§ 2. Підстави деліктної відповідальності

Зобов'язання із заподіяння шкоди можна визначити як позадо­говірні зобов'язання, що виникають внаслідок порушення майно­вих та особистих немайнових прав потерпілого, мають абсолютний характер, спрямовані на забезпечення найбільш повного відновлен­ня цих прав за рахунок заподіювача шкоди або за рахунок інших осіб, на яких законом покладено обов'язок відшкодування шкоди.

324

Глава ЗО. Зобов'язання з відшкодування шкоди

Для застосування деліктної відповідальності як виду цивільно-правової відповідальності необхідною є наявність відповідних умов: а) завданої шкоди; б) протиправності у поведінці заподіюва­ча шкоди; в) причинного зв'язку між першими двома елементами; г) вини заподіювача шкоди.

Зазначені умови визнаються загальними, тому що їх наявність є обов'язковою, за винятком випадків, коли інше не передбачено за­коном. Коли ж закон змінює певні вимоги, можуть застосовуватися спеціальні умови відповідальності (наприклад, у разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки зобов'язання щодо відшко­дування шкоди виникають незалежно від вини володільця джерела, ст. 1187 ЦК України).

Більш детально опис змісту умов цивільно-правової відпо­відальності міститься у главі «Відповідальність у цивільному праві України». У цьому параграфі зосереджена увага лише на де­яких найбільш важливих рисах окремих умов цивільно-правової відповідальності.

Шкода. За загальним правилом особа, яка завдала шкоди майну, зобов'язана відшкодувати її в натурі (передати річ того самого роду і такої самої якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшко­дувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, ви­значається відповідно до реальної вартості втраченого майна на мо­мент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для віднов­лення пошкодженої речі (ст. 1192 ЦК України).

Отже, при вирішенні питання щодо способу відшкодування пріо­ритетним порівняно з відшкодуванням збитків визнається обов'я­зок боржника відшкодувати шкоду в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ тощо).

Незалежно від способу відшкодування шкоди особа, яка завдала шкоду, на вимогу потерпілого відшкодовує її у повному обсязі, включаючи і неодержані доходи).

Оскільки законом закріплюється принцип повного відшкодуван­ня збитків, слід виходити з того, що збитки (пряма та упущена ви­года) підлягають відшкодуванню з урахуванням офіційного індексу інфляції. Відповідні індекси розраховуються Державним комітетом статистики України і щомісяця публікуються, зокрема у газеті «Урядовий кур'єр». Повідомлені друкованими засобами масової ін­формації з посиланням на Державний комітет статистики України Ці показники згідно зі статтями 19, 21 і 22 Закону України «Про ін­формацію 9 є офіційними і можуть використовуватися для визна­чення розміру завданих збитків. Якщо після прийняття судом

325

Розділ НІ. ПОЗАДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Глава ЗО. Зобов'язання з відшкодування шкоди

рішення про відшкодування збитків їх розмір збільшився внаслідок зростання цін на майно або роботи, кредитор не позбавлений права пред'явити нову претензію та позов до винної особи¹.

Протиправність. Цивільне право не дає визначення поняття протиправної поведінки, як і переліку дій, які вважаються проти­правними. За загальним правилом, що базується на принципі гене­рального делікту, будь-яке порушення чужого суб'єктивного права, яке спричинило порушення чужого суб'єктивного права, визнаєть­ся протиправним, якщо в законі не зазначено інше.

Протиправність поведінки, що може конкретно виражатися у двох формах (дія або бездіяльність), означає лише будь-яке порушен­ня чужого суб'єктивного права, наслідком якого є заподіяна шкода.

Неправомірність поведінки може виражатися й у тому, що запо-діювач шкоди діяв поза межами, встановленими для його правомір­ної поведінки правом (законом), і таким чином діяв проти законних прав інших осіб, порушуючи їх.

