Філософія символічного світу

7.1. Цінності.

1. Сутність проблеми «цінностей».

2. Класифікація цінностей.

3. Ціннісний сенс гуманізму.

4. Людина в системі духовних цінностей.

7.2. Культура.

1. Філософське осмислення культури.

2. Інтерпретації культури в сучасній філософії.

3. Соціологічний вимір культури.

4. Функції культури.

5. Культура в контексті гуманізму.

6. Філософія культури України.

7.3. Релігія.

1. Сутність релігії.

2. Структура і функції релігії.

3. Духовний досвід: вільнодумство і релігія.

4. Наукова і релігійна картини світу.

5. Філософсько-символічні смисли релігії.

400

7.1. Цінності

«Життя триває лише мить; саме по собі воно — ніщо; цінність його залежить від того, що вдалося зро­бити».

Ж.-Ж. Руссо

7.1.1.Сутність проблеми «цінностей»

Основою еволюції філософських уявлень про цінності є давня теоре­тична традиція, що демонструє ставлення людини до світу в дихотомії цін­ностей та знання. Цінності в житті суспільства є соціально значимими орієнти­рами діяльності суб'єктів, одним із факторів історичного розвитку. Вони станов­лять фундамент культури, а предметним полем формування цінностей є культура. Вона визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму. У ціннісній формі людина не об'єктивує, а суб'єктивує зовнішню дійсність, привласнюючи її, наділяючи гума­ністичними смислами, стверджуючи тотожність з собою. Тому цінністю є лише те, що усвідомлюється, переживається як особистісне.

Людина самим фактом свого існування виділена зі світу. Це змушує її дифе­ренційовано, вибірково ставиться до свого буття. Людина намагається дати відповідь на відоме запитання Сократа: «Що є благо?» Людину цікавить не просто істина, яка подавала об'єкт таким, яким він є, а його значення для неї, для задоволення її потреб. Індивід диференціює події свого життя за їх зна­чимістю, дає їм оцінку, реалізує ціннісне відношення до світу. Загальновизна­ним фактом є різна оцінка людьми, здавалося б, одних і тих же ситуацій.

Цінністю для людини є все, що має для неї певну значимість, особистісний або суспільний сенс. Якісною характеристикою цього сенсу є оцінка. Цін­нісне ставлення людини до світу і до себе приводить до ціннісних орієнтацій особистості. Для сформованої особистості, як правило, властиві досить стійкі ціннісні орієнтації. Тому зрілі люди повільно перебудовуються, навіть тоді, коли цього вимагають історичні обставини. Стійкі ціннісні орієнтації набу­вають характеру норм, вони визначають форми поведінки членів певного сус­пільства. Ціннісне відношення особистості до себе і світу реалізується в емоціях, волі, рішучості, цілепокладанні, ідеалотворчості. Філософське вчення про цінності та їхню природу називається аксіологією (від грец. axios — цінність і logos — вчення).

401

Аксіологія (вчення про цінності) не відразу стала здобутком філософії, а лише після того, як вдалося «розмежувати» поняття буття і блага. Це зробив /. Кант, який протиставив сферу моральності сфері природи, а практичний розум — теоретичному розуму. Виділення феномена значення буття для лю­дини призвело до філософії цінностей з її основним запитанням: «Що таке цінність, у чому полягають її витоки?» Пошук відповіді на нове змістовне філософське запитання виділило аксіологію як одну з важливих складових частин філософії.

До найважливіших філософських проблем, що вирішують стосунки між Світом і Людиною, належить внутрішнє духовне життя людини, ті основні цін­ності, які лежать в основі її існування. Людина не лише пізнає світ як суще, прагне розкрити його об'єктивну логіку, але й оцінює дійсність, прагне зро­зуміти сенс власного існування, переживаючи світ як потрібне і непотрібне, прекрасне і потворне, справедливе і несправедливе тощо. Цінності — це кри­терії рівня як духовного розвитку, так і соціального прогресу людства. Але перед тим, як сформуватися в сучасному вигляді, цінності в їх теоретичному визна­ченні пройшли історичний шлях розвитку, як і сама філософія.

В античній, а потім і середньовічній філософії цінності ототожнювалися із самим буттям, а ціннісні характеристики включалися до його поняття. Таким чином, цінності не відділялися від буття, а розглядались як такі, що зна­ходяться в самому бутті. Починаючи з Сократа, а потім Платона, основними питаннями теорії цінностей були: що є благо? Що є справедливість? Вони ж були і головними критеріями істинності буття. Не випадково Платон у вченні про ідеальну державу поклав в основу останнього принцип справедливості.

В історії давньогрецької філософії спостерігаються різні підходи до вив­чення характеру істини цінностей. Наприклад, на думку Платона, вищі цін­ності мають абсолютний характер. Але з точки зору представників софістики, всі цінності індивідуальні та відносні. Це випливало з тези Протагора: «Лю­дина є мірою всіх речей». Спробу диференційованого підходу до цінностей зна­ходимо у філософії Арістотеля, який визнає самодостатні цінності, або «самоцінності». До них, зокрема, належать: людина, щастя, справедливість тощо. Але разом із тим він утверджує і відносний характер більшості ціннос­тей, оскільки різні речі здаються цінними (але по-різному) дітям і дорос­лим, добрим і злим, мудрим і немудрим людям. Мудрість полягає як раз в осяганні розумом речей найбільш цінних за своєю природою.

