4. Основні риси права України-Гетьманщини.

У цивільному праві основна увага приділялася праву власності на землю. Під час та після Визвольної війни поряд із традиційними способами набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння пустищ), з’явилися нові (одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення). Всі земельні володіння поділялися на вотчини й держання (рангові). Земля на ранг надавалась за службу старшині, у розмірі, що залежав від посадового становища, гетьманом, полковником, або царським урядом. Такі землі могли передаватися у спадщину лише за умов несення спадкоємцями служби. З часом володільці рангових маєтків домоглися їх закріплення у власність та успадкування згідно «Табелю про ранги».

Селяни, що мешкали на монастирських і шляхетських землях, невдовзі після війни набули статусу підданих і лише номінально вважалися користувачами чужої землі. Селянство козацько-старшинських володінь користувалося правом розпорядження землею значно довше, аж до ХVІІІ ст. Селяни, що мешкали на державних землях, маючи численні обов’язки перед державою, найдовше користувалися правом володіння землею.

Рядові козаки також втратили отримане за результатами війни право вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками і мали тільки право подвірного землекористування на рівні з державними селянами.

Отже, у другій половині ХVІІІ ст. унаслідок зміцнення і розширення кріпосницьких відносин вотчинна система землеволодіння стала переважаючою.

Розвивалися товарно-грошові відносини та зобов’язальне право. Зобов’язання виникали з договорів (купівля-продаж, міна, дарування, позика, оренда майна, особистий найм) або із заподіяння шкоди. Невиконання договорів, як і зобов’язання із заподіяння шкоди, передбачали відшкодування збитків майном або відробітком.

Спадкування здійснювалося як за законом, так і за заповітом. За звичаєм, після батька успадковували майно сини, за їх відсутності – дочки. Наймолодший син успадковував батьківську хату. Особисте майно матері успадковували дочки. Позашлюбні діти позбавлялися батьківського спадку.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами як звичаєвого так і церковного права. Обов’язковою умовою укладання шлюбу було благословення батьків. Все інше було як і в польсько-литовський період. З поширенням російського законодавства дружина втратила право вільно розпоряджатися своїми речами. Одруження з чоловіком іншого стану змінювало її соціальний стан.

Кримінальне право набувало все більше рис публічно-правового регулювання. Суб’єктом злочину могла бути особа будь-якого стану, що досягла 16-річного віку, незалежно від стану психічного здоров’я. Об’єктом злочину могли бути особи, без різниці станової приналежності. Злочином вважалося порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров’ю, честі, майну особи. Виокремлювалися злочини навмисні й ненавмисні. Обставини, що пом’якшували відповідальність: виняткова злиденність, голод, провокація, малолітство, божевілля; обтяжувало вину вчинення злочину в стані сп’яніння.

Види злочинів: 1) проти держави (державна зрада, образа царя, вивіз до ворога зброї, фальшивомонетництво тощо); 2) проти релігії ( блюзнірство, віровідступництво, чародійство тощо); 3) проти особи (вбивство, каліцтво, тілесні ушкодження, побиття); 4) майнові злочини (крадіжки, пограбування, підпал, конокрадство); 5) посадові злочини (казнокрадство, хабарництво); 6) проти родини і моралі (подружня зрада, многоженство, кровозмішення, зґвалтування).

Метою системи покарань було залякування, заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, а також виправлення злочинця й запобігання новим злочинам. Вищою мірою покарання була смертна кара як проста (відрубуванні голови, повішення, розстріл), так і кваліфікована (четвертування, колесування, утоплення, спалення тощо). Існували також тілесні, болісні, ганебні покарання. Одним з найпоширенішим стало ув’язнення у вигляді арешту або поміщення в тюрму. Як додаткові покарання застосовувалися вигнання з громади, церковна покута, публічне прохання прощення. Як приватні покарання застосовувалися грошові виплати потерпілим та скривдженим (від 24 до 120 крб.).

З поширенням російського права, починаючи з середини ХVІІІ ст.. застосовується заслання на каторгу.