4.3.Модуси самосвідомості людини

Силу соціального організму, що розвивається, становить людина — у творчості, праці, боротьбі за свої ідеали. Сутність людини як су­б'єк­та всіх видів діяльності — економічної, соціальної, політичної, куль­турно-духовної — виявляється завдяки взаємодії як з іншими суб'єк­та­ми, так і з власним сере­довищем проживання — суспільством. Вона до­сліджується в системі: люди-на-світ, людина-суспільство, лю­ди­­на-люди­на. У соціаль­но-культурному бутті відбувається процес фор­мування і становлення людської особистості — її свободи, ду­хов­ності, відносної автономності від суспільства, вибір мети життєді­яльності, світоглядних орієнтацій.

Людина визначається не матеріальними, фізичними, фізіологічними ха­рак­теристиками, а духовними, ідеальними, доцільними мотивами, які й роблять її людиною. Інакше як пояснити відмову Сократа втекти з ув'язнення?

Людина як людина — це індивід, персонально атомарна, психофі­зіоло­гічно неподільна, соціально-культурна, екзистенціальна організа­ція. Для себе «Я» відкривається як найзначніша одиниця у світі, яка переважає будь-які Абсолюти.

«Пізнай самого себе» як мікроустановка — чи не перший прорив у знео­собленості. Проте вона не переросла в норму життя. Другий про­рив — хрис­тиянство з індивідуалізованою технікою богоспілкування: Бог особистісно відчужений за формою, але не в почутті. Третій — ети­зація («совість», «обо­в'язок», «честь») спілкування в умовах феодалізму. Четвертий — Відродження — гуманізм, активна діяльність за вибором, за особистісним бажанням, що інтег­рує такі основи особистості, як сво­бо­да і культура.

Свобода розширює вузькі горизонти знеособленої свідомості, корпо­­ра­­тивних спільнот, культивує суб'єктивність як дієздатну, діяльну суб­станцію,

306

повноцінне життєлюбне «Я». Культура, вводячи індивіда у світ гуманітарних цінностей, досягає норморегулювання міжособистісних взаємодій, підносить людину до висоти відповідальності.

Людський індивід — явище соціальне. Він постає як буття «в собі» через вплив «іншого». Якщо «Я» захоче знайти себе, йому не обійтися без звернення на «Ти» і без визнання «Ми» (Г. Шпет). Основа формування особистісного — це постійний перехід зовнішнього у внутрішнє з нарощуванням власної величі, самозабезпечення, самовідкриття. Реалізація природи «Я» виявля­ється в особливому культуротворчому принципі його існування. Існування «Я» — результат попередньої загальнолюдської історії. Буття «Я» як гумані­тарної структури також продукт культури, це — «буття тут», тепер, серед людей, зі своїм минулим і майбутнім. Реальна особистість як ціле — не одно­актне буття, а рух від буття до буття.

___________________________________________________________

Особливе місце посідає людина в екзистенціально орієнованій філосо­фії Г. Сковороди, в якій представлено весь людиножиттєвий розмай думок і почуттів, міркувань і емоцій, абстрактного й образно-символічного. «Все наше зовнішнє тіло саме собою нічим і ні в чому не діє. Але все воно під­легле думкам нашим. Думка, володарка його, знаходиться в безперерв­ному хвилюванні день і ніч. Вона — то міркує, радить, визначення робить, примушує. А крайня наша плоть, як загнуздана скотина чи хвіст, мимоволі їй підкоряється... Отже, не зовнішня наша плоть, а наша думка — то є головна наша людина», — таке кредо Г. Сковороди. Як засновник кла­сичної української філософії, Г. Сковорода утверджує домінантні напрями вітчизняної світоглядної ментальності, що знайшли своє відображення у поглядах представників українського романтизму, а потім — у філософії П. Юркевича. їх сутність — у «сродності» людини всьому світу, орієнтованість на неповторність особистісного існування. Головним у людині є не стільки «теоретичні» пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серця, з якого виростає і думка, і прагнення, і відчуття.

____________________________________________________________________

Важлива роль у становленні «Я» належить комунікації — спілкуванню, контактам у стані персональної свободи, ненав'язаної відкритості, довіль­ності, довіри, взаємовлроблення «Я» — «Ти». Людина не об'єкт, а представник людства. Особистість протистоїть не закону, не спільності, не «Ми», а безосо-бистісному, безвідповідальному. У цьому її призначення, її висока доля, якою є свобода переборення, творчості, а не рабства.

