Глава 28. Володіння

не проводиться. Законне володіння вирізняється з володіння-факту, а останнє, у свою чергу, розглядається як загальна, більш широка категорія. Але ЦК України продовжує розмежування на законне і незаконне володіння у питаннях захисту. Захист законного володін­ня розглядається відповідно у статтях про захист права власності та абсолютних майнових прав.

Як зазначає відомий український цивіліст О. А. Підопригора щодо відображення інституту володіння у новому ЦК України: «Склалася досить парадоксальна ситуація: з одного боку, законо­давець нібито визнає наявність безтитульного володіння у вигля­ді добросовісного чи недобросовісного, а з іншого — визнає лише володіння, що спирається на правовий титул... Це істотна прога­лина у новому ЦК України, яка суперечить іншим нормам цього Кодексу»¹.

Законне і незаконне володіння — це лише види самостійного ін­ституту володіння. Тобто володіння може розглядатися як шя роззігїеігЬі — складова частина права, заснованого на титулі, але зовні воно виступає як самостійний інститут — інститут фактично­го володіння.

Вказаний інститут поділяється на певні види, класифікацію яких можна зробити виходячи з різних підстав. Так, поділ володін­ня на законне і незаконне слід здійснювати виходячи з підстав ви­никнення.

Залежно від підстав юридичного зв'язку з об'єктом володіння можна поділити на безпосереднє (законне володіння, крім права власності), посереднє, або самостійне (володіння власника), дер­жання (володіння в інтересі власника). За підстав відповідальності володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне. І, вреш­ті-решт, дуже важливим є виділення набувальної давності в окре­мий вид володіння за такої підстави, як мета володіння².

Проте набувальна давність у ЦК України винесена за межі інсти­туту володіння і розглядається як один із способів виникнення пра­ва власності (ст. 344).

Аналогічний підхід застосовується і в ст. 234 ЦК РФ.

Виходячи з таких підстав, вказане рішення вважається не зовсім досконалим.

Набувальна давність — це один із видів володіння, якому до­слідники римського права дали назву «кваліфіковане володіння».

¹ Підопригора О. А. Цивільне право України: Підручник. — У 2-х кн. — Кн. 1. — К., 2002. — С. 483.

Такий поділ пропонується у законодавстві Німеччини, Японії, Швейцарії, Естонії тощо, які належать до пандектної системи права.

Між власністю та сервітутами, з одного боку, та фактичним воло­дінням — з іншого, перебуває кваліфіковане володіння. Р. Ієринг назвав його «особливою формою захисту права власності, возведе-ною до ступеня самостійного права». Тієї ж думки дотримується Ю. С. Гамбаров¹. Дійсно, з І ст. до н. є., з часів претора Публіція, кваліфікованому володінню надавався захист за допомогою спе­ціального позову — асїіо РиЬИсіапа подібного до речового позову про захист права власності. Однак «кваліфіковане володіння» прийнято було розглядати у двох вимірах — як допоміжний інсти­тут щодо права власності та сервітутів і самостійний інститут щодо інших видів володіння.

Як зауважив сучасний дослідник категорії володіння С. Століар, «дійсна сутність вчення про володіння полягає в тому, щоб визнача­ти окремі види володіння, що є фактичним володінням». І це є над­то важливим, тому що теорія володіння не акцентувала своєї уваги на окремих видах володіння та їх визначенні, а сучасні досліджен­ня наполягають на диференційованому підході до категорії фактич­ного володіння.

Необхідність виокремлення інституту володіння та узагальнення регламентації всіх його видів полягає перш за все у тому, що воло­дінню надається особливий та значно полегшений захист незалежно від способу набуття прав, які стоять поза ним. Тобто незалежно від того, чи засновані вказані права на законному титулі, чи ні, воло­діння буде захищатись. Сутність володіння пов'язана таким чином з особливістю його захисту, а вказана особливість ґрунтується на презумпції того моменту, що володілець є власником або іншим за­конним володільцем.

Існування самостійного інституту володіння обумовлено необхід­ністю у полегшенні складного процесу доказування права власності та інших майнових прав, зокрема речових. Виходячи з цього можна констатувати допоміжний характер інституту володіння щодо речо­вих прав. Що стосується захисту неправомірних володільців, які теж мають право на захист володіння, то вказаний захист не є ме­тою інституту володіння, а лише його наслідком. З цього приводу слід скористатися висловом Ю. С. Гамбарова: «Захист неправомір­них володільців є тим злом, ціною якого набуваються чисельні бла­га захисту володіння»².

Отже, доцільним було б виокремити володіння в особливий ін­ститут речового права і надати йому значення допоміжного права,

ГалбаровіО.С.Русскоегражданское право: Вещное право. — М., 1911. — С. 365.

Там само.

362

363

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