Вакцини. Імунопрофілактика

Вакцинами називають імунотропні засоби природного (найчастіше

вірусного або бактерійного) або синтетичного походження, застосу-

вання яких забезпечує формування нечутливості (специфічного актив-

ного імунітету) до відповідних збудників інфекційних хвороб. Значно

рідше вакцини застосовують з лікувальною метою.

Серед вакцин розрізняють живі, вбиті та комбіновані.

Природні вакцини

Природні вакцини отримують із живих мікроорганізмів, ослабле-

них чи вбитих.

Живі вакцини, як правило, отримують декількома шляхами:

— атенуювання (ослаблення) збудника шляхом багаторазових па-

сажів через несприятливі умови культивування;

— застосування слабковірулентних для людини штамів збудника;

— застосування рекомбінантних ДНК.

Недоліками живих вакцин є можливість розвитку захворювання у

вакцинованої особи при наявності у неї достатньо глибокого імуноде-

фіциту, а також труднощі у вирощуванні та зберіганні культур вірусів

і бактерій без набуття ними патогенності чи зміни антигенних власти-

востей, порівняно з "дикими", природними штамами збудників. При

вакцинації в організм потрапляють не лише ослаблені збудники, але і

продукти їх життєдіяльності, культуральних середовищ тощо. Все це

збільшує ризик розвитку алергічних і псевдоалергічних ускладнень, ви-

никнення захворювання.

Вбиті вакцини можуть містити як цілі мікроорганізми, так і певні

їх компоненти, отримані з бактерій чи вірусів шляхом розщеплення,

мікрофільтрації тощо.

Недоліками вбитих вакцин є різке зменшення імуногенної актив-

ності за рахунок змін антигенів при загибелі збудника. Ступінь очист-

ки цих препаратів дещо вища, але, як правило, недостатня. Так, сильна

реактогенність деяких компонентів (наприклад, кашлюкового) обме-

жує можливість застосування таких вакцин.

Синтетичні вакцини

Вакцини такого типу повинні якісно відрізнятися від простого копі-

ювання природних антигенів. "Сліпе" повторення реальних антиген-

них (вірусних, бактерійних чи токсинових) структур може забезпечи-

ти, у кращому випадку, створення низькобаластних вакцин. Проте про-

блема контролю за більшістю інфекцій у такому випадку, очевидно, не

вирішиться.

З плином часу імуногенність синтетичних вакцин, порівняно з при-

родними, знижується. Це зумовлено стабільністю синтетичних антиге-

нів, тоді як природні (особливо вірусні) — мінливі (варіабельні). Подо-

лати цей недолік можна:

— використанням у вакцинах потужних ад'ювантів — підсилюва-

чів;

— паралельним призначенням неспецифічних імуностимуляторів;

— синтезом принципово нових вакцин, які можуть впливати на

генетичну регуляцію імунної відповіді.

Значним досягненням сучасної хімії стала можливість виявляти ан-

тигенну молекулу, розшифровувати її структуру і виділяти ту частину,

яка зумовлює імунізацію. Синтез таких молекул чи їх частин дасть

можливість у найближчому майбутньому отримувати практично ідеа-

льний імунізуаційний компонент, позбавлений будь-яких баластних і

токсичних компонентів.

Такий компонент чи комплекс генів, які його кодують, за допомо-

гою зворотніх транскриптаз "записується" в геном якогось непатоген-

ного мікроорганізму, найчастіше — ешерихій. Вони в такому випадку

називаються векторами, або спрямовуючими мікроорганізмами, а тип

вакцин, відповідно — векторними. В останні роки з'явилися дуже цінні

роботи, присвячені можливості використання в ролі вектора пробіоти-

чних культур, наприклад Bacillus subtilis. Таким чином, з одного боку,

досягається можливість пероральної вакцинації, з іншого — паралель-

на корекція дисбактеріозу і різке зниження частоти побічних проявів,

що виникають після щеплення.

Останнім часом також повідомляється про трансгенні рослинні

культури і застосування в ролі векторів овочів і фруктів. Очікується,

що періодичне вживання в "їжу таких продуктів може забезпечити шви-

дкий і ефективний захист від більшості інфекцій.

Проте, навіть найкраща вакцина не дасть якісного захисту від збу-

дника за умови слабкості імунної відповіді. Однією з найважливіших

перепон є часта відсутність стійкого протиінфекційного імунітету в

природних умовах внаслідок імуногенної слабкості багатьох інфекцій-

них антигенів. У таких випадках навіть найточніше відтворення приро-

дних антигенів у синтетичних вакцинах не забезпечить захисту органі-

зму. Оскільки імунітет не виникає навіть проти живих збудників при-

родних інфекцій, він не сформується і проти їх копій.

