Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Дзера, Кузнєцова - Цивільне право України_Ч.1_ф....doc
Скачиваний:
12
Добавлен:
15.07.2019
Размер:
5.05 Mб
Скачать

Глава 23

товариства (об'єднання) власників квартир (будинків)1, статутами цих товариств (об'єднань). Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. За ст. 359 нового ЦК така добудова є власністю цього співвласника і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Право спільної власності селянського (фермерського) і особистого підсобного господарства. Громадянам надається право ведення сільськогоспо­дарського виробництва, крім суспільного сектора економіки, шляхом утворення самостійного селянського (фермерського) господарства, займатися різними вида­ми індивідуальної трудової діяльності у формі так званих особистих підсобних господарств.

Фермерське господарство є основним родом занять громадянина і основним джерелом його прибутків. Утворення фермерського господарства, його правовий статус та припинення визначаються Законом України "Про селянське (фермер­ське) господарство", іншими законодавчими актами. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.

Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, що об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Його членами не можуть бути особи, у тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором. Селянське господарство може бути створено навіть однією особою. Після виконання передбачених зако­ном умов (зокрема, одержання державного акта на право приватної власності на землю чи іншого права на землю) селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації у раді народних депутатів, набуваючи статусу юридичної особи.

У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, може бути різне майно споживчого і виробничого призначення, необхідне для його функці­онування і заняття підсобними промислами. Майно цих осіб належить їм на пра­ві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16). Володіння, користування і розпорядження майном здійснюють члени селян­ського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю (ст. 17). Проте поза увагою законодавця залишилися відносини щодо виділення і поділу майна, відповідальності членів господарства за борговими зобов'язаннями. Не врегу­льовані ці відносини і в новому ЦК. Тому, очевидно, ця проблема має вирішуватися з урахуванням загальних положень ЦК України про спільну власність.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у спра­вах за позовами про захист права приватної власності" з цього приводу було за­значено, що у разі виходу із складу фермерського господарства одного чи кількох його членів, виділ їхньої частки в натурі не повинен позбавити господарство не­обхідного йому майна. Якщо неможливо виділити їм частку в натурі, виплачуєть­ся грошова компенсація.

1 Приватизація житла в Україні. — К., 1993. — С. 22—36.

Право спільної власності

407

Особисте підсобне господарство ведуть члени колективних сільськогосподар­ських підприємств (раніше — члени колгоспів), робітники і службовці, для яких воно є допоміжним джерелом отримання додаткових прибутків. Закон не перед­бачає конкретних ознак особистого підсобного господарства та вимог щодо його спеціальної реєстрації. Таким чином, особисте підсобне господарство не набуває чітко окресленої організаційно-правової форми. Проте, якщо ведення особистого підсобного господарства містить ознаки підприємницької діяльності, то його чле­ни мають додержуватися законодавства про підприємництво. Щодо правового режиму майнових відносин членів підсобного господарства, то, на наш погляд, визначальною може бути норма п. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У чинному цивільному законодавстві немає спеціальних правових норм, які б регу­лювали майнові відносини в особистих підсобних господарствах. Тому при ви­никненні майнових спорів між членами такого господарства слід застосовувати загальні цивільно-правові норми про спільну власність (часткову і сумісну) та норми сімейного законодавства про майнові відносини подружжя та інших чле­нів сім'ї. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про селянське (фермерське) госпо­дарство" цей закон не поширюється на сільськогосподарську діяльність грома­дян, які ведуть особисте підсобне господарство, займаються індивідуальним і колективним садівництвом та городництвом.

Чинне законодавство не містить також переліку видів діяльності, якими мо­жуть займатися члени особистих підсобних господарств. Однак у ряді випадків це можливо лише за наявності відповідної земельної ділянки. Земельний кодекс України передбачає право громадян України на одержання земельних ділянок у власність чи користування, зокрема для ведення особистого підсобного господар­ства, садівництва, традиційних народних промислів (статті 6, 7 і 58). У принципі ведення особистого підсобного господарства можливе і без надання для цього спеціальної земельної ділянки (заняття художніми промислами, технічним моде­люванням, пошиттям одягу тощо).

Водночас варто пам'ятати, що кожен з членів фермерського чи особистого підсобного господарства може мати і своє особисте майно, майно споживчого призначення або інше, не пов'язане з веденням такого господарювання, яке не підпорядковане правовому режиму спільності.

Особливості права спільної власності за участю організацій (юри­дичних осіб). До прийняття Закону "Про власність в СРСР", Закону України "Про власність", як уже зазначалося, виникнення спільної власності за участю організацій (юридичних осіб) було обмеженим. Малорозвинутим було і правове регулювання таких відносин. У ЦК УРСР їх регулюванню було присвячено без­посередньо всього кілька статей (статті 112—117, 430—434), відповідно до яких не могла виникнути спільна власність між організаціями, що володіли майном на праві оперативного управління.

Найпоширенішою правовою підставою створення спільної власності було ук­ладення договору про сумісну діяльність (ст. 430 ЦК), за яким сторони зобов'я­зувалися спільно діяти для досягнення господарської мети щодо будівництва та експлуатації міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства чи устано­ви (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною

408