лівобережної України та прирівнення її в адміністративному аспекті до інших провінцій Російської імперії. До 1786 р. було: