еону у хворих на лепру, реакція Яриша-Герцхаймера на першу

дозу антибіотика у хворих на сифіліс);

3) автоімунореактивність до компонентів власного організму, що

має місце при колагенозах.

До такого ж наслідку можуть призводити й інші фактори:

1) дефіцит компонентів комплементу, в першу чергу СЗ (системний

червоний вовчак);

2) недостатність фагоцитарної системи або її фізіологічне переван-

таження (наприклад, при зловживанні інфузіями високомолеку-

лярних поліелектролітів);

3) захворювання печінки, внаслідок чого зменшується катаболізм ІК.

МІЖКЛІТИННА ВЗАЄМОДІЯ. ЦИТОКІНИ. МОЛЕКУЛИ АДГЕЗІЇ

Взаємодія між клітинами імунної системи при організації імунної

відповіді (імунна кооперація клітин) потребує чіткої злагодженості.

Реакцію-відповідь на проникнення чужої антигенної інформації, імун-

не пошкодження, а також процеси запалення і регенерації виконують

високоактивні поліпептиди — цитокіни і фактори росту.

1. Інтерлейкіни

Важливе місце серед цитокінів займають інтерлейкіни — гормони

імуноцитів, які організовують управління роботою клітин імунної сис-

теми, а також взаємодію між імуноцитами і клітинами інших тканин.

Раніше ΙΛ ділили на лімфокіни (продуковані лімфоцитами) і монокі-

ни (моноцитами). Після того, як було виявлено здатність інших клітин

продукувати ідентичні молекули, ці назви вживають рідко. На сьогодні

зареєстровано 28 інтерлейкінів. їх характеристика подана у додатках.

Інтерлейкіни не лише відіграють роль медіаторів ("гормонів") імун-

ної системи, а й впливають на роботу нервової та ендокринної систем.

Так, ІЛ-1 та ІЛ-6 діють як нейропептиди, а ІЛ-4 знижує вміст холесте-

рину крові.

На схемі показано накладання функцій цитокінів-синергїстів (ін-

терлейкінів і фактора некрозу пухлин) в імунозапальній реакції. Ана-

логічно вплив цитокінів дублюється і в інших напрямках — у регуляції

диференціювання і функціональної активності Т- і В-лімфоцитів, син-

тезу різних класів антитіл тощо.

2. Інтерферони

Розглянуті вище класичні механізми імунної системи підтримують

білковий гомеостаз, а вже через нього — генетичну постійність органі-

зму. На відміну від них, інтерферони (ІФН) контролюють генетичний

гомеостаз безпосередньо — шляхом розпізнавання і знищення чужих

(наприклад, вірусних) нуклеїнових кислот. ІФН належать до цитокінів,

але складають відносно автономну систему контрольно-регуляторних

білків, які мають противірусні, протимікробні, антипроліферативні (в

тому числі антитуморогенні), імунорегуляторні, радіопротективні влас-

тивості. Виділяють 3 основні типи ІФН, які відрізняються між собою за

рядом властивостей: α-ίΦΗ, β-ΙΦΗ γ-ΙΦΗ.

Універсальність системи ІФН полягає у тому, що вона не має ні

спеціалізованих клітин, ні, тим більше, органів. Адже будь-яка клітина

може бути інфікована вірусом, а тому повинна мати власну систему

розпізнавання та елімінації чужої генетичної інформації, зокрема нук-

леїнових кислот.

На інтерфероновий статус впливає значна кількість факторів — від

індивідуальних генетичних до віку, стресів, екологічної ситуації, темпе-

ратури тіла. Наприклад, особи з групою крові А (II) у 40 % випадків не

здатні посилювати синтез ІФН у відповідь на вірусну інфекцію. Тому у

них частіше реєструються ГРВІ, онкологічні захворювання.

3. Фактори некрозу пухлин (фнп)

ФНП-ос (кахектин) і ΦΗΠ-β (лімфотоксин) були виявлені і описані

як цитокіни, здатні вбивати певні чутливі клітини, переважно пухлин-

ні. За новою класифікацією цитокінів ФНПос рекомендовано називати

ФНП, а ΦΗΠβ — лімфотоксичним фактором. ФНПа продукується ак-

тивованими макрофагами, а ΦΗΠβ — активованими Т-лімфоцитами.

