після проведення радикальної операції. При відторгненні ксено-

трансплантата теж стимулюються клітинні механізми, які реалізу-

ють сповільнену гіперчутливість. Ці ж механізми здійснюють про-

типухлинний нагляд — таким чином попереджується можливість

рецидивів;

• інтерферон-у — посилює експресію МНС-ї молекул на клітинах

пухлини, що робить їх вразливими до Т-кілерів;

• мурамілдипептид — синтетичний олігопептид, який зумовлює від-

повідь імунної системи, аналогічну до реакції на мікобактерії.

4. Біфункціональні моноклонові антитіла. Методика їх синтезу полягає

у кон'югації моноклонового антитіла проти пухлиноспецифічного ан-

тигену та іншого моноклонового антитіла, яке може вибірково фік-

суватися до СОЗ-антигену Т-кілерів. Після подвійної фіксації антиті-

лом атипової клітини і Т-кілера відбувається стимуляція цитотокси-

чності. Одним з варіантів терапії є використання антитіл до

CD16-aнтигену, який властивий для NK-клітин і макрофагів.

ОСНОВНІ ЦИТОКІНИ ДЛЯ ІМУНОТЕРАПІЇ ПУХЛИН (К. Hyde, 1995)

Цитокін	Тип пухлини	Результат	Особливості впливу
Інтерферон-альфа і -β	Волосато- клітинний лейкоз	Тривала ремісія	Цитостатичний. Посилення експресії МНС-І
Інтерферон-γ	Рак яйників	Ремісія	Цитостатичний. Активація Т- клітин. Посилення експресії МНС-І і Π
Фактор некрозу пухлин-α	Різні	Зменшення маси пухлини	Цитостатичний. Активація лімфоцитів
Інтерлейкін-2	Меланома	Ремісія	Активація Т- і ΝΚ- клітин
Інтерлейюн-2 +· інтерферон-γ	Рак нирки	Ремісія	Активація Т- і ΝΚ- клітин

5. Перші серйозні досягнення в онкоімунології третього тисячоліття

пов'язані з удосконаленням протипухлинних вакцин. Протягом остан-

ніх десятиліть в клінічних умовах випробувані найрізноманітніші мо-

дифікації вакцинотерапії пухлин:

• ще у 70-х роках були зроблені перші успішні спроби використання

автологічних опромінених пухлинних клітин у комплексі з ад'юва-

нтами для посилення імунної відповіді. На жаль, клінічна ефектив-

ність таких вакцин була низькою. Попередня обробка пухлинних

клітин шляхом введення в них геномної послідовності цитокінів

(особливо колонієстимулювальних факторів);

• введення гену, який кодує пухлиноасоційований антиген в геном

мікобактерій або вірусів;

• для посилення експресії антигенів пухлинні клітини попередньо

обробляли цитокінами, передусім розчинами а- і γ-ΙΦΗ. Така мо-

дифікація значно підсилювала ефективність імунної відповіді у

випадку пухлин зі слабкою експресією антигенів, наприклад мела-

номи;

• введення у тканину пухлини ретровірусного вектора, що містить

ген білка теплового шоку. Після цього відбувається "переписуван-

ня" генетичної інформації з вектора в геном клітин пухлини за

допомогою зворотної транскриптази. Ексресія білків телового шоку

на поверхні клітини веде до активації цитотоксичних лімфоцитів;

• різновидом цього методу є синтез вакцин, які містять очищені біл-

ки теплового шоку, кон'юговані з пухлинними пептидами;

• спрощеним варіантом може бути звичайна кріодеструкція основ-

ного пухлинного вузла за наявності неоперабельних неоплазій. У

таких випадках кон'югація білків теплового шоку з пухлинними

π етилами у вогнищі кріодеструкції відбувається внаслідок різкого

перепаду температури. У результаті зникають навіть множинні ме-

тастатичні вогнища, які не зазнали безпосереднього кріовпливу, а

тривалість життя пацієнтів зростає у 8-16 разів.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Поняття про апоптоз і його регуляцію.

2. Онкогенні віруси. Імунопатологія вірусного онкогенезу.

3. Взаємозв'язок між пухлиною і організмом.

4. Протибластомні фактори організму.

5. Пробластомні фактори організму.

6. Імунодіагностика пухлин.

7. Пухлиноасоційовані антигени.

8. Принципи і перспективи імунотерапії пухлин.

9. Цитокінотерапія пухлин.

10. Протипухлинні вакцини.

Автоімунні хвороби

Автоімунною ВІДПОВІДАЮ називається імунна відповідь, яка розви-

вається на антигени, присутні у власних тканинах. Автоімунними хво-

робами уражено 7-8 % населення. Такі розлади характеризуються хро-

нічним перебігом, незворотністю процесів і складністю лікування.

