Глава 3. Основні риси цивільного права зарубіжних країн

у цивільному обороті. У свою чергу юридичні особи приватного пра­ва поділяються на: товариства (союзи) та асоціації (установи).

Товариства (союзи) поєднують у собі всі види об'єднання фізич­них осіб, які, залежно від підстав об'єднання (чи це об'єднання ка­піталів, чи об'єднання інтересів), членства в даному товаристві та порядку відповідальності членів товариства за боргами останнього поділяються, як правило, на повні, командитні, товариства з обме­женою відповідальністю та акціонерні товариства¹. При цьому пов­ні та командитні товариства є саме об'єднаннями інтересів. Поря­док відповідальності такий, що в повному товаристві учасники від­повідають солідарно всім своїм майном, а в командитному — одні учасники (комплементарії) відповідають солідарно усім своїм май­ном, а інші (командисти) — у межах їх внесків. Акціонерне товари­ство та товариство з обмеженою відповідальністю є об'єднаннями капіталів (щодо акцій чи внесків) і тому відповідальність учасників даних корпорацій обмежена їх внеском у товариство. Окрім цих ви­дів юридичних осіб, у деяких країнах континентальної системи пра­ва виокремлюють ще й негласне товариство — договірне товариство між власником товариства та особою, яка вносить внесок до майна власника, проте не бажає розголошувати свого імені. Управління товариством (союзом) здійснюється загальними зборами учасників та правлінням.

Установи як юридичні особи створюються на основі відособлення чужого майна, переданого в управління для досягнення визначеної мети існування установи. Установи не мають членства та діють в ін­тересах суспільства або конкретних осіб (дестинаторів), які не є вла­сниками їх майна чи його розпорядниками. У формі установи існу­ють скарбниця, державні підприємства, релігійні організації, бла­годійні фонди тощо.

Особисті не майнові права

У континентальному праві спостерігається чітка тенденція до всебічного захисту особистих немайнових прав фізичних осіб. Під особистими немайновими правами фізичних осіб розуміють не­від'ємні (невідчужувані) від особи та такі права, що не наділені еко­номічним змістом. До основних з них відносять право на життя та здоров'я, право на безпечне довкілля, право на честь, гідність та ре­путацію, право на власне зображення та голос, право на свободу та особисту недоторканність тощо. При цьому в деяких країнах ци-

33

У Німеччині повні товариства (о££епе НапсІе1і£Є5еПзпі£ї) вважаються «від­носною юридичною особою», а командитні товариства <Коттап<1Н£Є5ЄІІ9сЬа££) хоча і врегульовуються Німецьким торговим уложенням, проте не є юридичною особою.

З 4-1«

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Глава 3. Основні риси цивільного права зарубіжних країн

вільне право на тільки охороняє дані особисті немайнові права, а й покликане регулювати їх властивим йому методом.

Ще однією з тенденцій в континентальному праві щодо особис­тих немайнових прав є виділення загального особистого немайново-го права, порушення якого вважається порушенням прав особи. При цьому його захист здійснюється в порядку, передбаченому для деліктних зобов'язань. Основним способом захисту даного права є компенсація моральної та відшкодування майнової шкоди.

Речове право

Речове право як юридична категорія в країнах континентальної цивільної системи права охоплює всі зв'язки особи з річчю, тобто так звані відносини статики. Речові права поділяються на: права на свої речі та права на чужі речі. До першої категорії слід відносити, як правило, право власності, до другої — сервітутні права, супер-фіцій, емфітевзис тощо. При цьому в законодавстві країн континен­тальної системи права перелік речових прав є обмеженим та поши­рювальному тлумаченню не підлягає.

Основним речовим правом, беззаперечно, є право власності, яким визначається весь спектр прав, що стосуються повного пану­вання особи над річчю. При цьому в континентальній системі ци­вільного права для права власності характерні й певні загальні принципи: 1) право власності є єдиним та неподільним, тобто не мо­же бути двох повних власників на одну річ; 2) право власності є най­більш повним серед інших речових прав і навіть попри те, що різні національні законодавства вкладають у це поняття різний спектр повноважень власника (володіння, користування, розпорядження, право на доходи тощо), завжди вказується, що цей перелік не є ви­черпним.

Основною характерною ознакою решти речових прав є те, що вони стосуються чужих речей, тобто завжди є власник речі, на яку поши­рюються дані права, який повинен внаслідок цих прав на річ бути об­меженим у комплексі своїх прав на річ. Залежно від того, яке повно­важення власника обмежується, виділяють такі види прав на чужі речі: 1) повноваження користування (сервітутні права); 2) повнова­ження розпоряджатись (залогові права); 3) повноваження володіти та користуватися (окремі орендні права на житло та земельну ділян­ку тощо); 4) повноваження володіти, користуватися та у визначених межах розпоряджатися (емфітевзис, довірче управління).

