Алергічні хвороби

Алергія — імунопатологічна реакція організму, яка характеризу-

ється неадекватно сильною відповіддю (гіперчутливістю) на повторний

контакт з речовиною антигенної чи гаптенової природи і супроводжу-

ється пошкодженням структури та функції власних клітин, тканин та

органів. АГ у цих реакціях називається алергеном (АлГ).

У 1902 році Портьє і Ріше вперше описали це явище як реакцію

собак на повторне введення екстракту з устриць. Сам термін "алергія"

був запропонований австрійським педіатром Клеменсом фон Пірке у

1906 році для характеристики випадків патологічно посиленої реактив-

ності, які він спостерігав у дітей при сироватковій та інфекційних хво-

робах.

Поза усяким сумнівом, реакції гіперчутливості належать до імуно-

логічних реакцій, що підтверджується такими даними:

• завдання обох реакцій — захист організму, зокрема, і популяції в

цілому від генетично чужої інформації;

• механізми алергії та імунітету майже ідентичні. Так само, як іму-

нні реакції, гіперчутливість може забезпечуватися гуморальними

(гіперчутливість негайного типу) і клітинними (сповільненого типу)

механізмами;

• ці два типи реакцій завжди розвиваються та перебігають парале-

льно при повторному контакті з АГ, хоч в одних випадках вони

здійснюють ефективний захист від нього, а в інших — пошко-

дження власних тканин. Переважання котрогось із цих компоне-

нтів зумовлює клінічні прояви реакції. Значною мірою різниця

між цими процесами кількісна, а не якісна;

• реакції гіперчутливості розраховані на забезпечення позитивного

ефекту не тільки для виду в цілому, але і для окремого індивіда —

затримка і фіксація чужого антигенного матеріалу в тканинах

навіть ціною їх пошкодження. Цими тканинами (у більшості ви-

падків — шкірою і слизовими оболонками) обмежується запаль-

ний процес, не допускається його поширення на життєво важливі

органи.

Проте є в алергічних реакцій специфічні прояви, які змушують

розглядати їх окремо і виділяти для їх вивчення окрему галузь медици-

ни — алергологію:

• результатом імунних реакцій є захист від АГ, алергічних — по-

шкодження власних тканин;

• імунні реакції спрямовані на підтримку інформаційного (антиген-

ного) гомеостазу особи, алергічні — популяції чи цілого виду, ча-

сом — навіть шляхом смерті "скомпрометованого" організму;

• алергічні реакції, як правило, розвиваються у схильних до них осіб.

Генетично детермінованими при цьому є не самі алергічні захво-

рювання, а розлади регуляції імунних процесів, які реалізуються

клінічно лише під впливом провокацій чинників середовища.

Найпоширенішою класифікацією алергій на сьогодні є запропоно-

вана у 1969 році П. Геллом і Р. Кумбсом.

СТАДІЇ АЛЕРГІЧНИХ РЕАКЦІЙ

І. Імунологічна (імунопатологічна, стадія імунних реакцій).

Починається з першого контакту організму з алергеном і полягає в

ініціації синтезу алергічних AT (класів Е, рідше — Μ і G) чи сенсибілі-

зації Т-лімфоцитів-ефекторів ГЧСТ. Як правило, ці механізми активу-

ються Т-хелперами 2-го типу. При повторному контакті з тим самим

алергеном відбувається утворення комплексів алерген-АТ чи алергено-

сенсибілізований Т-лімфоцит, які й обумовлюють розвиток наступної

стадії.

2. Патохімічна (стадія біохімічних реакцій).

На цьому етапі відбувається виділення заздалегідь синтезованих

біологічно активних речовин з депо (медіатори І порядку) і утворення

медіаторів II порядку в результаті складних біохімічних процесів, акти-

вованих імунними комплексами чи алергеносенсибілізованими лімфо-

цитами. Здебільшого це — простагландини, лейкотрієни, кініни.

3. Патофізіологічна (стадія клінічних проявів).

Проявляється реакцією клітин, органів і тканин організму на меді-

атори І та II порядку. Місцево проявляється утворенням міхурця при І

типі гіперчутливості, еритеми і набряку — при II, еритеми та індура-

ції — при IV. Загальна реакція може проявлятися бронхоспазмом та

паралітичною вазодилятацією. Найчастіше саме шкіра буває шоковим

органом, рідше — слизові оболонки органів травлення та дихання, ще

рідше — інші тканини.

Виділяють З фази розвитку алергічних захворювань — моноалергі-

чну, полі алергічну і неспецифічну. Перша (моноалергічна) триває від

декілька місяців до декількох років. Остання (неспецифічна) фаза, як

правило, розпочинається через 5 і більше років після формування але-

ргічної патології та знаменує собою початок трансформації алергічно-

го процесу у хронічний неспецифічний запальний процес. На цьому

етапі загострення може зумовлюватися впливом значної кількості не-

специфічних факторів — від фізичних до психологічних, а алерген втра-

чає пускове значення.

МЕТОДИ ДІАГНОСТИКИ АЛЕРГІЧНИХ ХВОРОБ

Для діагностики алергії та наявності сенсибілізації до алергену за-

стосовують такі групи методів:

1. Анамнестичні:

— родинний алергологічний анамнез;

— індивідуальний алергологічний анамнез;

2. Клінічні:

— загальні (виявлення дефектів функціонування органів, уражен-

ня яких збільшує ризик розвитку алергічних захворювань, на-

приклад, печінки);

— елімінаційні (спрямовані на виявлення алергену шляхом попе-

редження контакту з ним);

— провокаційні тести, включаючи шкірні проби, (спрямовані на вияв-

лення сенсибілізації шляхом контакту з потенційним алергеном).

