Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ЛЕКЦІЇ з ІДПУ.doc
Скачиваний:
132
Добавлен:
05.05.2019
Размер:
1.45 Mб
Скачать

Тема 15. Державно-правовий устрій на українських землях у складі російської імперії після ліквідації автономії у першій половині хіх ст. – 2 години

  1. Поділ українських земель між Росією і Австро-Угорщиною в кінці ХVІІІ - на поч. XIX ст.

  2. Суспільний лад на українських землях Російської імперії в першій половині XIX ст.

  3. Органи та система управління російського царату в Україні.

  4. Джерела права. „Звід законів Російської імперії" та його значення в історії права України.

  1. Поділ українських земель між Росією і Австро-Угорщиною в кінці ХVІІІ - на поч. XIX ст.

Остання чверть ХVІІІ ст. в українській історії – це час великих політичних і соціальних змін, зумовлених новою геополітичною ситуацією в Центральній і Східній Європі. В результаті декількох російсько-турецьких вій зникла турецька присутність на півдні України, частиною Російської імперії стало Кримське ханство (1783 р.), зазнала поділів (1772, 1793, 1795 рр.) і зникла з політичної карти Річ Посполита. Тобто, наприкінці ХVІІІ ст. всі етнічні українські землі опинились в складі найбільших (на той час) в Європі імперій: Російської та Австрійської.

Приблизно 85 % етнічної української території належало Російській імперії. За даними перепису 1897 р. тут проживало 25, 3 млн. українців, більшість із яких (17 млн.) – у південно-західній частині імперії. Решта – 15 % етнічної української території, що належала Австрійській імперії, нараховувала на початку ХХ ст. близько 7,5 млн. осіб.

Поділені між двома імперіями, українці впродовж тривалого часу були найчисленнішою етнічною групою в Європі, позбавленою своєї державності. Натомість, вони мали неоднакові політичні умови для розвитку. Російська імперія у здійсненні управління не враховувала етнічного фактора (крім великоросійського). До новітньої епохи такі етнічні чинники, як мова, культура і навіть релігія, у російсько-імперській суспільно-політичній структурі відігравали другорядну роль. А найважливішими елементами легітимації та організації були государ і династії, становий порядок суспільства та імперська ідея. Лояльність щодо государя та імперії, станова належність мали більше значення,ніж належність до етнічної або конфесійної групи.

В імперській Австрії, зокрема з 60-х років ХІХ ст., існувала цілком протилежна ситуація. Держава надала можливість українцям, як і іншим національним групам, бути залученими до політичного життя: створювати національні організації, політичні партії, школи. У підсумку це призвело до того, що російсько-австрійський кордон упродовж всього періоду його існування ( з кінця ХVІІІ до першої десятиліть ХХ ст.) утвердився не тільки як географічно-політичне поняття. Він означав належність населення цих двох держав до різко відмінних суспільно-політичних систем.

Відмінність в історичному досвіді населення західноукраїнських земель і населення Наддніпрянської України, що закладалася в імперську добу вітчизняної історії, відіграє важливу роль і дотепер.

  1. Суспільний лад на українських землях Російської імперії в першій половині XIX ст.

На початку ХІХ ст. українські землі у складі Російської імперії були поділені на 9 губерній та 3 генерал-губернаторства (На Лівобережжі – Полтавська, Київська, Подільська губернії; на правобережжі – Волинська, Київська, Подільська губернії; на півдні – Катеринославська, Таврійська, Херсонська). З 1835 р. назва „Малороссия” змінили на „Юго-Западная Россия”.

Перша пол. ХІХ ст. характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичного укладу.

У поміщиків – 70 % землі; 90 % - товарного хліба;

У 1825 р. – 649 підприємств, у 1858 р. – понад 2.5 тис.

У 1825 р. – 25 % вільнонайманих робітників, у 1861 р. - 74 %.

Виділилося 3 економічні райони:

Лівобережжя – швидкі темпи промислового розвитку;

Південь – товарне виробництво пшениці і тваринництво; промисловий розвиток промисловості.

Правобережжя – с/г район із феодальними формами с/г та обробними мануфактурами.

Панівною верхівкою суспільства було дворянство, як соціальна база і опора абсолютної монархії. Зрівняння українського дворянства в правах з російським підтверджувалося рядом законів. У 1835 р. був виданий Указ „ О малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство”, який затверджував станові привілеї та пільги для козацької старшини. Законом 1827 р. дворянам було надано право створювати фабрики, заводи, ремісничих майстерень у містах без обмеження кількості робітників. Закон 1842 р. про майорати припинив процес дроблення дворянських земель.

Духовенство як і раніше належало до привілейованих верств населення (православна Церква була частиною Всеросійської православної церкви). Духовенство було звільнене від податків, повинностей, тілесних покарань, але не мало права займатися торгівлею, промислами, володіти землями з кріпаками. Проте, династії українських священиків дуже часто були виразниками культурних та національних інтересів українського населення.

Міське населення поділялося на категорії:

1) почесні громадяни;

2) купецтво;

3) міщани;

4) ремісники або цехові;

5) робочі люди.

Почесні громадяни – заможні купці та інші недворяни, які займали високі посади на цивільній службі (звільнялися від рекрутської повинності і подушного податку та тілесних покарань).

Купецтво поділялося на гільдії, більшість українських купців належали до 3-ї (І-ІІ – перш за все російські купці). Купці звільнялися від станових обмежень, але до 1841 р. мали дозвільний порядок місця проживання. Сплачували державні податки і виконували повинності.

Міщани (75 % у містах) були податковим станом (сплачували подушне, податки на будівництво шляхів, несли рекрутську повинність).

Ремісники об’єднувалися в цехи за професійною ознакою. У 1850 р. установлювався єдиний порядок регулювання цехового устрою.

Робітні (робочі) люди – це позастанова соціальна група, яка виникла з поч. 19 ст. Основним джерелом їх існування була праця за наймом. Вони не мали власного житла та постійного місця проживання. Робочий день – 12-13 год.

Селяни поділялися на кріпосних (5,2 млн.) та державних (5,2 млн.) станом на 1857 р. Панщина становила від 2 до 6 днів на тиждень. Крім того, кріпаки сплачували податки на користь держави.

У 1847 р. за ініціативою генерал-губернатора Бібікова на Правобережжі була проведена інвентарна реформа, якою визначалися розміри панщини ( 3 дні для чоловіків і 1 день для жінок). Селянам надавалися у довічне користування наділи, які поміщик не міг ні відняти, ні зменшити. Однак, через невдоволення поміщиків вже в грудні 1848 р. права селян були урізані контрреформою.

Державні селяни зазнавали нещадної експлуатації. вони платили грошову ренту, податки, несли рекрутську, возову, дорожню, інші повинності. вони жили на державних землях. Становище державних селян покращилося в 1837 – 1841 рр. в результаті реформи міністра державних маєтностей графа Кисельова: збільшилися земельні наділи селян, подушний податок замінявся меншим поземельним промисловим податком, дозволили сільські і волосні органи самоврядування.