Духовний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізна­вального образу, спрямованого на відображення світу таким, яким він є, основою, вихідною формою буття цінності є чуттєве переживання. Воно не може бути виражене в об'єктивних характеристиках. Його атрибутами є бажаність, але не об'єктивність, загальність і необхідність. Емоційно цінніс-

402

ний образ розкриває сферу прагнень, спонукань, тобто сферу бажань. Ціннісний образ — результат специфічного узагальнення, цілісність куль­ту­рних смислів, яка ніколи до кінця не підлягає понятійному аналізу. Тобто понятійно неможливо повністю, на елементи розкласти ціннісний образ.

Цінність — явище соціальне, тому не може бути однозначно істинною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відпо­від­ності цінності і дійсності. Важливими характеристиками цінності є об'єктив­на зна­чущість та суб'єктивна норма, на які також не можна поширювати поняття істини.

Суб'єктивний компонент цінностей не є однорідним, він внутрішньо струк-турований на значення та особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Значен­ня як аспект цінності обумовлюється сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій пред­мета, які роблять його цінним у певному су­спільстві. Людина живе не лише в реальному середовищі, але й у сим­во­­лічному світі, який репрезентований системами соціальних значень.

Цінність, що визначається для свідомості індивіда в акті оцінки, є під­сумком оцінювання, визначення значимості явища. Цінність і оцінки становлять єдиний комплекс: цінність — це характеристика оцінюва­ного, а оцінка — процес визначення наявності чи відсутності цінності.

Перетворюючи дійсність, людина надає їй ціннісну функцію. Будь-який витвір людської діяльності реалізує в собі ціннісний проект, але цінним він стає лише тоді, коли задовольняє певну потребу. Не витрачені гроші ще не є цінністю. Зацікавленість у певних потребах є неодмінною умовою оцінки. Від­сутність потреби робить неможливою оцінку. Якщо цінність виражає здат­ність об'єкта виконувати певну функцію, то оцінка судить про спосіб вико­нання цієї функції (житло - цінність, упорядковане житло - оцінка). Оцін­ка поєд­нує потенційну цінність предмета з потребами та інтересами суб'єкта.

Цінності включають когнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінки. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності — належне; у знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, утверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює пред­метну вираженість світу, в оцінці з'ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на того, хто оцінює. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самовдосконалення людини, її самотворення.

Оцінка передбачає існування підстави або критерію, згідно з яким відбу­вається оцінювання. Такою підставою служить потреба, щодо якої визнача­єть­ся цінність предмета, або норматив, норма, що порівнює предмет з устале­ним взірцем. Отже, акт оцінки передбачає порівняння двох реальностей — духовної і матеріальної.

Залежно від взірця оцінювана річ може виявитися гарною чи поганою. Взірцем, згідно з яким здійснюється оцінювання, є утворення нормативного характеру. До них належать стандарти, правила, закони, команди, директиви,

403

технічні нормативи, моральні заповіді. Існування таких стандартів на­дає оцінці узаконеного, санкціонованого характеру. Мова, слова також можуть розглядатися як нормативне утворення. Назвати річ — означає підвести її під певне поняття, взірець. Назвати звичну річ іншим ім'ям — означає підвести її під інший взірець, тобто інакше оцінити. Тому вивчення мови є процесом засвоєння стандартних уявлень про світ.

Порівняно з цінностями норми втрачають той відтінок ідеальності, що зумовлює природу цінності. Якщо норми — це взірці загальноприйнятої пове­дінки, еталони нормативної дії, то цінності зберігають момент бажаності дії. Але й норми не існують поза цінностями, без них вони вироджуються в алго­ритми, схеми поведінки.

_______________________________________________________

Різні історичні епохи та різні філософські системи накладають свій від­биток на розуміння природи цінностей. У середні віки вони пов'язуються з божественною сутністю, набувають релігійного характеру. Епоха Від­родження висуває на перший план цінності гуманізму, зокрема само­достатності людини. Одна з них — героїчність, або «вірту» (доблесть), які відстоюють Дж. Бруно і Н. Маккіавеллі. «Краще гідна і героїчна смерть, ніж негідний і підлий тріумф» — таке кредо Д. Бруно.

У Новий час розвиток науки і нових суспільних відносин висувають на перший план цінність пізнавальних можливостей розуму (Р. Декарт). Разом із тим французький філософ Б. Паскаль розробляє ієрархію ціннос­тей. Мислителя насамперед цікавлять моральні цінності, а вже потім есте­тичні, політичні, правові тощо. Завершують ієрархію персональні цінності (які стоять вище імперсональних): тілесні, духу, велич святості. Релігійні цінності — найвищі, і серед них — «святість», якою володіє абсолютна осо­бистість Бога.

_____________________________________________________________

Завдяки соціальним потребам людина у своїй життєдіяльності може керу­ватись образом належного, потрібного, але ще не існую­чого співвідношення речей. Через це цінності формують особливий світ духовного буття, що підно­сить людину над реальним. Із по­глиб­ленням духовності людини ускладню­ється її ціннісне світо­сприй­мання, охоплюючи все нові потреби. Цінності допо­магають людині будувати соціально привабливий світ можливої дійсності, підносять їх над буденністю. Ціннісні виміри дають змогу усвідо­ми­ти дві пло­щини реальності — ідеальну та реальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеаль­ний світ як взірцевий щодо реального.

Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання _; утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інтересами соціаль-ного суб'єкта. Але цінністю є не лише наше ставлення до об'єктивних речей, але й предмет, який задовольняє наші потреби. Маючи таку складну будову,

404

цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації мети діяльності.