Систематичний курс філософії

про шляхи досягнення істини, про її критерії. Разом із тим теорія пізнання досліджує також і те, як людина приходить до хибної думки і яким чином переборює її. Важливим питанням усієї гносеології є питання про те, який практичний, життєвий сенс має достовірне знання про світ, про саму людину та людське суспільство.

«Що я можу знати?» — одна з головних проблем, яку повинна вирішувати, на думку I. Канта, людина в процесі філософського освоєння світу. На це та інші питання, що виникають у сфері науки і суспільної практики, може дати відповідь теорія пізнання. У найширшому розумінні знати означає володіти і мати. Знання — це сполучна ланка між природою, людським духом і прак­тичною діяльністю.

Знання — уявлення про предмет пізнання. Пізнання охоплює знання і за­соби його отримання. Предметом пізнання можуть бути події матеріального світу та свідомості, ситуації, об'єкти, явища і процеси. Знання предмета, не ство­реного людиною, має вигляд відповіді на запитання: «Що е предметом» ? Знання предмета, створеного або створюваного людиною, може виявитися відпо­віддю на запитання: «Як створити предмет»? Засобами пізнання можуть бути речі та процеси природного або штучного походження, органи чуттів, при­лади, спостереження, експеримент і вимірювання під час нього, мислення в поняттях та інтуїція. Засоби пізнання покликані забезпечити перехід від пізнання до знання та його носія — людини.

Теорія пізнання історично розвивалась у взаємодії з наукою. Одні вчені досліджують об'єктивну реальність, інші — власне реальність дослідження; одні здобувають знання, інші — знання про знання дуже важливі і для самої науки, і для практики, і для вироблення цілісного світогляду.

2.2. Пізнавальні відношення

Вирішуючи будь-які питання у своєму житті: теоретичні або практичні, особисті або суспільні, матеріальні або духовні, людина завжди повинна вра­ховувати об'єктивні обставини та існуючі закони. Пізнання також перед­бачає роздвоєність світу на об'єкт і суб'єкт. Світ існує для нас лише в аспекті його даності суб'єкту. Поняття «суб'єкт» і «об'єкт» співвідносні. Коли гово­римо «суб'єкт», то ставимо питання: суб'єкт чого — пізнання? Дії? Оцінки? Коли говоримо «об'єкт», то запитуємо: об'єкт чого — пізнання? Оцінки? Дії? Суб'єкт. Як свідомий, цілеспрямовано діючий носій повеління, стимулю­ючого, формоутворюючого прискорення, в гносеологічному плані поняття «суб'єкт» виражає широко осмислену пізнавально-перетворювальну актив­ність. Суб'єкт неоднорідний, різноплановий, являє собою багатогранне поєд­нання структур і утворень: від індивіда, соціальної групи, класу, суспільства

256

Розділ 2 • Гносеологія

до цивілізації та людства загалом. Тому суб'єкт — не обов'язково конкретний фізичний індивід, персональна самосвідомість, але й загальний дух, народ, колектив. Залежно від аспекту суб'єктивності гносеологічна наповненість «суб'єкта» змінюється, постаючи в різних моделях.

В антропологізмі єдиним, універсальним, вищим суб'єктом проголошу­ється конкретний психофізіологічний індивід, що змістовно виявляє неприй­няття загальних форм інтелектуального розвитку. Зосередження на людській натурі, «організованому тілі» (Ламетрі) радикально звужує горизонти теоре-тизації, змушує гносеологію займатися комбінаторикою — простежувати поєднання елементарних пізнавальних структур у комплексні. Антропологізм як механістична гносеологічна платформа належить до минулого.

У традиції, яка притримується феноменологічної версії суб'єкта як загаль­ної, позаісторичної, «чистої» свідомості, відправним пунктом міркувань є абстрактне поняття пізнання в його безособовій функції. Тут вводиться образ узагальненого, інваріантного, самоідентичного суб'єкта, який рівно­мірно розподіляється для будь-якої просторово-часової точки. У підсумку осмислюється не реально суб'єктивне, а його певна схема, що отримує роз­роблення в термінах інтуїтивно очевидного.

Суб'єктивність — це мета, вибір, оцінка, переконаність, пріоритет, гідність, смисл, світ і образ світу. Це гама, партитура людського, взятого у всьому люд­ському. У кожного свої комплекси, поняття, інтереси, бажання, прагнення, пов'язані з особистим життям. Як можна типізувати суб'єктивне, коли воно неповторне? Отже, неможливо задати інваріантні стосунки об'єктів теоре­тичного світу, вони непідвладні суб'єктивному свавіллю. Із цієї причини транс-ценденталістські метаконструкції не реалізуються в практиці науки.

_________________________________________________________________

У гносеології античного філософа Демокріта всі речі та тіла також скла­даються з найдрібніших частинок — атомів. Від речей відокремлюються тонкі оболонки — ейдоси (матеріальні форми речей). Потрапляючи в лю­дину через очі, ейдоси відбиваються на душі, як печатка на м'якому воску. Одночасно розум коригує чуттєві образи — відбитки. Адже ейдоси можуть деформуватися, поки не досягнуть душі. Крім того, розум дозволяє пізнати те, що лежить глибше, що стоїть за враженнями, за чуттєвими образами — відбитками. Лише розум здатен побачити невидимі атоми, дати людині ро­зуміння множинності світів. Тому Демокріт розділяє пізнання на два види: темне, здійснюване почуттями, та світле, здійснюване розумом.

Давньогрецькі філософи використовували також антитезу: пізнання за істиною та за думкою. Перше — це те, що дає філософія, яка піднімається над звичайними поглядами неосвічених людей. Друге — це думки натовпу. Демокріт вважав, що за думкою існують різні речі, а за істиною — лише атоми та порожнеча, які внутрішньо формують основу буття всіх речей.

Проблеми теорії пізнання досить чітко розробив Арістотель. Він при­ділив значну увагу аналізу вивідного знання. Силогістика Арістотеля на багато століть визначила розвиток логіки. Декілька праць із логіки були

257