Рекомендована література:

Власник і право власності / За ред. Я. М. Шевченко. — К., 1994.

Державна та комунальна власність в Україні. — К., 2002.

Дзера О. В. Розвиток права власності громадян в Україні. — К., 1996.

Приватна власність в Україні. — К., 2002.

Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. — М., 2000.

Спасибо И. Научно-практический комментарий Закона Украиньї

«О собственности». — X., 1996.

Глава 22 Право приватної власності фізичних осіб1

§ 1. Загальні положення

Право приватної власності є головною правовою формою насам­перед індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Однак в Україні радянського періоду, як і в інших рес­публіках колишнього Союзу РСР, таке привласнення забезпечува­лося інститутом права особистої власності.

¹ Для зручності в главі буде вживатися термін «громадяни» у значенні, тотожному поняттю «фізична особа».

288

Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб

Жовтнева революція 1917 р. започаткувала появу нової соціаліс­тичної суспільно-економічної формації, основною метою якої стало знищення насильницькими методами зароджуваних у Росії та в ін­ших республіках колишнього Союзу РСР відносин капіталістичної приватної власності і поширення режиму соціалістичної власності на знаряддя праці та засоби виробництва. Для громадян основною індивідуальною формою привласнення певних матеріальних благ стала особиста власність.

На деякі об'єкти права особистої власності громадян у законодав­стві передбачалися обмеження щодо їх кількості або розмірів (на­приклад, щодо житлових будинків, нежитлових будівель, продук­тивної і робочої худоби, дозволених дрібних засобів виробництва). І хоча для переваленої більшості об'єктів права особистої власності законодавець не встановлював прямих кількісних обмежень, мож­ливості громадян у створенні особистої власності безпосередньо за­лежали від чітко визначених розмірів оплати праці в суспільному секторі народного господарства, що в умовах соціалізму вважається головним регулятором міри праці і споживання.

Здійснення громадянами права особистої власності та обсяг їхніх правомочностей повністю підпорядковувалися суто особисто-спожив­чому призначенню такої власності. Формально на відносини власнос­ті громадян поширювалося загальне правило ст. 86 ЦК УРСР 1964 р. про те, що «власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом». Тобто дія­ло правило: власник має право вчиняти правомочності щодо майна лише у межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли примножувати своє майно лише на підставах, зазначених у законо­давчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності, набутого на інших підставах.

Іншою важливою ознакою особистої власності громадян був її по­хідний характер від соціалістичної власності, що безпосередньо за­значалося в преамбулі ЦК УРСР. Отже, існування в СРСР і УРСР особистої власності було зумовлено пануванням соціалістичної власності, соціально-державним устроєм та всеохоплюючою дією комуністичної ідеології.

Однак наприкінці 80 — на початку 90-х рр. стали відбуватися та­кі соціально-економічні та політичні процеси, які засвідчили по­дальшу безперспективність соціалістичного шляху розвитку сус­пільства, започаткували умови для кардинального реформування правового регулювання відносин власності в СРСР і УРСР.

Внаслідок цих процесів на основі Декларації про державний су­веренітет України Верховна Рада України 3 серпня 1990 р. прийня-

289

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