Стимулюючи синтез ІЛ-1, -б, -8, простагландинів Ε та І, вони посилю-

ють запальний процес, автоімунне і запальне пошкодження тканин.

При сепсисі, зумовленому грамнегативними бактеріями, є основними

медіаторами шоку. Індукують противірусну та протипаразитарну актив-

ність. Більшість вказаних ефектів — дозозалежні.

Одна з важливих біологічних функцій ФНП — протипухлинна. Вони

активують у клітинах-мутантах ген апоптозу (програмованої загибелі).

При цьому вплив молекули залежить від того, з яким рецептором на

поверхні клітини-мішені вона взаємодіє. При взаємодії з рецептором

молекулярною масою 55 кД індукується апоптоз, 75 кД — стимулюєть-

ся проліферація клітини.

4. Інші цитокіни

• Фактори росту або колонієстимулювальні фактори — Г-КСФ (G-

CSF, стимулює проліферацію клітин-попередників гранулоцитів),

М-КСФ (M-CSF — клітин-попередників макрофагів), ГМ-КСФ (GM-

CSF — клітин-попередників гранулоцитів і макрофагів), ΤΦΡ-β (TGF-β —

трансформуючий фактор росту β) тощо. Ці речовини стимулюють

ріст і дозрівання відповідних клітин лімфоїдного ростка. їх синте-

тичні аналоги призначають хворим з пригніченням кровотворення

медикаментами, іонізуючим випромінюванням, пухлинами тощо.

ΤΦΡ-β, навпаки, пригнічує активність макрофагів, проліферацію

та активність Т- і В-лімфоцитів, але активує проліферацію фіброб-

ластів;

• хемокгни — групова назва цитокінів, які забезпечують мобілізацію

імуноцитів у вогнище запалення. До них також належать деякі інтер-

лейкіни, зокрема ІЛ-1, -2, -6, -8. Як правило, це білки масою 8-10 кД,

амінокислотні послідовності яких повторюються на 20-90 %. Вони

мають 4 постійні амінокислотні залишки цистеїну. Якщо перші 2 за-

лишки розміщені підряд, то такі білки називають С-С-хемокінами.

Якщо між ними є інші амінокислотні залишки, їх звуть С-Х-С-хемокі-

нами. Останнім часом особлива увага прикута до хемокінів у зв'язку

з виявленням їх вагомої ролі у деяких інфекційних процесах (ВІЛ-

інфекція, хронічні вірусні гепатити) і алергічних захворюваннях (ео-

зинокін). Регуляція їх синтезу чи застосування рекомбінантних пре-

паратів хемокінів, очевидно, суттєво змінить терапію цих хвороб;

• лімфотоксин (LT). Пригнічує активацію і функціональну активність

лімфоцитів;

• інгібітори міграції — посилюють презентацію антигенів і відповідь

лімфоцитів на антиген. Стимулюють реакції гіперчутливості сповіль-

неного типу.

Молекули міжклітинної адгезії

.Молекули міжклітинної адгезії (ІСАМ) — це недавно виявлений

клас клітинних рецепторів, які значною мірою забезпечують послідов-

ність, точність і специфічність перебігу імунних реакцій. Вони відпові-

дають за вибірковість зв'язування імуноцитів з тими чи іншими ткани-

нами і, відповідно, їх мобілізацію у вогнище запалення, чи навпаки —

"демобілізацію" в центральні або периферичні органи імунної систе-

ми. Серед молекул адгезії виділяють:

• селектини (homing-рецептори) — структури на поверхні лімфо-

цита або лейкоцита, які відповідають за спорідненість даної кліти-

ни до певного органа або тканини (частіше тої, де імуноцит впер-

ше контактував з чужим антигеном);

• адресини — молекули-партнери для селектинів на мембранах клі-

тин ендотелію судин у певних тканинах;

• інтегрини — молекули клітинних мембран, які забезпечують утри-

мання необхідних клітин разом у потрібному місці в тканинах.