Захист права власності та інших речових прав здійснюється внас­лідок застосування речово-правових та зобов'язально-правових способів захисту. Речово-правові способи захисту об'єднують у собі два основ­них речових позови: віндикаційний (позов власника про витребування

34

майна з чужого незаконного володіння) та негаторнии (позов власника про припинення неправомірних діянь, що заважають власникові здійс­нювати весь спектр повноважень). Зобов'язально-правові способи за­хисту здійснюються через охорону майнових інтересів власника чи ін­шої уповноваженої особи внаслідок заподіяння шкоди їх майну.

Право інтелектуальної власності (виключні права)

Оскільки даний інститут континентальної системи цивільного права ґрунтується переважно на загальноприйнятих світових стан­дартах, до яких належать Бернська конвенція про охорону літера­турних та художніх творів від 24.07.1971, Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право від 06.09.1952, Паризька конвенція з охорони промислової власності від 20.03.1883, Європейська патентна конвенція від 09.09.1994 і т. ін., то і принципових відмінностей між його правовим регулюванням та захистом у цивільно-правових сис­темах немає. Єдині відмінності має категоріальний апарат. Так, у континентальній системі права поняття авторських і патентних прав, як правило, об'єднується загальним поняттям «виключні пра­ва», натомість англо-американське право застосовує такі поняття, як «літературна (художня) власність» та «патентна власність».

Зобов'язальне право

Зобов'язання (оЬіі^аііо) є фундаментальною категорією зобов'я­зального права, під якою розуміють певну залежність між суб'єкта­ми, внаслідок якої одна сторона має виконати на користь іншої пев­ні дії або утриматися від їх виконання. Для переважної більшості країн континентальної системи цивільного права дане поняття є ка­тегорією доктринальною та такою, що не закріплена в чинному за­конодавстві. Сторони в зобов'язанні іменуються кредитором (сторо­на уповноважена) та боржником (сторона зобов'язана). За підстава­ми виникнення зобов'язання поділяються на ті, що виникають із закону, правочинів, деліктів, односторонніх правочинів, безпідстав­ного збагачення та ведення справ без доручення.

Найбільш розвинутими підсистемами зобов'язального права є до­говірні та деліктні зобов'язання.

35

Договір є однією з основних категорій у зобов'язальному праві, під якою розуміють домовленість двох чи більше осіб, внаслідок чого виникають взаємні права та обов'язки. За своїм змістом дого­вори поділяються на такі види: 1) договори про передачу майна у власність чи інше речове право (купівля-продаж, поставка, дару­вання, міна); 2) договори про виконання робіт (підряд); 3) договори про надання послуг (зберігання, страхування) тощо. Окрім того, за­лежно від інших обставин договори поділяються на: 1) сіналагмати-

3*4-148

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

——~— — -.—.-. їгі-і_:і::г::іг:ііі:г::і::ііцііііі::: -ьґ-ц-гіГл :[іЛиг:іг::гиг:іпіл |— —-^—— г'т.'і:ігі:-Ці:іі:ііііиіі:ігіііипііш^іір_іі| гуг^і-ть-і—і чі

чні (двосторонні) та односторонні; 2) мінові та алеаторні (ризикові); 3) оплатні та безоплатні; 4) консенсуальні та реальні; 5) одночасні та продовжувані у виконанні тощо.

У законодавстві містяться вимоги до договору, основними з яких є: наявність в осіб право- та дієздатності до укладення цього виду договору; наявність певної форми договору; правомірність змісту договору; наявність підстави договору (каузи). При цьому дуже чіт­ко прописаний порядок укладення договору, який поділений на дві основні стадії: 1) пропозиція вступити в договір (оферта); 2) згода на укладення договору (акцепт). Власне оферта зобов'язує особу до очікування і не може бути відізвана до певного строку. '

Деліктними є зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди особі чи її майну, що не пов'язане будь-якими договірними зобов'язаннями. Делікти поділяються на генеральні (загальні під­стави відшкодування заподіяної шкоди: протиправне діяння, наяв­ність шкоди, причиново-наслідковий зв'язок між ними та вина за-подіювача шкоди, яка, як правило, презюмується) та спеціальні (ті, що мають специфіку, викликану певними особливостями).

Спадкове право

Спадкове право як інститут цивільного права в континентальній системі — це сукупність норм, що регулюють відносини, пов'язані з переходом прав та обов'язків померлого до інших осіб (універсальне правонаступництво). При цьому можливі випадки (легати), коли спадкоємця звільняють від виконання зобов'язань спадкодавця (сингулярне правонаступництво).

Вирізняють два види спадкування: за заповітом та за законом. У випадку спадкування за заповітом до спадкування закликають­ся особи, вказані у заповіті. При цьому вирізняють такі форми запо­віту: 1) власноручний; 2) заповіт у формі публічного акта; 3) таєм­ний заповіт тощо. Спадкування за законом можливе у випадку, ко­ли немає спадкування за заповітом (аЬ іпіезіа^о). При спадкуванні за законом враховують певні черги (Російська Федерація), паранте-ли (Німеччина, Швейцарія), розряди (Франція), тобто встановлені законом залежно від різних обставин групи осіб, які закликаються до спадкування. При цьому представники попередньої групи усува­ють від спадкування іншу.