Глава 16

люційні правознавці, які здебільшого проводили у своїх працях ідеї Й. О. По-кровського.

Зміни цього періоду призвели до орієнтації на сприйняття цінностей світової і вітчизняної культури, підготувавши грунт для розвитку правознавства у новому перспективному напрямі. Саме у 40 — 60-х роках XX ст. виявився позитивний вплив вітчизняної і світової культури, а саму радянську цивілістичну науку 50-х років називають "правовим романтизмом". Надія на право, віра в нього в цей період, як і в дореволюційні часи, опанувала думками людей, знову підвищилася увага до права, розуміння його особливостей як своєрідного, унікального явища в житті людей.

Прагнення створити демократичне суспільство, всебічно забезпечити права і свободи людини виявилося у Декларації про державний суверенітет України 1990 р.¹. У свою чергу 90-ті роки XX ст. стали надзвичайно сприятливим періо­дом для української цивілістики, для піднесеного, романтичного правосприйнят-тя і правотворення. Підтвердженням тому стала розробка провідними україн­ськими вченими нового Цивільного кодексу України, а книга II цього кодексу, присвячена особистим немайновим правам фізичної особи, — перемогою багато­вікових прагнень людства про втілення у праві понять моральності, справедли­вості, ідеї самоцінності кожної окремої особистості. Можна з упевненістю стверджувати, що введення цієї книги до нового ЦК України є доказом того, що право рухається шляхом утвердження всебічної охорони особистості людини, її індивідуальних можливостей та інтересів.

Як зазначалося вище, універсальні та регіональні інститути, норми міжнарод­ного права, які належать до сфери захисту прав людини, стали швидко розвива­тися після закінчення другої світової війни. Найбільш значних результатів було досягнуто спочатку на Європейському континенті в рамках Ради Європи. Так, у ст. З Статуту Ради Європи, підписаного в Лондоні 5 травня 1949 р. зазначено: "Кожен член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства права і принцип, відповідно до якого всі особи, які перебувають під його юрисдикцією, повинні користуватися правами людини і основними свободами." Важливо та­кож зазначити, що на Раду Європи покладається завдання вдаватися у своїй ро­боті не лише до захисту прав і свобод, що вже визнані, а й удосконалювати та­кий захист та поширювати його на інші права. Серйозні порушення прав людини і основних свобод є підставою для призупинення членства держави, яка їх при­пустила, або виключення її з Ради Європи.

Міжнародно-правові доктрини захисту прав людини мають певні відмінності від класичних доктрин міжнародного права. Так, традиційне публічне міжнарод­не право спирається на уявлення про суверенну рівність держав та стоїть на сто­рожі принципу взаємності у відносинах між ними. І навпаки, сучасні інститути і норми міжнародного права, які регулюють захист прав людини, вимагають від держав — учасниць відповідних договорів прийняти на себе односторонні зо­бов'язання із забезпечення захисту прав людини щодо всіх осіб, які перебувають під їх юрисдикцією. Це означає, що вказані інститути і норми регламентують скоріше взаємовідносини між державою і людиною, а не між двома державами або двома урядами. Таким чином, у сфері прав людини міжнародне право надає

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. — К., 1990.

Поняття особистих немайнових відносин та ... прав фізичної особи

225

індивіду статус суб'єкта, а не тільки об'єкта регулювання, на відміну від тради­ційного міжнародного права, відповідно до якої держави є діючими особами одна щодо одної, а індивіди користуються захистом лише як об'єкти турботи держави.

Визнання та захист прав і свобод сьогодні є спільною турботою держав, які розглядають їх як загальнокультурну цінність, об'єкт міжнародно-правового ре­гулювання. Україна зобов'язана додержуватися загальноприйнятих міжнародних принципів у галузі прав людини, які закріплено в Міжнародному пакті про гро­мадянські і політичні права від 16 грудня 1966 p., Міжнародному пакті про еко­номічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 p., Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 p., у Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р.¹, Декларації глав держав — учасниць Співдружності незалежних держав про міжнародні зобов'язання у сфе­рі прав людини і основних свобод від 24 вересня 1993 p., Законі України "Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 р. та інших, зобов'язання за якими відповідають членству України в міжнародному та Європейському співтоваристві, зокрема у Раді Європи.

Важливим законодавчим актом у названій сфері є також Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 p., пер­шого протоколу і протоколів № 2, 4, 7 та 11 до конвенції" від 17 липня 1997 р.². Це у свою чергу відкриває перспективи розвитку України як держави, основаної на цінностях прав людини, зобов'язує до подальшої перебудови своєї правової системи. Для цього вже існує конституційне підґрунтя, вдосконалюється чинне законодавство.

Інституту прав і свобод людини належить центральне місце в Конституції Ук­раїни 1996 p., в якій значна кількість статей (близько 30%) входить до розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Це прискорило розробки у сфері цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин.

У Конституції змінено саме розуміння прав людини як таких, які вона отри­мує від держави, на концепцію прав людини, які пов'язані із самим фактом її іс­нування, тобто належать до основних її властивостей, без яких вона не може бу­ти "членом суспільного союзу". За відсутності прав знищується сама природа людської істоти. Таким чином, людина виступає на сьогодні рівним та вільним партнером держави, а остання має не тільки права щодо людини, а й обов'язки. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є найважливішим серед них. Конституція проголошує, що людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недотор­канність і безпека є найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3). Вона ставить права людини в центр державної політики, визначаючи утвердження і забезпе­чення прав і свобод людини головним обов'язком держави (ч. 2 ст. 3). До най­важливіших положень Конституції, які мають вплив на всю сферу прав людини, слід віднести невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини (ст. 21); не­можливість скасування конституційних прав і свобод (ст. 24). Як виняток з цих загальних правил можна розглядати обмеження певних прав для окремих людей, їх об'єднань лише за умови необхідності забезпечення національної безпеки, за-

Права людини: міжнародні договори Організації Об'єднаних Націй та Ради Європи / Упоряд. В. Павлик, В. Тесленко. — К.: Факт, 2001. — С. 6—70.

² Право і практика. — 1998. — № 12.

8 2-100

226