Систематичний курс філософії

є співтворчість, знання кристалізується в різних контекстах спілкування (парт­нерство, діалог, дискусія). Сферу «республіки вчених» складають різні колегії, асо­ціації, салони, лабораторії, кафедри, редакції тощо, де реалізується взаємообмін знаннями.

Наука як знання розгорнутих в асоціацію емпіричних, теоретичних, фун­даментальних, прикладних, дисциплінарних і доктринальних, описових і пояс­нювальних, якісних і кількісних пізнавальних одиниць, спрямованих на роз­криття об'єктивних законів. Як керівний мотив інтелектуальної діяльності, за­кони повідомляють мету для наукового пошуку, що забезпечує науці внутрішню цілісність і разом із тим виділеність, рельєфність у культурі.

6.2.Типологія наукового знання

Періодизація способів виявлення наукової думки в історії, фіксація до­слідницьких традицій, властивостей ментальної культури передбачає поділ науки на складові, що відносяться до «духу часу».

У площині історії наука поділяється на протонауковий, архаїчний, античний, середньовічний, новоєвропейський, сучасний періоди.

Протонаука. Джерела знання — елементарні розумові фігури, примітивна досвідна фактура, конденсовані з моменту виникнення людини, що складає «матерію» майбутньої науки. Джерела науки знаходяться в практиці ранніх людських суспільств. Уточнимо, що в астропогенезі прийнято розділяти три стадії цих суспільств: 1) антропоїдні предки людини — високорозвинуті при­мати, які використовували середовище як знаряддя праці; 2) архантропи та палеонтропи, які виготовляли штучні знаряддя праці і мали початки соціаль­ності; 3) неоантропи, які досягли рівня максимальної культури з усіх її форм, створених давніми людьми. Джерела науки можна співвідносити з будь-якою із зазначених стадій.

Архаїка. Емпіричне, унітарно-технологічне знання, що функціонує як набір індуктивних і прикладних навичок. Ці примітивні пізнавальні форми, зазвичай, не були наукою, оскільки не мали систематичності та теоретичного обґрунту­вання. Мінімум науки — це виведений у просторі ідеалізацій закон. Звідси можна констатувати, що архаїчні культури (майя, Китай, Єгипет, Індія, Близь­кий Схід) науки не знали. Архаїчне знання давнього світу — поріг науки. Не виражаючи дійсних законів, воно орієнтувало на виявлення, осягнення суттєвих для процесу наукотворення причинних зв'язків. Це сприяло прог­ресу типово наукової установки на розкриття, відтворення законовідповідних рис світу. В історичному часі цей гносеологічний процес співпадає з розвитком давньохудожньої культури.

382

Розділ 6 • Епістемологія

Античність. Вона являє собою химерне поєднання суто наукових інтенцій на фундаментальність, концептуальне моделювання з установками самого доморощеного донаукового емпіризму. Апологія перших — у творчості Герак-літа, Піфагора, стоїків, елеатів, Платона, які розвивали картину буття-логосу, яке залежить від умоспоглядання. Наприклад, Платон рекомендував підходити до речей засобами однієї думки, не згадуючи ніяких почуттів і намагаючись спій­мати подробиці буття самого по собі, у всій його чистоті. Апологія інших — у працях Арістотеля, який наполягав на досвідній природі знання: володіння абстрактним знанням через відсутність досвіду, пізнання загального без уяв­лення про одиничне, яке в ньому міститься, веде до помилок, оскільки дово­диться мати справу з одиничним.

Протистояння спекуляції й емпіризму в методології обумовило виникнення специфічного типу науки в античності: математики, що відповідала науковим стандартам, і, по суті, донаукового природознавства.

Середньовіччя. Такі риси середньовічної думки, як схоластичне теоретизу­вання, символізм, авторитаризм, консерватизм, традиціоналізм, дидактизм, телеологізм, споглядальність, містицизм, фундаментализм відкидали можливість цінності знання, яке задовольняло б високі гносеологічні запити. Авторитет людей скрізь заміняв авторитет розуму. Книги вивчалися значно більше при­роди, а погляди мислителів давно минулих епох — краще, ніж явища Всесвіту.

Новий час. У цей період руйнується архаїчна антично-середньовічна кос-мософія; набирає силу натуралістична ідеологія; з'єднується споглядально-натурфілософська традиція з ремісничо-технічною; відбувається аксіологічна переорієнтація інтелектуальної діяльності, викликана гіпотетико-дедуктивною методологією пізнання.

Основу інтелектуальної революції та природничо-наукової ідеології, орієн­тованої на отримання знання, складали такі уявлення і підходи.

Натуралізм. Зміцнення ідеї самодостатності природи, яка керується об'єк­тивними законами. Вона позбавлена домішок антропоморфізму та телеоло­гічного символізму, концептуалізована на основі типології «причина — наслідок», а не «причина —значення». Цьому сприяло дві обставини:

* Перша — розроблення таких нетрадиційних теологічних концепцій як пан­теїзм (Бруно, Спіноза) і деїзм (Ньютон, Вольтер). Розчинення Бога в природі (що було на той час формою атеїзму), призводило, з одного боку, до того, що пантеїстичному Богу було важко молитися, а з другого — до своєрідної еман­сипації природи, що за своїм статусом не лише ставала «однопорядковою» Богу, а й набувала переваги над ним.

* Друга — розвиток медицини, фізіології, анатомії тощо, що зміцнювало ідею єдності людини з органічною та неорганічною природою («людина — річ у множині речей») і руйнувало антропоцентриські телеологічні ілюзії про якусь привілейованість людини у світі.

Комбінаторність. Це світоглядний підхід до питань структури дійсності. Відповідно до нього кожний елемент світу уявлявся у вигляді набору форм різного рівня суттєвості та спільності. На цій основі встановлювалася своєрідна

383