Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб

ла Закон «Про економічну самостійність Української РСР»¹, у ст. 4 якого передбачалися три форми власності: державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова). Детальну правову рег­ламентацію власність громадян дістала в Законі України «Про влас­ність». При цьому індивідуальна (особиста і приватна трудова) влас­ність за своїм розміщенням передувала іншим формам власності².

Індивідуальна власність громадян, як одна із форм власності в Україні, проіснувала недовго. 7 липня 1992 р. Верховна Рада Украї­ни прийняла Закон України «Про внесення змін і доповнень до де­яких законодавчих актів України»³, яким замість права індивіду­альної власності було запроваджено нову форму власності «право приватної власності», що знаменувало перемогу прихильників рин­кових реформ. Введення приватної власності, однак, не призвело до істотних змін у переліку об'єктів права власності, визначеного За­коном України «Про власність» (у першій редакції) щодо права ін­дивідуальної власності, що засвідчило притаманність останній усіх ознак приватної власності.

Отже, у 1992 р. остаточно завершилося юридичне визнання при­ватної власності в Україні. Проте це не зняло гостроту проблеми по­дальшого врегулювання відносин власності громадян, оскільки відпо­відні норми ЦК України не зазнавали змін, адекватних суспільно-еко­номічним відносинам. Переважна частина норм цього Кодексу фактично суперечила новому законодавству про власність, що поро­джувало небажаний правовий вакуум у регулюванні важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін до ЦК Української РСР та деяких законодавчих актів⁴. Зокрема, з ЦК Української РСР були ви­ключені глави 7, 8, 9, статті 87, 87^і, 88, 100-104, 106, 108, 111, 117, 120-127. Стаття 86 була викладена в редакції ст. 2 Закону України «Про власність» із введенням до неї нової ч. 6, у якій зазначалося, що відносини власності регулюють Закон України «Про власність», ЦК Української РСР 1964 р. та інші законодавчі акти. Цілком зрозу­міло, що головним джерелом правового регулювання відносин влас­ності громадян став Закон України «Про власність», а інші законо­давчі акти набули значення субсидіарних, їх аналіз дає певне уявлен­ня про поняття права приватної власності у сучасний період.

¹ ВВР. — 1990. — М 34. — С. 499.

² Порівняно із Законом СРСР «Про власність в СРСР» від 6 березня 1990 р., в якому передбачалася «власність громадян СРСР» безвідносно до її внутрішнього змісту, такий підхід до вирішення проблеми визначення правової форми індивідуального привласнення матеріальних благ був значно прогресивнішим.

³ ВВР. — 1992. — № 38. — Ст. 562.

⁴ Голос України. — 1994. — 6 січня.

290

16 січня 2003 р. був прийнятий новий ЦК України, у ст. 325 яко­го йдеться про право приватної власності. Згідно з цієї статтею суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окре­мих видів, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Новий ЦК України набуває чинності з 1 січня 2004 р. У даний час здійснюється правове регулювання права приватної власності на підставі ЗК України, Закону України «Про власність» та інших законів.

Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сут­ності приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми влас­ності, насамперед можуть бути: її об'єктний та суб'єктний склад; об­сяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими її формами.

Відповідно до п. 1 ст. 13 Закону України «Про власність» об'єк­тами права приватної власності є житлові будинки, квартири, пред­мети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети до­машнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а та­кож інше майно споживчого і виробничого призначення.

Закон про власність дещо розкриває поняття суб'єктів права приватної власності — фізичних осіб.

Відповідно до Закону України «Про власність» суб'єктами права приватної власності фізичних осіб в Україні є громадяни України, громадяни інших республік, іноземні громадяни та особи без грома­дянства. Громадяни інших республік, іноземні громадяни та особи без громадянства мають права і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо ін­ше не передбачено законодавчими актами України (ст. 11). За новим ЦК України (ст. 325) ними можуть бути фізичні та юридичні особи.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про влас­ність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства деяких видів аина чи його використання (наприклад, щодо земельних ділянок).

іншою ознакою, яка характеризує сутність права власності у УДь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні

«•4-м 291

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

правомочностей щодо належного йому майна. У соціалістичному суспільстві, як уже зазначалося, власник здійснював правомочнос­ті володіння, користування і розпоряджання майном у межах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпорядко­вувалась соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Зви­чайно, подібне надання «свободи» власникові неприйнятне для су­спільства з ринковою економікою і приватною власністю. Тому в Законі України «Про власність» було закладено принципово нові, визначальні підходи, відповідно до яких власник на свій розсуд во­лодіє, користується, розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо нього будь-які дії, що не суперечать зако­ну, використовувати його для господарської та іншої, не забороне­ної законом діяльності. Такі права мають усі власники, у тому чис­лі й громадяни, що додатково підтверджено у ст. 19 Закону Украї­ни «Про власність», в якій прямо обумовлено право громадян використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Цю лінію законодавства продовжив новий ЦК України, у ст. 319 якого зазначено, що влас­ник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону.

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності грома­дян — це сукупність правових норм, що встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпоряджання належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не пе­редбачено законом.

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України та ст. 9 Закону України «Про власність», не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава має право визначити об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати У

292