Завдяки комунікації сутнісна природа «Я» виявляється у встановленні мостів взаємності. «Я» не замкнене в собі, воно живе з іншими (публікою), для ін­ших, розкривається у ставленні до інших. Здобуття особистісного відбува­ється через втрату біологічного, через усвідомлення перебування в культурі,

307

соціальній пам'яті. Залучення «Я» до особистісно-морального буття означає занурення в стихію високодуховного, наповненого ідеалами життя, яке керується законами не органічно-матеріального, а ціннісного існування. Коли сприйнятливість «Я» невисока, то піднесене приходить у занепад, особис­тість втрачає орієнтацію на ідеали, відбувається деградація «Я», що виявля­ється в поверненні до «природного стану». Особистісне «Я» виходить за межі буття «наявного». Вихід відбувається завдяки включеності «Я» в рухомі, мін­ливі поведінкові контексти, що підкреслюють його екзистенціальність.

Володіння собою. Це — не екзистенціальний, а субстанційний модус особис­тості. В її концептуальних джерелах знаходиться ніцшеанське: «людина є те, що вона є».

Натуру людини класична культура виражала в термінах раціональних: на противагу тварині людина — носій розумно-свідомого, доцільного. Неподільну монополію підірвав А. Шопенгауер, а потім Ф. Ніцше, які побачили у волюнта­ризмі момент аморальної сваволі. О. Шпенглер, а за ним Е. Фром визначили межі суспільного аморального волюнтаризму: метаморфоза переходу «куль­тури» в «цивілізацію», «бути» в «мати». Як наслідок сенсом життя стало не життя, а відчужене здобуття життєвих благ. Векторний ланцюг: «потреба — користь — бажання — комфорт — примха» точно організовує розвиток людства, проте для нього небезпечний. Порушивши внутрішній баланс, людство стало споживачем. Невиправне зубожіння природного і духовного середовища про­живання веде до розуміння, що характеристикою прогресу не можуть бути одномірні споживацькі інтереси. Вони ведуть до біоцентричної орієнтації існування.

Обов'язок. Сукупність обов'язків, які приймає особистість у ракурсі її со­ціальних і гуманітарних ролей. Джерело зовнішнього обов'язку — правила сус­пільного життя. Корінь внутрішнього обов'язку — совість. Обов'язок віднос­ний, його абсолютизація — фікція, яка не пояснюється ні історично, ні психо­логічно, не знаходить жодних виправдань ні в термінах культури, ні в термі­нах науки. Легко проповідувати обов'язок, але дуже важко встановлювати його правила та виконувати їх.

Питання життя, смерті, вибору, свободи «обходять» індивіда і наштовху­ються на відчужені суспільні інститути. Щоб ненависть не виявилася міри­лом любові, а зло генератором добра, потрібно вийти за рамки раціоналіс­тичних схем створення універсальних обов'язків. Справа не в універсаль­ності, а в гідності свідомості. Висока моральність, обов'язок забезпечуються не розумом, а прихильністю. Суб'єкт обов'язку — взаємний поклик душі.

Свобода. Якщо рабство — стан безтурботності, то свобода — завжди тур­бота. У світі феноменальному, де людина підневільна, залежна, де вона зв'я­зана умовами, заборонами, обов'язком, стиснута рішеннями, свободи не існує. Людина як біосоціальна істота підлегла і законам природи, і законам сус­пільства. Свобода, або відсутність пут, кордонів, наявність безмежної, довільної ініціативи, є духовна творчість.

308

Плоть породжує плоть за необхідності, дух породжує дух зі свободи, власної величі. Світопорядок нічого не виправдовує, оскільки не середовище ство­рює людину, а людина середовище, все (і себе) виправдовує Творець. Добро і зло не поза людиною, вона сама — їх зосередженість. Наділена свободою волі людина самостійна, за покликом вершить суд правий і неправий.

Звідси постає проблема свободи і відповідальності. У класичному варіанті суб'єкт дії несе відповідальність за її наслідки. Як носій відповідальності суб'єкт повинен бути самостійним і вільним, передбачити наслідки своїх дій, а це можливо лише тоді, коли він діє самостійно, а не як «гвинтик у колесі». Нарешті, суб'єкт дії повинен нести відповідальність перед кимось: судом, керівником, Богом або власною совістю. Етику відповідальності можна також назвати етикою конструктивності — суб'єкт конструює свої дії, ха­рактер яких не заданий спочатку.

