3.3.9. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Кримінальна відповідальність передбачена законом лише за тяжке і середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне необережно. Необережно заподіяні легкі тілесні ушкоджен­ня складу злочину не утворюють і кримінальному покаран­ню не підлягають.

Тяжкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження містять склад злочину тоді, коли особа, яка їх заподіяла, передбачала можли­вість їх настання, але легковажно розраховувала на їх відвернен­ня (наприклад, при порушенні правил використання машин, механізмів, зброї, їдких речовин тощо), або не передбачала мож­ливості їх настання, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Наприклад, у справі Т. було доведено, що він самовільно сів за кермо трактора і під'їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирти. Не помітивши, що під копицею сиділи жінки, він наїхав на них трактором і заподіяв одній з них середньої тя­жкості тілесне ушкодження. Верховний Суд, розглянувши справу, зазначив, що рухаючись по полю трактором і знаю­чи, що під копицею обідають жінки, Т. повинен був і міг пе­редбачити можливість заподіяння такої шкоди.'

У тих випадках, коли особа, яка заподіяла тяжкі або сере­дньої тяжкості тілесні ушкодження і не повинна була чи не могла передбачити їх настання, не може бути відповідаль­ною за них за відсутністю її вини (випадок).

Відповідальність за необережні тяжкі чи середньої тяж­кості тілесні ушкодження настає з шістнадцяти років.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушко­дження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, квалі­фікується за ст. 119 КК як необережне заподіяння смерті.

Карається необережне тяжке або середньої тяжкості тілес­не ушкодження виправними роботами на строк до двох років, збо обмеженням волі на строк до двох років або громадськими Р°ботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин.

' Див.: Радянське право- 1972-№ 1.-С. 109-110.

3.3.10. Погроза вчинити вбивство

Об'єкт посягання злочину, передбаченого ст. 129 КК України, у літературі визначається дуже різно, як і його місце у класифікації злочинів розділу II Кримінального ко­дексу України. Одні автори визнають його злочином проти громадського порядку', другі - злочином проти життя, треті - злочином проти особистої волі³. Автор комента­рю ст. 100 КК України 1960, зовсім не визначає об'єкта погрози вчинити вбивство⁴. Але без визначення об'єкта певного злочину чи неправильного його визначення немає можливості належним чином і правильно визначити су­спільну сутність злочину, його юридичну природу і квалі­фікацію.

Якщо під громадським порядком розуміти сукупність суспільних відносин, які забезпечують громадський спокій, а під громадською безпекою - умови безпеки невизначено-го кола осіб, то стане очевидним, що погроза вчинити вбивство порушує, головним чином, не громадський спо­кій, а не громадську безпеку. Винний суб'єкт при цьому спрямовує своє посягання не на громадський спокій чи на громадську безпеку і такого наміру не має. Погроза - діян­ня завжди персоніфіковане, звернене до якоїсь певної і конкретної людини, чи до двох-трьох осіб. Психічний вплив винний спрямовує на конкретну певну особу. Нікому і нічому це посягання у більшості випадків не загрожує і безпеки не створює. Тому необхідно дійти висновку, що погроза вчинити вбивство - це злочин проти особи. Але видовим і безпосереднім об'єктом посягання при погрозі вчинити вбивство є не життя. Реальної безпосередньої за­грози для життя потерпілого в момент і під час погрози вчинити вбивство не виникає. Винний не має наміру в мо­мент погрози позбавити потерпілого життя або заподіяти шкоду здоров'ю.

' Див.: Даньшин И. Н. Уголовно-правовая охрана общественного порядка.-М., 1973-С. 192-193.

² Див.: Курс советского уголовного права. Часть Особенная,- К., 1968.- С. 208; Уголовное право УССР. Часть Особенная.- К„ 1989-С.162.

³ Див.: Курс советского уголовного права. Часть Особенная.- М., 1971 -Т. 5.-С. 187.

⁴ Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Украї­ни-К.: Юрінком, 1997.-С. 359-360.

У конкретній справі Пленум Верховного Суду СРСР зазначив, що погроза вчинити вбивство – це такі дії винного, які не спрямовані безпосередньо на позбав­лення життя.

Якщо ж винний, висловлюючи погрозу вбити, має намір позбавити потерпілого життя негайно і вчинює дії, які створюють безпосередню загрозу для життя потерпілого, то це вже буде не погроза вбивством, а замах на вбивство. Отже, при погрозі вчинити вбивство винний посягає не на життя потерпілого.

Суспільна сутність погрози вчинити вбивство полягає в тому, що заявлена винним при обставинах, які дають під­стави боятися її реалізації, вона викликає почуття страху, порушує спокій потерпілого, народжує невпевненість у своїй безпеці. Погроза вчинити вбивство, таким чином, спрямована проти особистої безпеки потерпілого, яка і є безпосереднім об'єктом цього злочину². Поряд із цим по­гроза вчинити вбивство певною мірою обмежує, руйнує і особисту волю особи, обмежує можливості вільно користу­ватися благами життя.

Погроза вчинити вбивство - є психічне насильство над особою. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він позбавляє потерпілого спокою, небезпека його вчинення постійно переслідує потерпілого, не дає йому можливості ні працювати, ні відпочивати.

Погроза вбити може бути доведена до потерпілого будь-яким чином: усно (віч-на-віч), письмово (листом, телегра­мою), різними діями, які переконливо вказують на намір винного, або передана через третіх осіб.

