2. Державний лад. Боротьба за владу в партійно-державному керівництві срср в 1953-1964 рр.

Ппісля смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) розпочалася боротьба за владу серед вищого партійно-державного керівництва, яка завершилась перемогою М. Хрущова.

У роки десталінізації дещо розширилася компетенція союзних республік у господарській сфері та законодавчій діяльності. Відповідно до загальносоюзних законів від 11 лютого 1957 р. Верховна Рада УРСР отримала право, крім затвердження бюджету республіки, затверджувати також щорічні народногосподарські плани, самостійно вирішувати питання в галузі землекористування, адміністративно-територіального поділу, будівництва. У її складі стало більше представників робітничого класу, збільшився й відсоток українців. 1959 року прийнято Закон про порядок відкликання депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад.

У процесі десталінізації відбувався перерозподіл компетенції між союзними й республіканськими урядовими органами на користь останніх. Зменшувалася кількість загальносоюзних міністерств, а кількість союзно-республіканських збільшилася. Ліквідація зайвих та паралельно діючих установ давала змогу протягом 1954-1956 pp. скоротити апарат управління майже на 100 тис. осіб.

11 лютого 1957 р. був прийнятий Закон СРСР від “Про віднесення до відання союзних республік розв’язання питань обласного, крайового адміністративно-територіального устрою”, який сприяв розширенню повноважень республік. З Конституції СРСР було вилучено положення про те, що “до відання СРСР належить затвердження утворених нових областей та країв”. За Союзом РСР залишалося лише “затвердження утворених нових автономних республік та автономних областей у складі союзних республік”.

У 1954 р. відзначалось 300-річчя возз’єднання України з Росією. З цієї нагоди у січні 1954 р. Кам’янець-Подільську область було перейменовано у Хмельницьку, а обласний центр, стародавнє українське місто Проскурів – у місто Хмельницький. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. було затверджено “спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської обл. зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки”. Передача обґрунтовувалася, як зазначалося в указі, спільністю економіки, територіальною близькістю, тісними господарськими й культурними зв’язками між Кримською областю та Українською РСР. Законом СРСР ”Про передачу Кримської області із складу РРФСР до Української РСР” від 26 квітня 1954 р. зазначений вище указ було затверджено і внесено відповідні зміни до ст. 22 і 23 Конституції СРСР.

Потрібно відзначити, що зміна територіального устрою союзних республік відбулася у повній відповідності до норм чинних тоді Конституцій РРФСР та УРСР, Конституції СРСР, зокрема ст. 14, 18 і 146. Процедура прийняття рішення також відповідає тодішнім правовим нормам. Тільки рішення вищих партійних і радянських органів вважалися законними й конституційними. Отже, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 p., Закон СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Кримської області зі складу РРФСР до Української РСР є легітимними правовими актами радянської влади.

Робота місцевих органів влади пожвавилася після XX з’їзду КПРС. Цьому сприяла зокрема постанова ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. “Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв’язків з масами”. Розширювалися права органів місцевої влади, зокрема у питаннях планування, будівництва, бюджетно-фінансовій сфері та ін. 31 травня 1957 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила положення про обласні, районні, міські, районні у місті, селищні й сільські Ради депутатів трудящих, а також положення про постійні комісії місцевих Рад депутатів трудящих. Ними регламентувалося правове становище місцевих органів державної влади, повноваження і функції кожної ланки Рад в соціально-економічному та культурному житті адміністративно-територіальних одиниць, роль постійних комісій у місцевому управлінні.

В роки десталінізації розширилася компетенція виконкомів місцевих Рад у вирішенні деяких господарських і соціально-культурних питань, збільшилась кількість постійних і тимчасових комісій, почали діяти вуличні, будинкові комітети, органи народного контролю. Кількість депутатів місцевих Рад збільшилася з 322,6 тис. у 1950 р. до 381,5 у 1959 р. Протягом 1962-1963 pp. до відання місцевих Рад було передано значну частину житлового фонду, а також підприємства побутового обслуговування населення. У грудні 1962 р. обласні Ради були поділені за виробничою ознакою на сільські й промислові. Негативні наслідки поділу, що руйнував єдність Рад, виявилися очевидними. Невдовзі, після відставки М. Хрущова, його було скасовано.

Смерть І.В. Сталіна поставила питання про керівництво партією і країною після вождя, який мав абсолютну владу до останньої хвилини життя.

Сталін міг припускати, що після його смерті на пост лідера будуть претендувати його старі соратники, найбільш авторитетні після нього особи в країні і в партії, - В.М. Молотов і А.І. Мікоян. Однак незадовго до смерті на пленумі ЦК КПРС після XIX з'їзду партії Сталін дав нищівні характеристики і тому, й іншому, що знімало питання про їх лідерство. До цього слід додати, що й проти Л.П. Берії, одного з найближчих до Сталіна осіб, був зібраний компрометуючий матеріал, цілком достатній за тим критеріям і понять, які існували в партії, для того, щоб його заарештувати і знищити. Іншого старого члена політбюро, К.Е. Ворошилова, Сталін підозрював у шпигунстві на користь Англії, говорив про це і на закритих засіданнях, і відкрито в присутності інших членів партійного керівництва.

