Імунотерапія

Імунологічна регуляція — це комплекс етіотропних або патогене-

тичних заходів, спрямованих на регуляцію імунологічної реактивності

організму, включаючи її інтенсивність і тривалість. Цей процес може

здійснюватися медикаментозними (імунотерапія, імунопрофілактика)

або немедикаментозними засобами. Його метою є припинення патоло-

гічного процесу або зменшення активності шляхом впливу на імуноло-

гічну реактивність.

Залежно від характеру впливу імунорегуляція може бути специфіч-

ною або неспецифічною. Специфічна імунорегуляція спрямована на

забезпечення несприйнятливості до конкретного виду збудника, речо-

вини чи антигену, створення умов для їх специфічної елімінації.

Залежно від мети і результатів впливу імунорегуляція ділиться на

імунотерапію та імунопрофілактику, які у свою чергу можуть бути

активними, пасивними або адоптивними.

Активний вплив передбачає залучення природних механізмів імун-

ної системи у відповідь на введення антигену, наприклад вакцини, ана-

токсину, — засоби опірності створюються самим організмом. При па-

сивному — пацієнт отримує готовий фактор захисту — гуморальний

(сироватки, специфічні або загальні імуноглобуліни, комерційні препа-

рати моноклонових антитіл) чи клітинний (клоновані і антигеностиму-

льовані in vitro автолімфоцити). У випадку адоптивної терапії чи про-

філактики організм отримує не засоби боротьби, а лише речовини, які

сприяють їх виробленню (лімфокіни, фактори росту та ін.).

Недостатню реакцію організму на антиген можна посилити шляхом

імунопотенціювання — застосовуючи імунопотенціюючі середники.

Імунокорекція, або імуномодуляція — це активне втручання в ро-

боту імунних механізмів з метою впливу на ланку системи, яка неаде-

кватно реагує. Існує певна різниця між цими термінами, хоч дуже час-

то вони використовуються як синоніми. Під імунокорекцією найчасті-

ше розуміють "виправлення" дефектної ланки чи механізму й утримання

його роботи на адекватному нормальному рівні. Імуномодуляція не обо-

в'язково спрямована на відновлення роботи імунних механізмів — це

може бути, наприклад, керована імуносупресія у реципієнтів органів.

Імуномодулювальний вплив може бути ста мулю вальним або супре-

сивним, хоч межа між цими процесами теж досить умовна. Наприклад,

препарати, які стимулюють Т-супресори, в цілому гальмують (супресу-

ють) імунну систему. Крім того, кожен імуностимулятор при зростан-

ні дози проявляє імуносупресивні властивості, і навпаки, будь-який з

імунодепресантів, застосований у достатньо малій кількості може

стимулювати імунну систему.

Імуностимуляцією називають посилення реакції імунітету на анти-

ген за допомогою медикаментозних чи немедикаментозних методів. її

використання доцільне при хронічних або рецидивних захворюваннях,

які проявляються ураженням дихальних шляхів, ЛОР-органів, сечови-

відної системи, шкіри та інших органів і супроводжуються зниженням

імунологічної реактивності. Розробляються також методики імуности-

мулювальної терапії при онкологічних захворюваннях. Імуностимуля-

ція може бути специфічною — спрямованою на один клон клітин, або

неспецифічною, тобто посилювати імунний захист загалом.

Імуносупресія — це пригнічення або припинення реакції на антиген

шляхом супресії або елімінації певного клону імунокомпетентних клітин

(специфічна імуносупресія) або вплив на всю імунну систему (неспеци-

фічна) . Такого ж ефекту можна досягти також за допомогою стимулю-

вального впливу на Т-супресори або інші супресорні механізми. Метод

застосовується переважно при автоімунних, лімфопроліферативних і

алергічних захворюваннях, а також у реципієнтів органів і тканин.

Імунадаптація — комплекс заходів, спрямованих на оптимізацію

роботи імунних механізмів при впливі на організм екстремальних умов

(фізико-хімічних, метеокліматичних, екологічних, психологічних).

Імунореабілітація — комплекс заходів, які сприяють підтримці ро-

боти імунної системи на нормальному, збалансованому рівнях після про-

ведення імунотерапевтичних заходів, перенесених захворювань та ін.

Імунотропними засобами називаються такі синтетичні або природні

речовини, які можуть змінювати силу, характер чи спрямованість імунної

відповіді, впливаючи на клітинні або гуморальні фактори імунної систе-

ми. Але імунна система досить чутливо реагує на переважну більшість

медикаментів при застосуванні їх у відповідних дозах (особливості імуно-

тропного впливу деяких традиційних медикаментозних засобів подані у

додатках). Тому на практиці під імунотропними засобами мають на увазі

такі препарати, які мають виражений і прогнозований вплив на імунну

відповідь й можуть бути використані для цілеспрямованої дії на імунну

систему. Оскільки для її роботи характерна збалансованість і послідов-

ність етапів реагування, то винятково важливим для імунотропних засо-

бів є відповідність їх дії особливостям наявних імунологічних розладів.