Протягом останніх десятиліть виявлені механізми генетичного кон-

тролю сили імунного реагування. Це гени імунної відповіді — так звані

Іг-гени. Вони можуть кодувати сильну або слабку імунну відповідь на

певний антиген або тип антигенів. Наявність Іг-генів, що кодують сла-

бку імунну відповідь, у більшості популяції може стати причиною не-

можливості створення "імунного прошарку" в популяції. Тобто відпо-

відну інфекційну захворюваність на даній території неможливо знизи-

ти й подолати, застосовуючи теперішні вакцини.

В іншому випадку, гени імунної відповіді можуть кодувати низький

рівень синтезу певного типу клітин (наприклад, Т-лімфоцитів) або ре-

човин (наприклад, γ-інтерферону).

Синтетичні вакцини дають можливість здійснити фенотипову ко-

рекцію, тобто перетворити осіб, які генетично слабко реагують на пев-

ний антиген у сильнореагуючі. Один з можливих шляхів досягнення

цього — внесення стимулювальних (ад'ювантних) компонентів до складу

комплексних вакцин, іг-гени, як правило, діють через Т-ланку імуніте-

ту. Тому створення таких імунопотенційованих компонентів, які пере-

творюють антигени в Т-незалежні, у багатьох випадках перетворюють

генетично слабку імунну відповідь на сильну. Одним з перших зразків

такої вакцини є гриппол — комплекс протигрипозної вакцини з полі-

мерним імуностимулятором — поліоксидонієм.

ПРОТИПОКАЗАННЯ ДО ВАКЦИНАЦІЇ І ЩЕПЛЕННЯ

ОСОБЛИВИХ ГРУП ПАЦІЄНТІВ

Відносно високий ризик розвитку небажаних реакцій серед пев-

них контингентів пацієнтів змушує виділяти групи осіб, щеплення яким

протипоказані (цілком чи певними вакцинами), а також тих, яких вак-

цинують за певних умов (наявність ремісії, госпіталізація, відміна іму-

носупресивної терапії тощо).

Первинні імунодефіцити здебільшого проявляються у немовлят че-

рез декілька тижнів чи місяців після народження, а тому більшість та-

ких дітей вакцинується стандартно. На жаль, часто лише поствакпина-

льні ускладнення стають підставою для імунологічного обстеження ди-

тини.

Проте відсутність спеціальних тестів, з одного боку, та можливості

для подальшого лікування таких дітей (пересадження комплексу ти-

мус-грудина тощо) — з іншого, унеможливлюють вирішення цієї про-

блеми.

При застосуванні живих вакцин у пацієнтів з глибокими первин-

ними і вторинними імунодефіцитами можуть розвиватися поліомієліт-

ні паралічі, генералізовані форми кору, туберкульозний сепсис тощо.

ЗАХВОРЮВАННЯ І СТАНИ, ЯКІ НЕ Є ПРОТИПОКАЗАННЯМИ ДО ВАКЦИНАЦІЇ

Стан	Анамнестичні дані
Перинатальна енцефалопатія Компенсовані неврологічні захворювання Анемія Збільшення тіні тимусу Компенсовані алергічні захворювання (в тому числі астма, екзема) Вроджені вади Дисбактеріоз Підтримувальна неімуносупресивна терапія Стероїди місцевого застосування	Недоношеність Сепсис Хвороба гіалінових мембран Гемолітична хвороба новонароджених Ускладнення після вакцинації в сім'ї Алергія у родичів Епілепсія Раптова смерть у сім'ї

Тому таких осіб треба щепити лише вбитими вакцинами. Результа-

ти вакцинації перевіряються серологічно (визначення титру протибак-

терійних, противірусних чи протитоксинових антитіл). Д^я досягнення

захисного титру чи клітинної відповіді проводять повторні щеплення з

використанням імуностимуляторів чи адаптогенів. Проте іноді навіть

така програма вакцинації не дає бажаного ефекту — так, у дітей з

rinep-IgE-синдромом не з'являється імунна відповідь на дифтерійний і

правцевий анатоксини.

Існують також імунологічні епідеміологічні протипоказання до за-

стосування живих вакцин. Так, в сім'ї, де є особи з глибоким імуноде-

фіцитом чи особи з трансплантованими органами (керована імуносуп-

ресія), членів сім'ї вакцинують лише вбитими вакцинами. При немож-

ливості заміни живих вакцин вбитими, щеплених ізолюють на термін

не менше 60 днів. Після контакту з хворими на кір, поліомієліт, вітряну

віспу тощо особам з глибокими імунодефіцитами здійснюється специ-

фічна профілактика нормальним людським імуноглобуліном. Такі ж

заходи іноді рекомендують реципієнтам органів після контакту з щой-

но щепленими живими вакцинами.

Дітям, батько чи мати яких мали первинні імунодефіцити, введен-

ня вакцини БЦЖ відкладають до отримання результатів імунологічно-

го обстеження.

Живі вакцини, раніше рекомендували вводити не швидше, ніж че-

рез 6 місяців після завершення імуносупресивної терапії. Проте зараз

цей термін зменшений до 3 місяців Після приймання цитостатиків і

високих доз глюкокортикоїдів, і до 1-3 місяців. Після застосування се-

редніх доз глюкокортикоїдів.