Там, де суб'єкт є учасником групи, де через розподіл функцій у принципі неможливо передбачити наслідки своїх дій, необхідна нова, некласична кон­цепція відповідальності. В індустріальному суспільстві суб'єкт вирішує завдання правильної організації справи, управління ходом її здійснення; відповідаль­ність тепер пов'язана не з абсолютною свободою людини, а з нормами і функ­ціями демократичного суспільства. Класичній концепції відповідальності співмірне поняття абсолютної свободи автономного суб'єкта. Некласична кон­цепція відповідності має за свою паралель вільне суспільство, вимоги якого необхідно враховувати кожному.

Смерть і безсмертя. М. Цветаєва вважала, що катом є той, хто дарує смерть, а не полишає життя. У першому випадку життя припиняється як природне явище, в другому — життя продовжується як явище історико-культурне. Однак, головне — пам'ять. Померти, зникнути — доля незавидна, пов'язана із забуттям. Забути — означає «відкинути» людину; забуваючи лю­дей, ми засвідчуємо для себе їх нікчемність. Міра значимості прожитого кожним життя — ґрунтовність людської пам'яті.

Фізичне безсмертя недосяжне. Людська індивідуальність смертна, реалі­зується в модусі «буття до смерті». В останньому — таємниця існування: жити — вмираючи, вмираючи — жити. Нерв екзистенції — у часі особистого життя. В. Франкл наводить міркування: досить уявити, що скульптору відпущено обмежений час на те, щоб закінчити свій твір. Більше того, йому навіть не по­відомляється конкретний термін закінчення роботи. Тому він не може здога­датися, коли йому буде наказано зупинити роботу, і чи не пролунає ця ви­мога в найближчу хвилину. Таким чином він просто зобов'язаний кожного разу максимально використовувати відведений йому час — інакше вся його робота може раптово перерватися. Але, навіть якщо час закінчується до того, як робота завершена, то це (ніякою мірою) не обезцінює її. Фрагментарність життя не зменшує його сенсу. Із тривалості терміну життя ми ніколи не змо­жемо вивести міру його осмислення. Глибина життя, його сенс — у справі, яку продовжують учні, в пам'яті нащадків.

309

Часу відпущено мало всім, тому людська свідомість сформувала світо­глядно-екзистенціальні напрями — орієнтири: апатичне, байдуже існування, наївний цинізм простодушної ідеології: «помреш — трава виросте, от і все»; атакуюче існування: «з неба — найвищих зірок, на землі — всіх насолод». Світоглядно-ідеологічна установка «не пропустити своє» за будь-яких обста­вин; типове існування: людина — єдність індивіда й особистості. Індивід біо­логічний, особистість соціокультурна. Індивід скінчений, особистість нескін­ченна. Індивід залишає слід у виді, особистість — у духовній спадщині. «Я вже немолодий і люблю життя, — говорив Б. Рассел. — Але я не став би принижу­ватися і тремтіти від страху перед думкою про смерть. Щастя не перестає бути щастям, коли воно коротке, а думки і любов не позбавлені своєї цін­ності через те, що мінливі. Багато людей трималися з гідністю на ешафоті; ця гордість повинна навчити нас бачити істинне місце людини у світі».

Мудра, достойна людина помирає як і дурна, негідна. Але про одну пам'ятають, а про другу забувають. Пам'ять —загальне визнання —робить тлінне неперехідним, вічним. Вона змушує, зобов'язує самовіддано, достойно творити та жити.

Почуття життя. Опорний пункт існування — не темне лоно буття, як вва­жав Гайдеггер, а вітальність (життєвість) — абсолютна реалізація життя в погра-ничних точках народження і смерті, які містяться в тріаді Августина: «буття — життя —розуміння», «розум — знання —любов», «пам'ять —розуміння — воля». Життя — найвища цінність, і тому не потрібно плутати це поняття зі смертю. Кожне з них є самим собою. Смерть не подія, а пережите життя, якого шкода.

Переходу світу в міраж, в уявне, примарне перешкоджає почуттю життя, яке кладе край сюрреалістичному чванству, суєтності, хитрощам,- що пород­жують програми руйнування людей, їх «Я».

