2. Кодифікації права у Великому князівстві Литовському.

Першою спробою кодифікації став Судебник Великого князя Казимира 1468 р., складений урядовцями-правниками його канцелярії та затверджений на провінційному сеймі у Вільнюсі. Його джерелами були Руська правда, привілеї, звичаєве право, новий законодавчий матеріал. Судебник налічував всього 25 статей і містив переважно норми земельного, кримінального і судового права, що захищали феодальну власність. Передбачав смертну кару. Суб’єктами злочину були не тільки вільні люди, а й холопи. Вік настання кримінальної відповідальності наступав з семи років.

Другою, ґрунтовнішою кодифікацією був Перший Литовський статут (Старий) 1529р., який містив 13 розділів, розбитих на 264 артикули. Містив норми цивільного, зобов’язального, земельного, державного, кримінального права. За ним шляхта визнавалася окремим станом за принципом давності. Гарантувалися її права на землеволодіння та земські привілеї. Водночас він забезпечував деякі права селян, у тому числі право на землю. Право, зазначав статут, є для всіх єдиним.

Шляхта не була задоволена цим збірником, бо він не надто повно і всесторонньо закріпив її привілеї. Вже 1544 р. на сеймі постало питання про його перегляд. У 1566 р. було затверджено нову редакцію, відому як Другий Литовський статут (Волинський). Підготовлено його було комісією під керівництвом литовського під канцлера українського походження Л. Сапеги. Був прийнятий на вимогу шляхти, перш за все волинської. Містив 14 розділів і 367 артикулів. Розширював розділи приватного, кримінального, процесуального права. За ним було створено гродські, земські і підкоморські суди. Він більшою мірою захищав інтереси шляхти, ще більше обмежував права селян, проводячи лінію на їх повне закріпачення.

Люблінська унія викликала нові зміни і доповнення статуту. У 1588 р. був затверджений Третій Литовський статут. Він мав 14 розділів і 488 артикулів і був затверджений королем Сигізмундом ІІІ. Юридично закріплював панівне становище шляхти, регламентував процедуру судочинства, обмежував владу монарха законом, декларував єдність права для всіх вільних людей, гарантував українському населенню право судитися у копних судах за звичаєвим правом. Діяв до середини 19 ст.

Всі три статути – це збірники високорозвиненого права. Усі три написані русько-українською мовою. На початку ХVІІ ст.. Третій статут було перекладено польською мовою.

Третій статут в Україні, зокрема на Полтавщині й Чернігівщині, діяв аж до першої чверті ХІХ ст.. Виданням Литовських статутів закінчився процес уніфікації різних джерел права і правових систем, які діяли у ВКЛ, зокрема на українських землях.

3. Особливості застосування магдебурзького права на українських землях.

Магдебурзьке право з’являється на українських землях наприкінці ХІІІ ст. Однак рецепція німецького права здійснювалася не у формі окремих привілеїв лише німецьким колоністам, а партикулярно – як дозвіл Великого князя або короля на переведення міст на магдебурзьке право. Як збірники норм цього права використовувалися приватні переклади магдебурзьких кодексів на латинську або польську мови та компілятивні підручники магдебурзького права. Найчастіше це була книга Бартоша Гроїцького «Порядок прав цивільних» - версія магдебурзького права, «Зерцало саксонів» Т.Щербича, «Ландрехт», «Вейхбільд».

На його основі здійснювалося самоврядування у містах. Визначалися, зокрема права міських станів, порядок обрання та функції органів міського самоврядування, регламентувалася діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, регулювався порядок суду та судочинства. Першим це право отримав князь Володимир, а Сянок було першим містом, на все населення якого було поширено дію Магдебурзького права.

Мешканці самоврядних міст щорічно обирали магістрат, який складався з двох колегій – ради і лави. До міської ради входили обрані, як правило, із багатих міщан, радці (радники, ратмани). Радці обирали зі свого складу бургомістрів (бурмістрів), які головували на засіданнях ради. Рада виконувала адміністративні та господарські функції, а також функцію суду в цивільних справах. Міська рада також обирала або призначала лаву, яка була судовим органом. До її складу входили лавники на чолі з війтом.

На чолі магістрату стояв війт, якого обирав магістрат і затверджувала королівська адміністрація. При магістраті служили городничі і возні, на яких покладалися поліцейські та інші функції, у тому числі і функції судових виконавців. Магістратською канцелярією відав писар.

Але магдебурзьке право поширювалося головним чином на німецьких колоністів, виводячи їх з-під юрисдикції місцевих феодалів. На переважну більшість українського міського населення, оскільки воно було православним, дія магдебурзького права не розповсюджувалася. Православні українці зобов’язані були проживати у передмісті або в межах певного району міста. Вони були позбавлені можливості брати участь у діяльності органів міського самоврядування, обмежувались у праві на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо. Особливістю магдебурзького права було те, що воно могло діяти не на все місто, а на якісь квартали або райони не розповсюджувалося. Такі райони називалися юридики. Крім того, якщо власнику належали і приміські села, то вони також могли отримати магдебурзьке право. Цього ніколи не знало класичне німецьке міське право.