Глава 19. Представництво і довіреність

ником якої він одночасно є. Винятком з цього правила є комерційне представництво, при якому допускається одночасне представництво представником кількох сторін правочину, якщо на це є згода сторін або такий випадок передбачений законом (ст. 243 ЦК України).

Представництво у цивільних правовідносинах виникає на підста­ві юридичних фактів, визначених законодавством. Серед підстав виникнення представництва ст. 237 ЦК України визначає договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені ак­тами цивільного законодавства. ЦК України не визначає серед під­став виникнення представництва довіреності, оскільки остання ви­дається при представництві, що ґрунтується на договорі або акті ор­гану юридичної особи (ст. 244 ЦК України).

При представництві, що ґрунтується на договорі, особа представ­ника та її повноваження визначаються договором, який укладається між особою, яку представляють, і представником. Найбільш пошире­ним прикладом договірного представництва є договір доручення (статті 1000, 1003 ЦК України), за яким одна сторона (повірений) зо­бов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довіри­теля) певні юридичні дії, та договір транспортного експедирування (статті 929, 930 ЦК України).

Представництво, яке ґрунтується на законі, виникає на підставі прямої вказівки закону. Так, згідно зі ст. 242 ЦК України та ст. 177 СК України на законі ґрунтується представництво малолітніх і не­повнолітніх дітей їхніми батьками (усиновлювачами) або малоліт­ньої особи чи фізичної особи, визнаної недієздатною, — опікуном. Законним представником у випадках, передбачених законом, може бути інша особа.

Представництво, яке ґрунтується на законі, на відміну від добро­вільного представництва за договором, виникає без волевиявлення особи, яку представляють, а обсяг і зміст повноважень представни­ка визначаються виключно законом.

Представництвом, що ґрунтується на акті органу юридичної осо­би, є представництво, в силу якого представник діє від її імені на підставі акта органу юридичної особи. У таких випадках повнова­ження представника на вчинення правочинів від імені юридичної особи ґрунтуються на установчих документах юридичної особи, по­ложеннях про її відокремлені підрозділи, посадових інструкціях, що визначають права та обов'язки працівника, на якого покладено виконання представницьких функцій. Найбільш розповсюдженим прикладом такого представництва є вчинення правочинів від імені юридичних осіб продавцем чи касиром у магазині, кондуктором чи водієм у транспорті, провідником у вагоні потягу тощо. Однак про

248

наявність повноважень у цих осіб можливо судити лише у випад­ках, коли виконуються представницькі функції в умовах службової обстановки, в якій вони діють.

Як уже зазначалося, перелік підстав представництва, зазначе­ний у ст. 237 ЦК України, не є вичерпним, оскільки інші підстави, на яких може ґрунтуватися представництво, можуть бути встанов­лені актами цивільного законодавства. Наприклад, індосамент, вчинений на цінному папері, що обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих прав індосату (ст. 197 ЦК України) та ін.

Види представництва. Розрізняють представництво добровіль­не та обов'язкове. Добровільним є представництво, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочини, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Зазначене добро­вільне представництво може здійснюватися на підставі договору, зокрема договору доручення, та довіреності або акта органу юридич­ної особи (наприклад, наказ керівника юридичної особи, посадова інструкція), за наявності якого добровільне представництво здійс­нюється у порядку виконання представником посадових обов'язків.

ЦК України визначений новий різновид добровільного представ­ництва — комерційне представництво. Згідно зі ст. 243 ЦК України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно ви­ступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. За підставами свого виникнення комерційне представництво ґрунтується на договорі, укладеному між комерційним представником та особою, яку він представляє. За своєю правовою природою цей договір є договором доручення (ст. 1000 ЦК України). Норми глави 68 ЦК України, що регулюють договір доручення, визначають деякі його особливості у комерцій­ному представництві, наприклад, у частині виконання доручення повіреним (ст. 1004 ЦК України) або припинення договору доручен­ня (ст. 1008 ЦК України). Що ж до підтвердження повноважень ко­мерційного представника на вчинення правочинів, то вони можуть бути підтверджені як письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, так і довіреністю (ст. 244 ЦК України).

Для комерційних представників закон допускає одночасне представництво різних сторін правочину за їх згодою і в інших випадках, встановлених законом. З указаної норми закону варто зробити висновок про те, що комерційне представництво суттєво відрізняється від інших видів представництва, оскільки при зви­чайному представництві вчинення таких правочинів заборонене законом (ст. 238 ЦК України).

249

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Комерційне представництво має свої особливості.

По-перше, оскільки комерційне представництво відбувається у сфері підприємницької діяльності, а її суб'єктом є особа, яка постійно представляє підприємців при укладенні договорів, комер­ційним представником може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності.

По-друге, можливість здійснення такого представництва постав­лена законом у залежність від наявності у комерційного представ­ника відповідних повноважень на укладення договору від усіх його сторін. Тобто комерційні представники можуть вчиняти правочини, будучи представниками сторін (наприклад, орендодавця та оренда­ря, продавця і покупця) за наявності повноважень від обох сторін договору, які визначені у договорах, укладених сторонами з комер­ційним представником, чи у виданих сторонами на підставі цих до­говорів довіреностях.

По-третє, оскільки комерційне представництво є підприємниць­кою діяльністю, договори доручення, що укладаються сторонами з комерційним представником, мають відплатний характер. Кон­струкція ст. 243 ЦК України визначає можливість регулювання ко­мерційного представництва в окремих сферах підприємницької дія­льності й іншими законодавчими актами.

Обов'язкове представництво, на відміну від добровільного, ха­рактеризується тим, що воно Існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. До обов'язкового представництва слід віднести представництво батьками, опікунами осіб, які не мають повної дієздатності, представництво опікуном майна фізичної осо­би, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідомо. Обсяг повноважень представника та їх зміст при обов'язковому представництві визначаються законом. Різновидом обов'язкового представництва є так зване статутне представництво, за яким представниками виступають уповноваже­ні організації, яким їхніми установчими документами надано пра­во представляти інтереси членів цих організацій. До вказаного представництва слід віднести представництво об'єднаннями грома­дян законних інтересів своїх членів (учасників) у державних та громадських органах (ст, 20 Закону України «Про об'єднання гро­мадян»)¹ або представництво профспілками трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах дер­жавної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян (ст. 19 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії