Розділ 5 • Проблема розвитку у філософії

«творча меншість» на нього не зможе відповісти. «Інертна маса», «більшість» з'єднуються навколо «меншості», еліти, наслідуючи, орієнтуючись на неї. Еліта керує народом на основі свого авторитету. Організувавши народ, вона може дати відповідь на один, два виклики. Потім творчі сили еліти вичерпуються, народ перестає їй довіряти та наслідувати. Вона ж, не ба­жаючи йти від влади, перетворюється на «пануючу меншість», яка керує на основі сили, а не авторитету. Відбувається відчуження більшості від мен­шості. Суспільство розколюється на дві групи людей: домінуюча меншість, «внутрішній» та «зовнішній пролетаріат». Якщо «внутрішній пролетаріат» — народ певної держави, то «зовнішній» — народ околиць цивілізації, що розглядається. Цей процес Тойнбі назвав розколом, розпадом цивілізації, початком її загибелі. «Внутрішній пролетаріат» створює церкву, «зовніш­ній» — озброєні загони. Правляча меншість, використовуючи державу, починає боротьбу проти «внутрішнього» та «зовнішнього» пролетаріату і проти сусідніх держав. Створена «внутрішнім пролетаріатом» церква може стати своєрідним «каноном», зародком для формування нової цивілізації. Наприклад, з первинної мінойської цивілізації (2500-1400 pp. до н. е.) на о. Кріт народилася вторинна — еллінська, а з неї на основі християнства, яке ви­никло, сформувалася третинна — західноєвропейська, християнська циві­лізація (з X ст.).

________________________________________________________________

Осягнення найзагальніших і найглибших тенденцій історичного процесу, його своєрідності, співвідношення єдності та розмаїття, повторюваності й неповторного, універсального і локального в історії, проблема її сенсу, спря­мованості і кінця — завдання філософії історії, її концептуальна сутність роз­глядалася в попередньому розділі. Історичний процес багатовимірний і мін­ливий, тому його осмислення здійснювалося в різних аспектах, у русі різних напрямів, зумовлювало формування, утвердження та зміну основоположних парадигм історичної свідомості.

У процесі культурно-духовного розвитку сформувалося три основних напрями філософського тлумачення історії: прогресистський, регресистський і циклічний, основних парадигм дві: класична і некласична. Найбільш доско­налим розумінням історичної реальності в межах класичної, лінійної парадигми і водночас першим контурним абрисом некласичної парадигми історичної рефлексії є марксистська інтерпретація історії як природно-історичного про­цесу зміни суспільно-економічних формацій. Однією з найсуттєвіших рис некласичної парадигми філософсько-історичного мислення є акцент на з'ясу­ванні своєрідності цивілізацій як цілісних, відносно автономних і локалізова­них у соціальному часі культурних утворень, їхньої ролі та місця в історичному процесі. Цей підхід є одним із дієвих засобів розроблення, обґрунтування і реалізації нелінійного підходу до осягнення й адекватного відображення розмаїття людської історії.

Термін «цивілізація», запроваджений у середині XVIII ст. французькими гуманітаріями, тривалий час вживався в контексті традиційно-класичного,

371