Стаття 129 КК передбачає відповідальність лише за по­грозу вбивством. Погроза вчинити якусь іншу шкоду під ознаки цієї статті не підпадає, наприклад, погроза знищити майно, заподіяти тілесні ушкодження, розповсюдити ганеб­ні вигадки тощо.

Обов'язковою ознакою складу злочину є реальність по­грози, якою вона буває в усіх випадках, коли потерпілий має підстави боятися її виконання. Якщо сам потерпілий не вірить у реальність погрози, то вона складу злочину не має. Наприклад, Ш. погрожував вбивством потерпілій, яку зґва­лтував, якщо вона про це розповість мамі.

' Див.: Постановление Пленума Верховного Суда СССР в деде Карасева- Бюллетень Верховного Суда СССР.- 1967- № 4.- С. 19.,

Детальніше про безпосередній об'єкт погрози вчинити вбивство див.: Коржанский Н. И. Обьект и предмет уголовно-правовой охраны.- М., 1980.- С. 53-54.

Обласний суд визнав засудження Ш. за погрозу вбивством безпідставним, оскільки потерпіла не вірила в реальність його погрози, та і сам винний нічим не підтверджував намір здійснити погрозу . Погроза визнається реальною, якщо винний:

а) вчинив такі дії, які давали потерпілому підстави вва­жати, що ця погроза буде здійснена;

б) своєю поведінкою, взаємостосунками з потерпілим переконував - погроза не марна, вона буде здійснена.

Відповідальність за погрозу настає незалежно від її мо­тивів. Закінченою погроза визнається з моменту доведення що до потерпілого.

Погроза вбивством за багатьма ознаками нагадує замах на вбивство. Відрізняються ці злочини лише метою:

1. При погрозі вбивством винний не має мети негайно заподіяти смерть. Його мета - налякати потерпілого, лиши­ти його спокою, змусити його весь час нервувати, стражда­ти від страху за своє життя.

2. При замахові на вбивство винний має мету зараз, не­гайно заподіяти смерть потерпілому і робить усе залежне від нього, щоб досягти цього наслідку.

Наприклад, міський суд помилково кваліфікував за ст. 15 та ч. 1 ст. 115 дії Д., який, перебуваючи у стані сп'яніння, почав бити свою дружину і, погрожуючи скинути її з балко­на другого поверху, вимагав, щоб вона сама стрибнула звід­ти. Коли Д. заявив, що візьме ніж, потерпіла не витримала напруження, стрибнула з балкона і отримала тяжкі тілесні

ушкодження.

Кваліфікуючи дії Д. як замах на вбивство, суд не вказав у вироку, які саме дії Д. були безпосередньо спрямовані на умисне вбивство дружини. У справі взагалі немає даних про те, що він такі дії вчинив. З показань потерпілої вбача­ється, що чоловік постійно знущався над нею, неодноразо­во погрожував вбивством і що в неї були всі підстави вва­жати, що він виконає свою погрозу. Цього разу, маючи на меті покінчити з життям, вона стрибнула з балкона, та свій умисел на самогубство до кінця не довела з незалежних від неї причин. За таких обставин Д. має нести відповідаль­ність за погрозу вбивством і доведення до спроби самогуб­ства, тобто за ч. 1 ст. 120 і ч. 1 ст. 129 КК України.

При вчиненні багатьох злочинів погроза вбивством бу­ває складовою частиною такого злочину, наприклад, у ст. 152, 153, 187 КК України.

' Див.: Радянське право.- 1970.- № 9- С; 106.

Оскільки у цих статтях передбачені спеціальні випадки погрози, то застосовуються тут пише норми цих спеціальних статей. Кваліфікувати такі дії додатково за ст. 129 КК непотрібно.

Частина 2 ст. 129 КК передбачає відповідальність за по­грозу вбивством, якщо погроза була вчинена членом орга­нізованої групи.

Відповідальність за погрозу вбивством настає з шістнад­цяти років.

Карається погроза вчинити вбивство за ч. 1 ст. 129 КК -арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років, а за ч. 2 ст. 129 КК - позбавленням во­лі на строк від трьох років до п'яти років.

3.3.11. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Згідно із Законом України від 12 грудня 1991 р. «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» (Відомості Верховної Ради України.- 1992-№ 11.- Ст. 152) СНІД - це особливо небезпечна інфекційна хвороба.

Частина 1 ст. 130 КК передбачає відповідальність за поставлення завідомо хворою особою в небезпеку заражен­ня цією хворобою іншої особи будь-яким способом, яким ця інфекційна хвороба передається.

Частина 2 ст. 130 КК передбачає відповідальність за за­раження іншої особи ВІЛ-інфекцією, а також особою, яка хворіє на СНІД.

Частина 3 ст. 130 КК передбачає посилену відповідаль­ність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи ін­шою невиліковною інфекційною хворобою двох чи більше потерпілих або неповнолітнього.

Злочин, передбачений ст. 130 КК може бути вчинений як умисно, так і необережно. Частина 4 ст. 130 КК передбачає відповідальність за умисне зараження такими хворобами.

Відповідальними за вчинення цього злочину є особи –

носи ВІЛ-інфекції і яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

Карається свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини за ч. 1 ст. 130 КК арештом на строк до трьох місяців, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох рокыв, а за зараження іншої особи цим вірусом за ч. 2 ст. 130 КК - позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, за ч. З ст. 130 КК - позбавленням волі на строк від трьох до восьми років, а за ч. 4 ст. 130 КК - позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.