Глава 27. Інші речові права

Можливо, що від власності будуть відділені і володіння, і корис­тування, і розпорядження, а власність не припиниться. Власність може повністю позбавитися свого змісту і перетворитися у так зване пшіит. іиз — голе право. На думку Д. М. Генкіна, «власник не по­збавляється своїх повноважень, а лише тимчасово обмежується у можливості їх реалізації»¹. З цим не можна не погодитися.

Чим більший обсяг речового права сторонньої особи, тим більше обмежується право власності. Найбільшою мірою це має місце при емфітевзисі та суперфіції. Вказані права називають також багато­компонентними правами, на відміну від фрагментарних, таких як сервітути — земельні та особисті².

Багатокомпонентні права залишають власнику лише іиз гесасіеп-ііае, невіддиференційоване на окремі повноваження, головне призна­чення якого — повернути власність у попереднє становище. У зв'яз­ку з таким «втручанням* в обсяг права власності цивільне законо­давство передбачає виникнення цих прав лише за волею власника.

Незалежність змісту прав на чужі речі від змісту права власнос­ті, а також така суттєва ознака даних прав, як абсолютність, не ли­ше вимагають чіткого визначення змісту кожного з них у законі. У зв'язку з цим у законі передбачаються права та обов'язки не лише суб'єктів інших речових прав, а й власника, залежно від виду такого права. Основні моменти, на які законодавець звертає увагу при відмежуванні інших речових прав від права власності, можна звести до необхідності врахування таких критеріїв:

1. характеристики меж втручання власника, що набуває вигляду його прав та обов'язків;

1. чіткому визначенні правомочностей невласника;

2. визначенні підстав виникнення та припинення інших речових прав;

2. відповідальності за порушення як з боку власника, так і з боку суб'єктів прав на чужі речі.

Отже, інші речові права проявляють свою абсолютність щодо власника тільки у певних межах, які залежать від їх видів.

Рекомендована література:

Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. вузів. — 3-тє вид. — К.: Ін Юре, 2001.

КопшловА. В. Вещньїе права на землю в римском, русском дореволюци-онном и современном российском гражданском праве. — М., 2000. Шериіеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — М., 1995. Дождєв Д. М. Римское частное право. — М.: Инфра М-Норма, 1996. розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні. — X.: Консум, 1999.

₂ ГенкинД.М. Право собственности в СССР. — М., 1961. — С. 44.

ИвановА. А. Вещное право // Известия ВУЗов: Правовед. — 1992. —С. 117-120.

357

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 28. Володіння

Глава 28 Володіння

Панування над речами може здійснюватися не лише на підставі права, що виникло на законних засадах, а й незалежно від будь-якого права взагалі. У першому випадку — це право на речі (воно може бути абсолютним або відносним), у другому — факт володіння річчю, що має певні правові наслідки.

На підставі аналізу законодавства європейської системи права можна вирізнити наслідки фактичного володіння, врегульовані нормами права:

1. Захист фактичного володіння. Слід підкреслити, що захист фактичного володіння існував ще в римському праві. Він здійсню­ вався не у формі судового розгляду, а за допомогою наказів претора — інтердиктів (ііепіісіит). Гай розрізняв три типи володільниць­ ких інтердиктів — іпіегйісііа айірізсепйае, геііпепсіае, гесірегашіае рО58Є88Іопіз (Гай, 4, 147). При захисті володіння за допомогою ін­ тердиктів не ставилося питання щодо права, тобто правової підста­ ви володіння, а лише щодо фактичного стану — факту володіння річчю.

Захист фактичного володіння передбачено і в більшості сучасних законодавств: ст. 23 Французького цивільно-процесуального кодек­су (ФЦПК), статті 858-863 Німецького цивільного уложення (НЦУ), статті 198-201 ХЦК Японії, статті Закону Естонії «Про ре­чові права».

2. Набувальна давність. «Виключно римським способом набуття права власності є набуття за давністю (изисаріо), за якого безперерв­ не володіння річчю впродовж установленого законом строку надає володільцеві право власності на річ»¹, — зазначає російський рома­ ніст Д. М. Дождєв. У сучасних законодавствах слід звернути увагу на статті 937-945 НЦУ; ст. 234 ЦК Російської Федерації (ЦК РФ); ти­ тул 20 книги 3 Французького цивільного кодексу (ФЦК).

3. Різний ступінь відповідальності при добросовісному та недобросовісному володінні (статті 900-1002 НЦУ; статті 549, 550, 555 ФЦК; статті 302-303 ЦК РФ).

На підставі зазначених положень можна зробити висновок, що категорія володіння — це складний інститут цивільного права, що поєднує в собі правовий та фактичний аспекти.

Незважаючи на стародавнє походження даного інституту, він не втрачає своєї актуальності, а навпаки, набуває нових рис у

Дождєв Д. М. Римское частное право. — М., 1996. — С. 364.

358

сучасних умовах розвитку суспільства. Існування категорії володін­ня, як зазначав професор І. О. Покровський, «вимагає культурна правосвідомість, повага людини до людини, спокій суспільного життя, громадянський мир, а завдяки цьому навіть інтереси самих власників»¹.

Тому відновлення даної категорії у цивільному законодавстві України має величезне значення не лише для розвитку цивільного законодавства, а й для зміцнення правового статусу людини і побу­дови правової держави.

Своєрідність, неординарність категорії володіння стали підста­вою створення теоретичного вчення про володіння. Його розробку почали ще римські юристи (Оаі, ЬаЬеоп, Раиі), але лише у XIX ст. воно набуло розвитку. (Лише в одній Німеччині з 1800 по 1864 рр. вийшли друком понад 100 монографій, присвячених володінню). Проте одностайності серед вчених не було, їх погляди часто-густо суперечили один одному.

Попри це у XIX ст. існувало два найбільш значні вчення про во­лодіння — засновника історичної школи права німецького вченого Ф. Савіньї та його опонента — німецького вченого Р. Ієринга. Усі інші вчені вели полеміку на підставі їхніх концепцій, що стали ба­зовими' для нормативних положень про володіння європейського цивільного законодавства.

Як підкреслює один із сучасних дослідників проблем категорії володіння С. Століар, «володіння зайняло особливе місце у цивіль­ному праві. Воно нібито чекало на прийняття двох основних цивіль­них кодексів — Французького та Німецького, щоб запропонувати не всі, а лише реально діючі концепції*².

На сучасному етапі українські вчені-цивілісти розрізняють два основних напрями трактування володіння — володіння у західній та східній традиціях права³. Західна традиція розглядає володіння як окремий, самостійний інститут. Східна правова традиція харак­теризується тим, що для неї не притаманно надавати захист безти-тульному (фактичному) володінню від власника або іншої уповнова­женої особи.

Слід зазначити, що наука радянського цивільного права ніколи не визнавала володіння окремим інститутом. Воно завжди розгля­далося як одне з повноважень власника, що може бути передано за

Локровский И. А. Основньїе проблеми гражданского права. — М., 1998. —

С. 223-235.

Затииєі Зіоііаг. Роввеззіоп іп їЬе Сіуіі Соаез // Іігіегпаідопаі аікі СотрагаІЇуе Ьа^

Яиаіегіу. — 1984. — Уоі. 33. — Р. 1026-1027.

Погрібний С. О. Володіння у цивільному праві. — Одеса: Юрид. літ., 2002. — С. 200.

359

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