Розділ 3 • Антична філософія

рівноваги — спокою душі — (атараксія), а тим самим і щастя — (евдемонії). Ці моральні вимоги вважаються природними, як наслідок людської сутності. Принцип насолоди відображається і на соціальних поглядах Епікура. Сус­пільство, вважав він, є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, щоб не шкодити один одному. Дотримання цієї домовленості він називав справедливістю.

Наприкінці IV ст. до н. е. в Греції формується стоїцизм, який в елліністично­му, а пізніше і в римському світі стає однією з найбільш розповсюджених філо­софських течій. Засновник стоїцизму — Зенон із Кітіона (бл. 333-262 pp. до н. е.) проголошує, що основна мета — жити згідно з природою, а це — те ж саме, що жити згідно з добром. Цим самим він дав стоїчній філософії основну орієнтацію на етику та її розробку.

Стоїки характеризують філософію як «вправу з мудрості», її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Вона вчить поводитись із понят­тями, створювати судження і робити висновки. У вченні про буття стоїки ви­значають два основних принципи: матеріальний (матеріал), який вважається основою, і духовний —Логос (Бог), який «проникає» через всю матерію й утво­рює конкретні одиничні речі.

У теорії пізнання стоїки велику увагу приділяють проблемі істини. Центром і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання повітря та вогню), її центральну частину, в якій локалізується здатність до мислення і взагалі все те, що можна визна­чити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світо­вого розуму.

Етика стоїків — це етика «свідомої відмови», свідомого примирення з долею. Вона відволікає увагу від зовнішнього світу, від суспільства і звертається до внутрішнього світу людини. Лише в собі людина може знайти головну і єдину опору. Людина має підкорятися космічному порядку, вона не по­винна бажати того, що не в її владі. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом.

Наприкінці IV ст. до н. е. в грецькій філософії формується скептицизм. Його засновником був Піррон з Еліди (бл. 365-275 pp. до н. е.).

Скептицизм заперечує істинність будь-якого пізнання. Головна його теза — втриматися від судження. Свою мету скептики вбачали в запереченні догма­тів усіх шкіл, але самі нічого не визначали, як не визначали і того, що вони робили, заперечуючи, врешті-решт, і саме твердження «нічого не стверджувати». Докази проти вірогідності як чуттєвого сприйняття, так і «пізнання думкою» скептики об'єднали в десять тез — тропів.

Виходячи 3 принципу «нічого не стверджувати», підкресленого тропами, скептики заперечували всі спроби пізнання причин і відкидали всі докази. На відміну від епікурейської та стоїчної філософії, досягнення щастя в яких з необхідністю передбачало пізнання явищ і законів природи, філософія скеп-

65