Глава 28. Володіння

договором іншим особам (орендарю, заставодержателю, охоронцю та ін.). Проте, хоч і визнавалися важливими наслідки незаконного володіння — розрахунки між незаконними володільцями (добросо­вісним і недобросовісним) та власником (ст. 390 нового ЦК Украї­ни), а також обмеження щодо вилучення речі у добросовісного набу­вача, вказані питання розглядалися у контексті захисту права влас­ності.

Завдання щодо окремого визначення категорії фактичного воло­діння у радянському цивільному праві не ставилось.

Як зауважує Т. В. Новицька, «радянський цивільний кодекс нібито вивів володіння «поза дужки»: його існування припускаєть­ся, але про нього не йдеться*¹.

Дана концепція по суті відображена і в новому ЦК України. За­конодавець прямо не визначає фактичне володіння, сутність якого полягає у тому, що правовий захист надається не праву, а факту, хоча тривалий час існує дискусія про можливість визначення фак­тичного володіння як права.

Глава 31 ЦК України, що присвячена володінню, має назву «Право володіння чужим майном». Така назва не охоплює категорію фактичного володіння, оскільки володіти можна не лише майном, що є об'єктом права власності, а чуже майно — це завжди майно власника. Наприклад, власник може відмовитися від свого права, викинути річ. Має сенс виділяти інститут володіння лише у випадку, коли передбачаються всі його види: володіння власника, похідне во­лодіння орендаря, комісіонера, суб'єкта обмеженого речового права — так зване законне володіння, а також незаконне володіння (добро­совісне і недобросовісне) особи, яка володіє чужим майном.

Усі вказані види єдині в тому, що їм надається захист від свавілля і лише суд виносить рішення про захист. Такий підхід передбачений у пандектній системі права (Німеччина, Швейцарія, Японія тощо). Аналіз поданих у ЦК України норм, присвячених володінню, до­зволяє зупинитися лише на таких моментах.

По-перше, суб'єктами права володіння чужим майном вважають­ся особи, які тримають його у себе. Таке право володіння може нале­жати одночасно двом або більше особам (ст. 397 ЦК України). Вказа­не володіння вважається правомірним, якщо інше не випливає із за­кону або не встановлено рішенням суду (п. З ст. 397 ЦК України).

По-друге, у ЦК України передбачені підстави виникнення і при­пинення права володіння (статті 398-399). Підстави виникнення характерні лише для законного володіння — договір з власником

¹ Новицкая Т. В. Вещное право в Гражданском кодексе 1922 г. // Собственность: право и свобода. — М., 1992. — С. 118-126.

360

або особою, якій майно було передане власником, та інші підстави, передбачені законом.

Згідно зі ст. 399 ЦК України право володіння припиняється у ра­зі: 1) відмови володільця від володіння майном; 2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою; 3) зни­щення майна; 4) в інших випадках, встановлених законом.

Звичайно, даний перелік не є вичерпним. Доцільно було б пе­редбачити таку підставу, як припинення договору, яким було вста­новлено володіння.

Крім того, ст. 398 ЦК України передбачає виникнення лише та­кого володіння, що є законним, а ст. 399 цього Кодексу допускає можливість припинення і незаконного володіння (віндикація).

Законне володіння захищається нормами ст. 400 ЦК України, що полягає в обов'язку недобросовісного володільця негайно повер­нути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем цього майна.

Отже, у нашому законодавстві захисту підлягає лише законне володіння.

Дійсно, володіння можна розглядати як складову частину права власності та інших майнових прав (орендаря, наймача, заставодер-жателя, охоронця), що виникають на законній підставі набуття па­нування над річчю. Саме в такому розумінні володіння розглядаєть­ся багатьма вченими як право на володіння (іин роззійепїі).

У цивільному законодавстві України інститут володіння має отримати вдосконалення та розвиток з урахуванням тенденцій роз­ширення його меж, включенням різних видів. Зокрема, сучасні японські та німецькі вчені-цивілісти пропонують свою аргумента­цію: «Право володіння необхідно відрізняти від права на володіння. Право власності, наприклад, є правом, що обумовлює володіння. Але якщо злодій вкраде будь-яку річ, то її законний володілець, не­зважаючи на наявність права на володіння, втрачає право володін­ня. Злодій, навпаки, за відсутністю права на володіння набуває пра­во володіння»¹. «Подібне право на володіння, як правило, слідує із зобов'язального договору, укладеного між володільцем та власни­ком речі, або з так званого обмеженого речового права», — зазначає сучасний німецький вчений Я. Шапп².

Отже, у сучасній теорії володіння, на відміну від радянського ци­вільного права, розмежування між законним і незаконним володінням

Вагацума С, Ариидзуми Т. Гражданское право Японии: В 2-х кн. — Кн. 1. — М\,

1983. — С. 171.

Шапп Я. Основи гражданского права Германии: Учебник. — М\, 1996. — С. 58.

361

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