Автоімунне захворювання — це патологічний процес, який харак-

теризується розвитком стійкої гуморальної і/або клітинної відповіді,

спрямованої проти власних антигенів, і веде до ураження органів і

тканин. Автоімунні захворювання розвиваються переважно у людей,

які генетично до цього схильні.

Автоімунний процес (або автоімунний компонент захворювання) —

це форма імунної відповіді на власні антигени, яка може супроводжу-

вати захворювання або проявлятися в нормі.

РІЗНИЦЯ МІЖ АВТОІМУННИМИ ХВОРОБАМИ І АВТОІМУННИМ ПРОЦЕСОМ

Прояви	Автоімунна хвороба	Автоімунний процес
Умови формування	Лише при патології	Є і в нормі, але виражений дуже незначно
Співвідношення і патологічним процесом	Спричиняє патологічний процес	Формується як наслідок патологічного процесу
Вираження автоімунізації	Сильно виражена	Слабко виражена
Кореляція автоімунізації з ураженням тканин	Завжди	Не корелює або слабко виражена
Можливість розвитку	Лише при наявності генетичної детермінованості	Супроводжує значну кількість захворювань. Потенційно мож- ливий у кожної людини

Серед найважливіших етіологічних моментів цієї групи хвороб —

вроджена схильність до дефектів механізму антигенного розпізнаван-

ня і підтримки автотолерантності. Автоімунний процес може опосеред-

ковуватися як гуморальними (автоантитіла, циркулювальні імунні ком-

плекси), так і клітинними (сповільнена гіперчутливість, цитотоксичні

Т-лімфоцити) механізмами.

У більшості випадків основними "винуватцями" є автоантитіла, які

зумовлюють ушкодження тканин за II і НІ типом гіперчутливості за

Гелом-Кумбсом. Ураження центральної нервової системи (енцефало-

мієліти, розсіяний склероз) найчастіше опосередковуються клітинни-

ми механізмами (IV тип). У розвитку деяких процесів задіяні різною

мірою всі названі механізми (дерматоміозит, тиреоїдит Гашимото).

Патогенез багатьох захворювань ще повністю не розшифрований, що

не дозволяє виключати можливість впливу інших факторів.

Основним механізмом розвитку автоімунних процесів є втягнення

у процес хелперів другого типу, які кооперуючись з попередниками

автореактивних Т- і В-лімфоцитів, активують саморуйнівну дію імун-

них механізмів. Причинами можуть бути:

— дисбаланс Т-хелперів 1-го і 2-го типу на користь останніх. Акти-

вацію автореактивних хелперів можуть зумовити: модифікація

власних антигенів; контакт з екзоантигенами, які перехресно ре-

агують з власними; молекулярна мімікрія, при якій вірусні чи

бактерійні антигени мають епітопи (ділянки), ідентичні до влас-

них антигенів. У деяких випадках утворення перехреснореагую-

чих антигенів може зумовлюватися впливом на тканини органі-

зму вірусів, хімічних речовин чи медикаментів (наприклад, гід-

ралазину);

— обхід Т-хелперів при імунній кооперації. Це здійснюється при

поліклональній активації В-лімфоцитів під впливом бактерійних

ліпополісахаридів чи вірусу Епштейна-Барр. Інший шлях обходу

— модифікація власних антигенів вірусами, що веде до активації

перехреснореагуючих Т-хелперів;

— нестача Т-супресорів, які в нормі контролюють вираження імун-

ної відповіді; передусім — антигенспецифічних супресорів, які

забезпечують підтримку толерантності щодо власних антигенів;

— наявність заборонених клонів Т-лімфоцитів (гіпотеза частково

перегукується з попередньою) — за рахунок зменшення контро-

лю за автоагресивними клонами Т-лімфоцитів, останні взаємоді-

ють з антигенами власних тканин і руйнують їх;

— пошкодження "забар'єрних" тканин внаслідок травми чи інфек-

ції із звільненням секвестрованих антигенів, які в нормі не кон-

тактують з імунною системою (головний мозок, щитоподібна

залоза, око, яєчка).

Індукторами автоімунних процесів дуже часто стають віруси (особ-

ливо при персистентних інфекціях), екологічні фактори. Наслідком цих

впливів може бути зниження фізіологічного апоптозу активованих Т-

хелперів після елімінації чужорідних антигенів, розлади імунологічної

мережі "ідіотип-антиідіотип", індукція експресії HLA-DR-антигенів на

тих клітинах, на яких в нормі їх немає. При хронічних інфекціях мо-

жуть змінюватися власні антигени чи вивільнятися з тканин нормальні

автоантигени, раніше приховані від імунної системи.

Значну роль відіграють також генетичні фактори. Виявлено зрос-

тання частоти захворюваності при наявності в сімейному анамнезі ав-

тоімунних процесів. Значною мірою генетична обумовленість реалізу-

ється через комплекс гістосумісності (6-а хромосома), зокрема гени,

які кодують антигени II класу і значною мірою відповідальні за процес