Гра. Вид непродуктивної діяльності, що орієнтується на свободу, а не на необхідний результат; генетично близька художньо-виконавчій поведінці, ко-ригтується ідеалами; мотивована насолодою, почуттям сили, повнотою при­роди. Противагою переродження нашого часу у «футбольну епоху» (Ортега-і-Гассет) є практична свідомість, яка демонструє, що життя не гра, а гра в житті — не самоціль. Гра має керувати високим, лише тоді вона набуває рис солідарності, екзистенціальної повноцінності.

Близькість. Сутність «Я» виявляється не в інтеграції в різні спільності, а в єдності душ. Нескінченний самодіалог (спілкування з собою), нескін­чен­на нікчемність індивідуального буття заради існування «Я» вводить в ні­що, яке визначається як самоізоляція — «буття для себе». Дійсне «Я» має місце остільки, оскільки співвідноситься з «іншими» - «Ми», «Вони», «Ти». Дру­ге «Я» (alter ago) не двійник «Я», а рівноцінне йому, обов'язкове для ньо­го, гідне його начало.Книга, в якої немає антикниги, недосконала (X. Бор­хес).

Любов. У філософському розумінні вона є багатовимірним феноменом. Проявляється як стійка установка на значимість іншого, диференціюється за рівнем інтенсивності, повноти, напруженості чуттєвих претензій.

310

­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­_______________________________________________________________________

Градації любові: агапе — жагуче жертовне почуття від природної близь­кості, прихильності, співпереживання. Любити — означає бути щасливим щастям іншого; філія — пристрасне бажання, симпатія. За легендою, при народженні Венери бог багатства побрався з богинею бідності, від цього шлюбу з'явилася любов. Подібно до матері вона бідна, аналогічно батьку прагне до прекрасного. Те, заради чого ми любимо, значно більше того, що ми любимо. Любов не зумовлюється актами волі, вона безпосередня, чут­тєво виражає вкорінене в нас прагнення до ідеального; ерос — прагнення, прихильність, пристрасть. Любов не можна порівнювати, вона почина­ється не з тілесного, а з багатовимірності особистості. Обособления чи духовного, чи тілесного в любові веде або до нежиттєздатного платонізму, або до бездуховного сексуалізму; прагма — любов за розрахунком, виго­дою, користю. Це не почуття, а його імітація; модус — кокетство, тим­часовий флірт без зобов'язань; манія — ірраціонально-одержима, хво­роблива пристрасть, яка передбачає «розчинення» власного «Я» в об'єкті прагнення.

Усі наведені складові любові говорять про те, що вона, поряд із вірою та надією — цінність нетлінна; без любові людина лише примітивно-чут­тєва тварина.

Віра. Емоційно-вольова форма освоєння дійсності. Принцип віри не уні­версальний (для всіх), а персональний (для кожного). Віра як межовий фено­мен об'єднує розум і почуття. На відміну від логіки віра не пояснює світ, на відміну від емоцій вона не відображає його, а передбачає прийняття об­ставин в ракурсі рішучої переконаності в їх справедливості, адекватності, досконалості.

Надія.Її можна зрозуміти як малозабезпечену претензію на володіння чимось. Надія — гарний сніданок, але погана вечеря (Ф. Бекон). Надія — духовна домінанта суб'єктивної позиції, тяжіння до мети, попереднє переживання бажання; вона — персонально мобілізуючий ресурс, який мотивує і ціле­спрямовано орієнтує поведінку.

Тривога. Невмотивований страх, який виявляється як невиразне, стій­ке почуття персональної небезпеки. Світ такий, яка людина. Зміцнення влади міфу веде до переважання мінорних тонів життя, що детермінує екзистенціальну тривогу («загибель», «сутінки» культури). Ж. Марітен го­ворив: «Коли в людини пробуджується інтерес до інтуїції буття, у неї водночас прокидається інтерес до інтуїції суб'єктивності; вона вловлює ніколи не згасаючим осягненням той факт, що вона є «Я». І сила такого від­чуття може бути настільки великою, що поведе її до цієї героїчної аскези порожнечі та знищення, завдяки якій екстатично досягається субстан-ційне існування «Я» і відчуття безмежного «Я» одночасно». Виходячи з цьо­го, можна сказати, що філософська антропологія спрямована на осяг-

311

нення цілісності людини, на вироблення власних засобів її пізнання і само­пізнання, а за їх допомогою на виявлення гідного вільної людини місця у світі