Отже, для того щоб бути звільненим від відповідальності, запо-діювач у кожному випадку заподіяння шкоди повинен обґрунтува­ти правомірність своєї поведінки або своє право на заподіяння шко­ди. Правомірність дій не виключає можливості покладення на запо-діювача шкоди обов'язку відшкодувати таку шкоду. Водночас обов'язок відшкодувати шкоду, завдану правомірними діями, обме­жується лише випадками, встановленими законодавством (ст. 1166 ЦК України).

Заподіяння шкоди правомірними діями, тобто коли особа на за­конних підставах мала право заподіяти шкоду, за загальним прави­лом не спричиняє відповідальності. Шкідливими, але не протиправ­ними діями будуть:

1. здійснення професійних функцій особами деяких спеціальнос­ тей (наприклад, рятівники, які працюють на рятувальних стан­ ціях);

1. заподіяння шкоди зі згоди потерпілого у межах, встановлених правовим актом (наприклад, згода потерпілого на донорство, ст. 290 ЦК України). Згода потерпілого на заподіяння шкоди виключає протиправність лише у разі, якщо вона сама по собі є правомірною (ст. 1166 ЦК України);

1. здійснення свого права у рамках, передбачених правовим ак­ том (наприклад, знищення будови, не забороненим правовими акта-

¹ Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 травня 1999 р. № 02—5/223 «Про деякі питання, пов'язані із застосуванням індексу інфляції* (із змінами і доповненнями, внесеними роз'ясненням президії Вищого господар­ського суду України від 31 травня 2002 р. № 04—5/609).

326

ми способом). Такі дії визнаються правомірними, що виключає як застосування мір цивільно-правової відповідальності, так і обов'я­зок відшкодувати шкоду.

До правомірних дій також належать дії, що застосовуються у ра­зі здійснення права на самозахист. Протиправність поведінки запо-діювача шкоди у цьому разі виключається, оскільки його дії були спрямовані на захист наданих законом прав та інтересів від пося­гань на них. Заподіяння шкоди у цьому разі випливає з того, що, з одного боку, потерпілий своїми діями сам створює можливість за­подіяння йому шкоди, а з іншого боку, заподіяння шкоди у цьому разі є дозволеним законом способом захисту права.

Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується (ст. 1169 ЦК України).

Право на самозахист і відповідно на заподіяння шкоди виникає лише тоді, коли посягання на права та інтереси, що захищаються законом, є наявними і реальними. Якщо небезпека посягання вже пройшла, заподіяння шкоди буде неправомірним. Неправомірним, а отже протиправним, буде вибір способів самозахисту не адекват­них реальності і обсягу посягання, що існує. Саме тому, якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Як­що такої шкоди завдано способами самозахисту, не забороненими законом, і вони не суперечать моральним засадам суспільства, шкода відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (ст. 1169 ЦК України).

Правомірними також вважаються дії, вчинені у стані крайньої необхідності. Крайньою необхідністю визнається стан, у якому запо­діюється шкода з метою усунення небезпеки, що загрожувала цивіль­ним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути інпіими засобами.

Поняття «крайня необхідність» використовується у праві для по­значення виключної ситуації, в якій особа, яка в ній опинилася, має пожертвувати одними правами й інтересами для рятування ін­ших прав і інтересів. Для визнання небезпечної ситуації крайньою необхідністю у правовому сенсі треба, щоб благо, право, яке прино­ситься в жертву, було менш цінним, ніж те право, що рятується, а також щоб не існувало інших способів усунути небезпеку, що ви­никла (наприклад, заподіяння шкоди зіткненням автомобілів внас­лідок неочікуваної появи на автошляху пішохода)¹.

Смирнов В. Т., Собчак А. А. Общее учение о деликтньїх обязательствах в советском гражданском праве. — Ленинград: ЛГУ, 1983. — С. 66-67.

327

Розділ III. ПОЗАДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ...