Заміщення померлого лідера партії виявилося складною і болючою проблемою. Вона вирішувалася через найгострішу боротьбу всередині керівного ядра партії. Всередині партії точилася запекла боротьба. Та найбільш успішним стратегом виявився М. Хрущов, який спочатку усунув від влади Л.Берію, якого було розстріляно влітку 1953 р. Пізніше був усунутий від влади Маленков.

Після XX з'їзду в президії ЦК все більш чітко оформлялася опозиція Хрущову. Більшість членів президії не визнавало беззастережно авторитет Хрущова як єдиновладного керівника партії. Багато невдачі, прорахунки, важкі ситуації, в які потрапляла влада, ними оцінювалися як наслідок непередбачених дій Хрущова, необдуманості здійснюваних їм особисто кроків - і всередині країни, і на міжнародній арені.

На Хрущова зробила ставку група молодих кандидатів у члени президії та секретарів ЦК. Та легкість, з якою вдалося здолати Берію і Маленкова, вселяла впевненість, що година "старих" пробив. Хрущов підігрівав ці настрої. Він уміло використовував своє становище першого секретаря ЦК КПРС, багато роз'їжджав по країні, особисто зустрічаючись і встановлюючи дружні стосунки з керівниками обласних і республіканських організацій, які й складали більшість у складі Центрального Комітету.

Молотов, Маленков, Каганович, Булганін, Ворошилов, Первухін, Сабуров, а пізніше і Шепілов, цілком ймовірно, розуміли значення і можливі наслідки того загравання з членами ЦК, яке проводили Хрущов і його оточення, але вони, як було заведено при Сталіні, рідко виїжджали з Москви. Розуміючи складну обстановку, вони не могли перебороти себе, може бути, надмірно покладаючись на свій авторитет, на офіційне становище в партії, яке вони займали за часів Сталіна.

Пізніше, влітку 1957 р. сім із одинадцяти членів Президії ЦК КПРС виступили проти волюнтаристської політики М. Хрущова. Однак його противники допустили чимало промахів у вирішенні такого завдання, як зняття Хрущова з посади першого секретаря ЦК.

Щоб переломити несприятливу ситуацію, міністр оборони Г.К. Жуков і голова КДБ І.А. Сєров за погодженням з Хрущовим в терміновому порядку літаками військово-транспортної авіації доставили до Москви групу членів ЦК - прихильників Хрущова. У ході засідання президії ця, спеціально підібрана група зажадала зустрічі з членами президії, а потім і участі в засіданнях.

Тактика, обрана Хрущовим і його прихильниками, повністю себе виправдала. Чотири дні тривало засідання президії. До цього часу до Москви доставили тих членів ЦК, які підтримували Хрущова. Ця група зуміла обробити більшість членів ЦК, які висловили готовність виступити на пленумі ЦК проти Молотова, Маленкова, Кагановича та інших. Маршал Жуков заявив про можливість застосувати військову силу проти більшості членів президії ЦК, якщо вони не приймуть вимогу групи членів ЦК. Відкритий, безприкладний тиск мав успіх. Питання про першого секретаря та внесення змін до складу секретаріату ЦК був перенесений на засідання майбутнього пленуму ЦК, члени якого "за своєю ініціативою" вже зібралися в Москві, вимагаючи відкриття позачергового пленуму. Результат цієї обробки була в розпалі. Близько 200 членів ЦК, не вислухавши офіційної інформації, пояснень членів президії ЦК, висловили бажання виступити в дебатах на пленумі ЦК і, як показали наступні події, виступити з викриттям та засудженням групи членів президії ЦК.

Питання про владу, яке було головним у цій сутичці, Хрущов і його команда вважали за краще вирішувати за лаштунками пленуму. Навіть при такому слухняному його складі це питання побоялися винести на неупереджене та об'єктивне обговорення пленуму ЦК КПРС. Вузька група вже все вирішила до початку засідань. 260 членів ЦК – представники партійної еліти – були готові прийняти будь-яке рішення – засудити, стратити, помилувати, - досить було знаку нового верховного керівника. На пленум Хрущов вийшов вже як лідер партії, її вождь, та членам ЦК в цій ситуації залишалося тільки виказати вірнопідданість і різко засудити противників Хрущова.

Червневий пленум ЦК КПРС звинуватив Молотова, Маленкова, Кагановича і Шепілова в тому , що вони створили «антипартійну группу», яка виступала протии лінії партії. Однак їх позицію поділяли і Ворошилов, і Булганін, і Первухін, і Сабуров. І всі вони голосували за звільнення Хрущова від обов'язків першого секретаря ЦК КПРС на президії ЦК. Бажаючи приховати той факт, що більшість членів президії ЦК виступили проти Хрущова, пленум відклав покарання решті частини "антипартійної групи", і незабаром вони, більшість членів президії ЦК, понесли покарання - були виведені зі складу президії, а потім з ЦК КПРС.

Червневий пленум підвів риску під діяльністю цілого покоління політиків вищого рангу, підібраних і вихованих Сталіним. До влади прийшла нова генерація партійної бюрократії. Досить швидко вона визначила наступну епоху, що отримала назву "застій".