Природні бар'єри

Повне розуміння місця імунної системи в організмі людини немож-

ливе без визначення функцій природних бар'єрів.

Природні бар'єри належать до чинників природної резистентності

організму і часто розглядаються як частина вродженого імунітету. Ра-

зом з іншими факторами вродженого і набутого імунітету вони пере-

шкоджають проникненню в організм збудників захворювань. До голо-

вних природних бар'єрів в організмі людини належать:

1. Шкіра і слизові оболонки (включаючи продуковані ними екзосе-

крети).

2. Гістогематичні та гістолімфатичні бар'єри, включаючи дренажну

функцію лімфатичних вузлів.

3. Целюлярний бар'єр, який забезпечується оболонками клітин.

4. Ядерний бар'єр, який захищає найважливіше в клітині — генетич-

ну інформацію.

Фактично, боротьба з патогенною флорою розпочинається ще до

проникнення через перший бар'єр — завдяки мікробному антагоніз-

му. Конкуренція мікроорганізмів, що населяють шкіру і слизе -*і оболо-

нки, за необхідні поживні речовини і продукти їх життєдіяльності (ор-

ганічні кислоти, природні антибіотики) пригнічують розмноження бі-

льшості патогенних бактерій і грибів.

Шкіра і слизові оболонки, крім механічних бар'єрних функцій, стри-

мують розмноження патогенної флори за рахунок різноманітних хімі-

чних факторів. Так, органічні і жирні кислоти, які містяться у секреті

потових і сальних залоз, згубно діють на більшість патогенних бактерій

і грибків. Секрет залоз ще й протидіє прикріпленню мікроорганізмів

до клітин епітелію та зумовлює їх механічне змивання.

Особливо важливою є бар'єрна функція кишок, оскільки сумарна

площа поверхні їх слизової оболонки у 15-20 разів перевищує площу

шкіри. Крім того, слизові оболонки більш ранимі і населені більшою

кількістю мікроорганізмів.

Природну фільтрувальну здатність мають печінка, селезінка і лім-

фатичні вузли. Вони відіграють також важливу роль у роботі набутого

імунітету,

Гістогематичні бар'єри відіграють важливу стримувальну роль у

випадках бактеріемії, наприклад при сепсисі, перешкоджаючи гемато-

генному проникненню збудника у тканини. Деякі з них захищають від

агресії імунної системи так звані "забар'єрні" органи — головний мо-

зок, щитоподібну залозу, яєчка, очі, комплекс "плацента-плід".

Останніми неспецифічними бар'єрами на шляху до ушкодження

ДНК є ядерні мембрани і гістонові білки. Суттєвим компонентом захи-

сту генетичної інформації є також деполімерази нуклеїнових кислот

(ДНК-ази, РНК-ази). Це ферментні системи, здатні руйнувати чужі, у

першу чергу — вірусні нуклеїнові кислоти.

Всі розглянуті вище фактори імунологічної резистентності функці-

онують на певних рівнях, гармонійно вплітаючись у систему природ-

них бар'єрів. Так, система неспецифічного захисту діє здебільшого пе-

ред першим бар'єром (неспецифічні секреторні імуноглобуліни, лізо-

цим), або між першим і другим бар'єрами (система комплементу,

лізоцим, еозинофільна, К- і NK-цитотоксичність, фагоцитоз).

Фактори специфічного, лімфоцитарного імунітету мають максима-

льний вплив між другим і третім рівнями. А система інтерферонів най-

ефективніше діє між третім і четвертим бар'єрами.

Всі ці механізми спрямовані на досягнення однієї мети — підтрим-

ки генетичного і антигенного гомеостазу в організмі.

СТРУКТУРА ІМУННОЇ СИСТЕМИ

У структурі імунної системи прийнято розділяти первинні (централь-

ні) і вторинні (периферичні) органи. До первинних належать кістковий

мозок і тимус — органи, де утворюються і диференціюються лімфоїдні

клітини. Вторинними органами вважають селезінку і скупчення лімфо-

їдної тканини на периферії (лімфатичні вузли, селезінка, фолікули, миг-

далики). Оскільки у більшості інших органів клітини і компоненти імун-

ної системи представлені дуже широко, то їх часто називають третинни-

ми органами імунної системи (або лімфоїдними підсистемами органів).

Так, окремо виділяють підсистеми бар'єрних тканин — шкіри і слизо-

вих оболонок, які працюють значною мірою автономно від системного

імунітету і мають свої особливі механізми "швидкого реагування".

Ряд органів — око, головний мозок, щитоподібна залоза, яєчка,

фетоплацентарний комплекс перебувають поза імунним наглядом, тому

вони називаються "заповідними", чи "забар'єрними".

Кістковий мозок — орган, що містить мультипотентні стовбурові

клітини, здатні забезпечувати організм всіма типами клітин крові. Звідси

походять як попередники різних лімфоїдних клітин імунної системи,

так і значна частина нелімфоїдних клітин (зокрема нейтрофіли, еози-

нофіли, базофіли), які також відіграють значну роль в імунній відпові-

ді. Крім того, в кістковому мозку ссавців утворюються і дозрівають В-

клітини. Попередники Т-лімфоцитів покидають кістковий мозок незрі-

лими і для завершення диференціювання мігрують у тимус.

Тимус — центральний орган імунної системи, який продукує гор-

мони, необхідні для дозрівання і диференціювання Т-лімфоцитів: тимо-

поетини, тимозини, гуморальний і сироватковий тимічні фактори. В

організмі людини тимус дозріває у віці до 14 років, досягаючи періоду

максимальної активності. Після цього розпочинається його вікова інво-

люція, яка зумовлює швидше, порівняно з В-ланкою, згасання функцій

Т-ланки імунної системи. Прискорена (акцидентальна) інволюція ти-

мусу, наприклад, під впливом несприятливих екологічних і стресових

факторів, зумовлює аналогічні зміни в молодшому віці.

Диференціювання В-лімфоцитів у кістковому мозку і Т-лімфоцитів

у ти мусі складається з кількох подібних етапів:

1) на етапі ранніх попередників на В-лімфоцитах з'являється реце-

птор до легкого ланцюга ІдМ, за наявності якого клітини сприй-

мають сигнал до проліферації; Т-лімфоцити вже мають неповно-

цінний β-Τ-антигенорозпізнавальний рецептор (β-ΤΑΡΡ). На обох

клітинах-попередниках на цьому етапі виявляється унікальний

фермент — теломераза, яка відновлює довжину хромосоми піс-

ля кожного мітозу;

2) на етапі незрілих попередників Т-лімфоцити вже мають "основ-

ний інструмент" дії — повноцінні αβ-ΤΑΡΡ (складається з 2 лан-

цюгів — α і β), які за структурою подібні до важкого і легкого

ланцюгів імуноглобулінів; В-лімфоцити — рецептор до нормаль-

ного ІдМ. На сьогодні вважають, що вказані рецептори Т- і В-

лімфоцитів є настільки різноманітними, що на будь-який існую-