Глава ЗО. Зобов'язання з відшкодування шкоди

Дії заподіювача у стані крайньої необхідності не є протиправни­ми, але закон не виключає можливості покладення обов'язку щодо відшкодування шкоди на особу, яка її заподіяла. Це пов'язано з тим, що потерпілою стає особа, яка також не здійснювала протиправних дій і стала жертвою збігу обставин, які мали випадковий характер. Тому за загальним правилом заподіяна у стані крайньої необхідності шкода має бути відшкодована особою, яка її заподіяла.

Водночас ЦК України передбачені можливість і порядок розпо­ділу шкоди, що виникла. Так, закон дозволяє суду, виходячи із конкретних обставин справи, покласти відшкодування шкоди на третю особу, в інтересах якої було заподіяно шкоду, або частково як на третю особу, так і на особу, яка заподіяла шкоду, в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі (ст. 1171 ЦК України).

Розподіл належного кожному з учасників правовідносин відшко­дування відбувається у точно визначених для кожного частках. Та­кий розподіл обов'язку відшкодування шкоди має велике значення, оскільки забезпечує відшкодування шкоди потерпілому, надає мо­жливість більш повно врахувати обставини конкретного випадку, а також спонукає особу, яка діє у стані крайньої необхідності, до обачності, коли вона вибирає конкретний варіант своєї поведінки.

Причинний зв'язок між протиправною поведінкою того, хто за­подіяв шкоду, і шкодою, що настала, є обов'язковою умовою виник­нення зобов'язання з відшкодування шкоди. Для встановлення іс­нування причинного зв'язку слід доказати, що: 1) протиправна по­ведінка передувала настанню шкідливих наслідків; 2) шкідливі наслідки є результатом протиправної поведінки.

В окремих випадках виникає потреба обґрунтування не одного, а кількох причинних зв'язків. Наприклад, у разі заподіяння шкоди у зв'язку із втратою професійної працездатності слід встановити причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та каліцтвом, а також між каліцтвом та втратою професійної праце­здатності.

Вина. Обов'язковою умовою виникнення зобов'язання з відшкоду­вання шкоди є наявність вини заподіювача. Форма вини заподіювача шкоди при розгляді спорів, що випливають із цивільно-правових зобо­в'язань про відшкодування шкоди, значення не має.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ст. 1166 ЦК Укра­їни). Винятки із цього загальновстановленого правила можуть ви­пливати лише із закону. Наприклад, відшкодування шкоди, завда­ної органом державної влади, органом влади Автономної Респуб-

328

ліки Крим або органом місцевого самоврядування, їхніми посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх пов­новажень, відбувається незалежно від вини вказаних органів або осіб (статті 1173-1174 ЦК України).

Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідст­ва, прокуратури або суду, здійснюється державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, по­переднього (досудового) слідства, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК України).

В окремих випадках, передбачених законом, при вирішенні пи­тання про обсяг шкоди, що має бути відшкодована, до уваги може братися наявність вяни потерпілої особи. Шкода, завдана потер­пілому внаслідок його умислу, не відшкодовується.

Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановле­но законом (ст. 1193 ЦК України).

Преюдиційне значення для суду при вирішенні питання про на­явність вини у поведінці заподіювача шкоди мають вирок суду з кримінальної справи щодо певної поведінки особи заподіювача шкоди, а також рішення суду з цивільної справи щодо фактів, вста­новлених судом. В інших випадках питання щодо вини конкретних осіб вирішується судом самостійно за результатами дослідження всіх обставин та матеріалів справи, у тому числі матеріалів слідчих органів.

Взаємодія інституту відшкодування шкоди з іншими

інститутами цивільного права

У зв'язку з тим, що для зобов'язань з відшкодування шкоди властива функція охорони права власності громадян і юридичних осіб, життя і здоров'я громадян, вона практично частіше всього реа­лізується у взаємодії зобов'язань з відшкодування шкоди з іншими Цивільно-правовими інститутами (наприклад, зі страхуванням), ^а також з інститутами інших галузей права (трудового, криміналь­ного, адміністративного тощо).

