Розділ 2 • Гносеологія

здійснюється інтелектуальний стрибок від старого знання до нового, відбуваються відкриття в науці, винаходи в техніці і творчість у мистецтві. Інтуїції буває достатньо для бачення істини, але її не досить, щоб пере­конати в цій істині інших і самого себе.

__________________________________________________________________

Відносність істини полягає в її неповноті, умовності, приблизності, неза­вершеності, у входженні в неї суб'єктивно значимих компонентів, які по­стійно усуваються із знання як несумісні з природою речей. З одного боку відбувається нагромадження істини в пізнанні (науці), а з іншого — виникає той масив знання, який відносять вже не до актуального пізнання, а до його історії. Кожна наука може бути фактично ототожнена з прийнятим фунда­ментальним теоретичним курсом, який знаходиться у вжитку. Переосмис­лення змісту історії науки виявляє, що в ньому дещо залишається інваріант­ним, постійним. Це дозволяє внести в історію уявлень певної науки відпо­відні уточнення і поправки.

Процесуальність визначається діалектикою абсолютності та відносності істини, зводиться до того, що істина є динамічною якістю пізнання, що вини­кає як незалежний підсумок окремих суб'єктивних пізнавальних актів, які здійснюються людством у заданих умовах.

Конкретність. Виконує нормативну функцію, зобов'язує брати до уваги реальні соціально-історичні, матеріально-практичні передумови, виміри фор­мування і виробництва змісту пізнання. Природа конкретності істини пере­дається тезою: абстрактної, незмінної, раз і назавжди даної, всеохоплюючої, справедливої для будь-яких ситуацій істини немає; істина завжди конкретна, оскільки отримана суб'єктом за певних умов, характеризується триєдністю: місця, часу, дії.

Несуперечність. Суперечливі системи, як правило, позбавлені пізнавальної (евристичної) цінності. Тому істина в реальній формі фіксується несупереч-ливим чином. Тобто істина повинна бути такою цілісністю, в якій немає різних, суперечливих, багатозначних позицій. Вона повинна сприйматись як зрозуміла очевидність.

Істина як екзистенція. Раціональна, об'єктивна істина співвідноситься з несумісним стосовно до людини буттям, тому вона має незалежний від суб'єкта об'єктивний зміст. Істина екзистенціальна співвідноситься з сумісним сто­совно людини "буттям для нас", тому вона має суб'єктивно значимий зміст. Істина першого роду передає належність до реальності, а другого — до жит­тєвої повноти. Якщо істина науки виправдовує себе перед мисленням, то іс­тина життя знаходить своє виправдання не лише в думці, але й в почутті; багато в чому вона — продукт інтелекту, передчуття, певне «визначення», що має у своїй основі внутрішню природу речей. Істина науки — натураліс­тична; істина життя — одухотворена. Цінність наукової істини у фундамен­тальності; цінність істини життя в духопіднесеності, екзистенцій ємкості,

271

Систематичний курс філософії

здатності бути співзвучною питанням людського існування. Істини науки позачасові, вони підводяться під типологію «скрізь — завжди»; істини життя ситуаційні, зчеплені через зв'язку «тут — тепер» індивідуальними контекстами. Істини науки демонстративні, опосередковані обґрунтуванням, їх відстою­вання не пов'язане з героїзмом; істини життя особистісні, витікають із пере­конань досвіду, ґрунтуються на подвигах, місіонерстві, самопожертві.

Екзистенціальні істини не партикулярні, а універсальні. Вони не задоволь­няються роллю другорядних одиниць знання, що знаходяться з іншими, а уособлюються як духовний базис, над яким надбудовується все інше. Сонм цих істин — система етико-гуманістичних абсолютів, констант людського існування, куди вписуються свідомі прояви культури. Екзистенціальні істи­ни — зосередження гуманістичної свідомості, вони — певна керівна схема вироблення адекватної і цілком конкретної позиції.

Критерії істини. Єдиним і остаточним інструментом втілення істинності знання є практика, під якою розуміють матеріально-чуттєву діяльність із пере­творення об'єктивної реальності (як первинної — природної, так і «вторинної» — штучної, соціальної). Необхідною передумовою фіксації гносеологічної сут­ності практики є теза про те, що далеко не кожна суб'єктивна діяльність (актив­ність) збігається з практикою. Як єдність суб'єктивного й об'єктивного, прак­тика за формою визначається діяльним, активним началом, що йде від суб'єкта, а за змістом вона чуттєво-матеріальна, «безпосередньо відчутна», об'єктивно результативна.

Практика здійснюється на основі знання, на основі ідеального плану, програми дії. Водночас практика як предметна, виробничо-матеріальна діяльність реалізується за законами об'єктивного світу. Тому сутність справи полягає в тому, що на практиці предмети абстрактної сфери (поняття, ідеї, теорії та ін.) одержують чуттєву, безпосередньо дійсну форму вираження, стають «буттям для себе». Вони перестають бути властивостями суб'єктивного духу, отримують незалежний від суб'єкта (об'єктивний) статус.

До основних форм практики у сфері природознавства належать: науковий досвід, різного роду експериментування, досвід соціального будівництва, досвід громадянської історії тощо. У всіх цих випадках практика е дієвим засобом установлення істинності (науковості). Практика відіграє роль критерію науко­вості, оскільки є єдиним і остаточним критерієм істинності знання, що асо­ціюється в науку.

272