Імунотропний ефект препарату залежать від початкового стану іму-

нної системи, індивідуальних конституційних особливостей пацієнта,

схеми призначення засобу.

Розроблені основні принципи призначення імунорегулятивних за-

собів:

• використання імунотерапевтичних засобів обмежується лише ви-

падками імунодефіцитів у хворих, тобто наявністю стійкої імун-

ної недостатності;

• у випадку транзиторних розладів чи атипій функціонування імун-

них механізмів найчастіше вдаються до засобів імуноадаптації чи

імунореабілітації;

• неприпустимо застосовувати імунотропні засоби без клініко-ла-

бораторного підтвердження дисфункції роботи імунної системи,

оцінки форми розладів. Недоцільно також їх призначати лише на

підставі змін в імунограмі, особливо, якщо ці зміни відповідають

стадії та тяжкості запального процесу. Показанням є лише розхо-

дження клінічної та імунологічної динаміки;

• для ефективної імунорегуляції необхідно визначати не лише фор-

му, але й ступінь імунних розладів, клітин-мішеней, на які буде

діяти препарат. Треба враховувати, що імунотропні засоби не впли-

вають на незмінні, наприклад вроджені, зміни в імунній систе-

мі—у таких випадках доцільна замісна терапія;

• при виборі препарату і схеми лікування бажано брати до уваги не

лише вік і стать хворого, але й індивідуальні конституційні особ-

ливості;

• як правило, імунотерапевтичні засоби призначають у комплексі зі

загальноприйнятою етіотропною чи патогенетичною терапією, тоді

як при імунопрофілактиці, -реабілітації чи -адаптації вони часто

застосовуються самостійно;

• для прогнозування сумарного ефекту необхідно враховувати мо-

жливий імунотропний вплив інших медикаментів, що признача-

ються одночасно;

• застосування комбінованої імунотерапії (одночасно кількох іму-

нотропних препаратів) доцільне тільки при неможливості досяг-

нення бажаного ефекту за допомогою одного медикаменту. При

цьому призначені препарати повинні бути представниками різ-

них груп імунотропних засобів (глюкокортикоїд і цитостатик, ен-

теросорбент і бактерійні продукти). При цьому враховується та-

кож можливість потенціювання побічних ефектів;

• особливості впливу імунотропних засобів на організм залежать не

стільки від нозологічних форм патології, стільки від характеру

імунних розладів і конституційних особливостей організму;

• для досягнення оптимального впливу необхідно визначити особли-

вість відповіді імунної системи на препарат in vitro, але часто на

практиці виконати це досить тяжко. З іншого боку, результати та-

ких прогнозів і отриманий ефект часто різняться між собою через

неможливість відтворення впливу мікрооточення у тестах in vitro.

Обов'язково необхідно враховувати вплив інших (не імунотропних)

медикаментів на показники лейкограми. їх дія зумовлює транзиторні

зміни показників, не пов'язаних з патологічним процесом.

На сьогодні існує досить багато класифікацій імунотропних засо-

бів. На практиці найчастіше застосовують їх поділ за походженням:

1. Препарати біологічного походження:

— тимоміметики (препарати тимусу); тималін, тактивін, тимоптин,

вілозен;

— препарати кісткового мозку: мієлопід;

— препарати селезінки: спленін;

— імуноглобуліни, лейкоцитарний інтерферон;

— рослинні адаптогени;

— сорбенти рослинного та неорганічного походження.

2. Продукти генної інженерії:

— рекомбінантні інтерферони;

— рекомбінантні інтерлейкіни, колонієстимулювальні фактори і фа-

ктор некрозу пухлин;

— моноклонові антитіла;

— рекомбінантні вакцини.

3. Препарати мікробного походження:

— вакцини з живих ослаблених або вбитих бактерій чи вірусів;

— продукти бактерійного або грибкового походження:

а) лізати (бронховаксом, риновак);

б) ліпополісахариди (пірогенал, продигіозан);

в) екстракти (біостим, рибомуніл, бронхомунал, імудон);

г) дріжджові полісахариди (зимозан, нуклеїнат натрію);

д) грибкові полісахариди (крестин, бестатин).

4. Синтетичні препарати:

— протипухлинні засоби (цитостатики, антиметаболіти, алкілюючі

засоби);

— глюкокортикоїди;

— нестероїдні протизапальні і простагландини;

— гепарини;

— нуклеїнові кислоти та їх похідні (тилорон, ізопринозин);

— вітаміни;

— сорбенти (засоби еферентної терапії).

У деяких випадках доцільнішою є функціональна класифікація іму-

нотропних засобів:

Імунод елресанти

І. "Великі" імунодепресанти:

1) цитостатики:

— антиметаболіти (антагоністи пурину і фолієвої кислоти);

— алкілюючі засоби;

— антибіотики;

— алкалоїди.