Внаслідок взаємодії одно- або різногалузевих інститутів можли­вим стає забезпечення узгодження різної регламентації відношень, які виникають у зв'язку з відшкодуванням шкоди, що дає можли-^Еість, з одного боку, вирішувати завдання повного відшкодування Шкоди, з іншого боку, — запобігає завищенню і виплаті надмірних, Що не відповідають розміру шкоди, виплат на користь потерпілого.

329

Розділ III. ПОЗАДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

—і——— "Ч — -Т- ' її—іґ^- Ч¹ "II ііііП—|пііііГ|-піі'п-і'іїг-іг—г-|.іі.іі.іщціі> .і і,і..ц....и і... ■ 11 .■■■■■■ •• і

Позадоговірна та договірна відповідальність. Вирішуючи пи­тання розмежування зобов'язань з відшкодування шкоди та дого­вірної відповідальності, слід звертати увагу на те, що:

1. делікти виникають з імперативних норм, що виключає мож­ ливість їх зміни на розсуд сторін. На відміну від договірних зобов'я­ зань, призначенням яких є обслуговування нормальних економіч­ них відносин, необхідних для Існування і розвитку суспільства, зо­ бов'язання з відшкодування шкоди спрямовані на врегулювання майнових відносин у їх порушеному стані. За своєю сутністю зобо­ в'язання із заподіяння шкоди спрямовані на боротьбу з правопору­ шеннями та усунення наслідків правопорушень. Тому правила що­ до підстав виникнення зобов'язань із заподіяння шкоди, обсягу і порядку його відшкодування мають імперативний характер;

1. деліктна відповідальність виникає із правоохоронних право­ відносин, а договірна — із регулятивних;

1. основним принципом позадоговірної відповідальності є прин­ цип генерального делікту або повного відшкодування шкоди; змен­ шення розміру відшкодування шкоди може відбуватися як виняток і лише за рішенням суду. Водночас розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором, може бути обмеженим як умовами догово­ ру, так і законом;

1. шкода є обов'язковою умовою для виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди. Відповідальність за порушення договору, якщо він забезпечений неустойкою, може наступати навіть і за від­ сутності збитків у майновій сфері кредитора;

1. деліктні правопорушення не знають відповідальності за чужу вину. Навіть якщо батьки несуть відповідальність за шкоду, запо­ діяну їх неделік то здатними дітьми, має бути доказана вина батьків у правопорушенні, що сталося. Для зменшення розміру відпо­ відальності заподіювача шкоди береться до уваги не будь-яка вина потерпілого-кредитора, а лише його груба необережність. Договірна відповідальність може застосовуватися до боржника за правопору­ шення, скоєне третьою особою (наприклад, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником, ст. 560 ЦК України; поручитель відповідає перед кредитором за порушення зо­ бов'язання боржником, ст. 553 ЦК України);

1. відшкодування шкоди в позадоговірних зобов'язаннях, як пра­ вило, відбувається на солідарних засадах, що викликано необхідніс­ тю створення більших гарантій відшкодування шкоди, заподіяної поза договором. У договірній відповідальності використовується часткова відповідальність, викликана потребою справедливого роз-

330

Глава ЗО. Зобов'язання з відшкодування шкоди

поділу обсягів відповідальності до кожного з правопорушників відпо­відно до вини кожного у скоєному правопорушенні;

7) як у разі невиконання договору, так і за зобов'язанням, що ви­никає внаслідок заподіяння шкоди, цивільне законодавство вихо­дить з принципу вини контрагента або особи, яка заподіяла шкоду. Однак щодо зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шко­ди, є винятки з цього загального правила, коли обов'язок відшкоду­вання заподіяної шкоди виникає в особи навіть за відсутності її ви­ни.

У цивільно-правових системах інших країн (ФРН, Японія, Анг­лія, США) розподіл відповідальності на договірну та позадоговірну набуває практичного інтересу в тих випадках, коли делікт одночас­но є порушенням договірного зобов'язання. У таких випадках за по­терпілим визнається право вибору: чи подати позов із порушення договору, чи зі скоєного делікту (наприклад, заподіяння шкоди внаслідок споживання недоброякісної продукції).