3. Лабораторні методи:

— алергенонеспецифічні;

— алергеноспецифічні.

4. Інструментальні.

Алергологічний анамнез залишається основним методом діагнос-

тики алергічних захворювань для практикуючих лікарів. Він дозволяє:

• встановити можливість спадкової схильності до розвитку алергіч-

ного захворювання. Так, при наявності алергічного захворювання

в одного з батьків пацієнта ризик розвитку алергічних реакцій у

нього становить 50 %, при обтяженому алергологічному анамнезі

в обох батьків — 75 %;

• виявити зв'язок між факторами навколишнього середовища і роз-

витком захворювання. Особливу увагу треба звернути на вплив

побутових алергенів — пилу, плісняви, шерсті домашніх тварин,

косметичних засобів;

• запідозрити ті групи алергенів, які могли б обумовити розвиток

захворювання.

Елімінаційні проби є найбільш доступними і простими у проведен-

ні, залишаючись при цьому абсолютно безпечними для пацієнта. Ме-

тод полягає в усуненні потенційного алергену (харчового продукту,

побутового детергенту, професійної шкідливості). Позитивний клініч-

ний ефект підтверджує причетність елімінованої речовини чи фактора

до патологічного процесу. На жаль, далеко не завжди можна елімінува-

ти потенційний алерген.

Провокаційні тести розділяються на шкірні проби та органні (кон'ю-

нктивальні, інтраназальні, інгаляційні) залежно від місця введення алер-

гену. Враховуючи небезпечність цих тестів, вони можуть проводитися

лише в спеціально обладнаних алергологічних кабінетах підготовленим

персоналом під наглядом лікаря - алерголога чи клінічного імунолога.

Шкірні проби застосовуються для виявлення сенсибілізації органі-

зму до алергену шляхом його введення з наступною оцінкою набряку

та запальної реакції. Залежно від способу контакту з тестованим фак-

тором виділяють:

• нашкірні проби (аплікаційні, епікутанні, patch-test). Застосовують

на ділянках шкіри, не уражених процесом. Провокаційні факто-

ри при цьому можуть бути фізичного (тепла вода чи шматочок

льоду при теплових і холодових кропив'янках) чи хімічного похо-

дження (побутові чи медикаментозні алергени). Хімічні алергени

здебільшого застосовують у розчинах в концентраціях, які не по-

дразнюють здорову шкіру;

• скарифікаційні проби. При виконанні тесту на шкіру передпліччя

наносять краплі різних алергенів на відстані 2,5 см (близько 1

дюйма) і через краплю пошкоджують епідерміс без ураження су-

дин. При цьому кожне пошкодження виконують окремим скари-

фікатором. Метод специфічний, але недостатньо чутливий. При

розходженні з анамнестичними даними необхідно провести внут-

рішньошкірні або органні тести;

• внутрішньошкірні проби. Вони чутливіші, ніж скарифікаційні, але

менш специфічні. Якщо перші два варіанти загрожують переваж-

но місцевими побічними ефектами, то при внутрішньошкірних

можливий розвиток органних і системних проявів, які в деяких

випадках можуть декомпенсувати перебіг захворювання чи навіть

становити загрозу для життя. Тому завжди необхідно суворо вра-

ховувати протипоказання до їх виконання (див. розділ "Оцінка іму-

нного статусу людини"). Іноді інтенсивність місцевих проявів не

корелює із ступенем сенсибілізації організму. Посилена чи неспра-

вжня позитивна реакція може спостерігатися при сенсибілізації до

розчинників алергенів (наприклад, фенолів), псевдоалергічних про-

явах на подразнення шкіри, на стресову реакцію, зумовлену кіль-

кома послідовними ін'єкціями та ін. Застосовується здебільшого

для виявлення ступеня сенсибілізації до алергенів біологічного (ба-

ктерії, гриби, найпростіші) чи хімічного походження.

ОЦІНКА ВНУТРІШНЬОШКІРНИХ ПРОБ З БАКТЕРІЙНИМИ АЛЕРГЕНАМИ ЧЕРЕЗ 20 ХВ

І ЧЕРЕЗ 24-48 ГОД (Л. Горячкіна, 1978)

Оцінка реакції		Розміри і зовнішній вигляд реакції
якісна	позна- чення	реакція негайного типу	реакція сповільненого типу
Від'ємна	—	Розмір такий же, як у контролі	Розмір такий же, як у контролі
Сумнівна	+	Міхур розсмоктується повільніше, ніж у контролі	Слабка гіперемія без інфільтрату
Слабко позитивна	+	Міхур діаметром 4-8 мм, оточений гіперемією	Слабка гіперемія з інфільтратом до 5 мм
Позитивна (середнього ступеня)	++	Міхур діаметром 8-15 мм, оточений гіперемією	Еритема з інфільтратом 5-10 мм
Різко позитивна	+++	Міхур діаметром 15-20 мм, оточений гіперемією і псевдоподіями	Еритема більша за 20 мм з інфільтратом 10-20 мм
Дуже різко позитивна	++++	Міхур діаметром більше 20 мм, оточений гіпере- мією і псевдоподіями	Еритема з інфільтратом біль- шим за ЗО мм, можлива везику- ляція, виразкування, некроз

Органні проби грунтуються на введенні алергену безпосередньо у

шоковий орган (використовують "правило контакту" Гансена — вра-