Систематичний курс філософі

і закладів. Через це церква бере на себе їхню роль, навчаючи паству мораль­ними настановами та контролює їх виконання. Тією чи іншою мірою релігія впливає на юридичні відношення, на політику, на засоби масової інформації, на життя школи, сферу мистецтва. Найменше вплив церкви розповсюджується на економічні відношення та наукову діяльність.

Релігія здатна роз'єднувати людей. Вона нетерпима до «єретиків», «сек­тантів», атеїстів. Релігійна нетерпимість часто поєднується з національною нетерпимістю та шовінізмом. Міжконфесійні відмінності і фанатизм (і релігій­ний, і атеїстичний) є деструктивними факторами соціальних відношень.

Але головна здатність релігії — поєднувати людей. Спільні вірування, «свя­щенні книги», символи, святині, богослужіння, обряди та інші культові наста­нови об'єднують прибічників однієї конфесії і за межами храму. Вірування національної релігії по-своєму «висвічують» національну ідею. Близькість єдино­вірців особливо посилюється в оточенні іновірців. Релігія стимулює до взаємо­відносин і взаємопідтримки, особливо в ситуації колективної тривоги та небез­пеки. Спільність віри та церкви консолідує народність, з'єднує в сутичках з іноземцями (іновірцями).

7.3.3.Духовний досвід: вільнодумство і релігія

Релігія пронизує всі раціонально-змістовні елементи духовного життя сус­пільства — звичаї, традиції, норми, цінності, знання. На цій основі виникає бого­словське твердження, що вся культура виникла з храму, з культа. Однак, це твердження занадто категоричне, оскільки поняття «культ» (від лат. cultus — «почитання, повага, догляд») і «культура» («обробка, виховання, формуван­ня») вже в етимології констатують свою відмінність: почитання не те саме, що обробка.

Культура, насамперед, — породження суспільних і раціонально-практичних потреб розвитку людства, реалізація потенціалу розуму, почуттів і здібностей людини. Загальнолюдські цінності та культура, передусім, є наслідком три­валої соціалізації homo sapiens, поступового подолання відчуження між гру­пами та етносами, нагромадження нашими предками виробничого та побу­тового досвіду, пізнавальної, моральної та художньої практики освоєння світу. Разом із тим культура виводиться не лише з практичного досвіду, а виростає також із того духовного досвіду, який внутрішньо, своїми ірраціональними впливами поєднаний з релігією. Культура та релігія органічно злиті з самого початку історії людства.

У релігії нерозривно поєднане сакральне (божественне) та священне. На ранніх етапах розвитку людства влада релігії виходила за її безпосередні межі.

448

Розділ 7 • Філософія символічного світу

До епохи Відродження церква охоплювала майже всі культурні сфери. Вона була одночасно школою й університетом, клубом і бібліотекою, лекторієм і філармонією. Ці заклади культури покликані до життя практично-духов­ними потребами розвитку суспільства, але їхні витоки знаходяться в лоні релігії та церкви.

Маючи духовну владу над паствою, церква водночас здійснювала оцінку і цензуру над культурою, змушуючи її обслуговувати культ. Ця духовна дикта­тура особливо відгукувалася в середньовічних католицьких державах, в яких церква домінувала політично та юридично (нині це стосується деяких іслам­ських теократичних держав). Схоластика як метод мислення обмежувала діяльність вчених, релігія владно впливала на мораль, мистецтво, освіту, ви­ховання.

Проте в процесі розвитку взаємовідношень культури та релігії починає формуватися культура вільнодумства до релігійних догм і канонів. Теоретичне вільнодумство бере початок у філософії Давнього світу і часто виходить за межі самої філософії, виявляючись як в професійній творчості, так і в народній свідомості. Ця об'єктивна та гуманістична традиція світової культури менш давня, ніж релігія і церква, але також стійка. Вона була вже досить чіткою у філософії античності (твори Ксенофана, Анаксагора, Демокріта, Протагора, Епікура, Лук-реція Кара та ін.). Ця традиція продовжувалась у філософській думці Відрод­ження (Л. Валли, П. Помпонацці, Л. Ваніні, Д. Бруно), Просвітництва (Б. Спінози, Ж. Мельє, Вольтера, Д. Юма, Д. Дідро, П. Гольбаха), у працях Л. Фейєрбаха, К. Маркса, багатьох провідних природодослідників XIX ст., у діяльності особ­ливо видатних діячів гуманістичної культури нашого часу.

_______________________________________________________________

Естафету критики релігії приймає марксизм. Антропологічну філософію Л. Фейєрбаха К. Маркс оцінив як дійсний переворот у філософії, де на місце Бога у Всесвіті була поставлена людина. Але згодом у деяких своїх роботах Маркс подає розгорнуту критику антропологічного атеїзму Фейєр­баха, оскільки вважав концепцію людини в нього занадто абстрактною. Справа полягає в тому, що Фейєрбах зосереджує свій аналіз на визна­чальній, з його точки зору, реальності — сфері людських стосунків. Саме тут Фейєрбах пропонує концепцію так званого «туїзму» — розуміння лю­дини як істотно пов'язаної з іншою людиною. Носієм людської сутності у Фейєрбаха виявляється вже не ізольоване Я попередньої філософії, а взаємозв'язок «Я» і «Ти». Саме на виявленні всієї складності та супереч­ності цих стосунків і скеровується творчий пошук Фейєрбаха. Людська сутність у всій своїй складності та розмаїтті і становить сферу життєдіяль­ності діалектики, своєрідним фокусом якої є любов. Остання набуває у філо­софії Фейєрбаха особливого статусу нової (не теїстичної, а людської) релігії. Із огляду на це, дійсний гуманізм К. Маркс сприймає як необхідність виходити з двох передумов: атеїзму, тобто «зняття», заперечення Бога; розгляд людини разом із реальними умовами її існування. Людина — це

449