В юридичній літературі таке право називається конкуренцією договірної та позадоговірної відповідальності. Такої конкуренції ви­дів відповідальності не знає французьке законодавство, відповідно до якого у разі, якщо шкода заподіяна порушенням договірного зо­бов'язання, має місце лише договірна відповідальність. Якщо шко­да виникла внаслідок дії або бездії, які були зовнішніми щодо дого­вору, тоді наявною є деліктна відповідальність.

Цивільне законодавство Росії допускає подання позовів із делік­тів за наявності договору між сторонами. Наприклад, при заподіян­ні шкоди життю або здоров'ю громадянина при виконанні різнома­нітних договірних зобов'язань (перевозка пасажирів, продаж това­рів, надання послуг тощо), а також у разі заподіяння шкоди внаслідок кримінального злочину відшкодування шкоди відбува­ється відповідно до правил про делікти. У разі заподіяння шкоди громадянину-споживачу внаслідок недоліків товарів (робіт, послуг) потерпілий отримує право вибору позову.

У сучасному українському цивільному праві врегулювання вка­заної проблеми відбувається відповідно до ст. 1209 ЦК України. Зо­крема, встановлено, що за умови, якщо шкоду завдано внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), відшкодування шкоди не зале­жить від вини продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг), а також від того, чи перебував потерпілий з ними у дого­вірних відносинах, і відбувається у межах зобов'язань з відшкоду­вання шкоди¹.

Кулагин М. И. Избраннме трудьі. — М., Статут. — 1997. — С. 285, 289-290.

331

Розділ III. ПОЗАДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ...

Певні схожі риси можливо встановити між інститутом віндика-ційного захисту права власності та відповідальністю за заподіяння шкоди. Головною ознакою є те, що зобов'язання з відшкодування шкоди починають взаємодію із зазначеним інститутом цивільного права лише у разі, коли річ, що є предметом віндикації, знищена і власник вимагає відшкодування її вартості, або пошкоджена. Влас­ник разом з віндикаційним позовом вимагає відновлення її по­переднього стану або відшкодування збитків у зв'язку з незворот-ною зміною властивостей речі.

У разі заподіяння шкоди внаслідок дій, що мають ознаки злочи­ну, може мати місце кумуляція санкцій: одночасне притягнення злочинця як до кримінальної, так і цивільно-правової відповідаль­ності. Це є можливим тому, що кримінальне покарання, як прави­ло, впливає на особистість злочинця, а зобов'язання з відшкодуван­ня шкоди — на майнову сферу правопорушника.

Останнім часом все частіше виникає потреба визначити, на кого покласти відповідальність за наслідки заподіяння пікоди внаслідок випадкового збігу обставин, чиєїсь недбайливості, непідконтрольно-сті сил природи, навмисних дій. Адже зобов'язаною стороною тут можуть виступати як той, у кого виникла шкода (наприклад, внас­лідок стихійного лиха), так і той, хто її заподіяв, або третя особа, яка не є ні потерпілим, ні боржником. У таких випадках здебільшо­го очевидними стають переваги використання цивільно-правового інституту страхування та інституту соціального страхування, що дозволяють перекладати на страхувальників ту частину шкоди, ви­никнення якої пов'язано з настанням страхового випадку. Так, на­приклад, в умовах обов'язкового страхування відповідальності во­лодільців автомобілів, яке існує у більшості країн світу, у разі запо­діяння шкоди автотранспортним засобом така шкода відшкодовуєть­ся більш фінансово платоспроможною порівняно з можливостями фізичної особи — боржника страховою компанією. За рахунок кош­тів соціального страхування відшкодовується шкода, заподіяна працівнику внаслідок нещасного випадку на виробництві (тобто у рамках трудового договору), що є важливим при потенційній мож­ливості банкрутства того, хто надає роботу.