Глава 19

право власності на річ взагалі припиняється, у разі виробничого вжитку у зв'яз­ку з припиненням права власності на дану річ виникає право власності на нову.

Право власності припиняється й тоді, коли власник відмовляється від належ­ної йому речі у зв'язку з її непотрібністю (знищення, викидання) або коли має місце загибель речі внаслідок випадкової події стихійного характеру чи протип­равних дій інших осіб. Практика знає випадки, коли право власності припиняєть­ся у результаті прийняття відповідного акта органами державного управління, зокрема у разі вилучення худоби при епізоотіях.

Стаття 348 ЦК України передбачає такі підстави припинення права власності:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмова власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викуп пам'яток історії та культури;

6) викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхід­ності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиція;

10) конфіскація.

Право власності може припинятися і в інших випадках, передбачених законом.

§ 5. Встановлення моменту виникнення права власності

Важливе теоретичне і практичне значення має правильне визначення кон­кретного моменту виникнення у особи права власності, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом спо­собами. Крім того, при відчуженні речі ризик випадкової загибелі або її випадко­вого псування переходить на набувача водночас з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено законом або договором. З цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника щодо володіння, корис­тування та розпорядження набутим майном.

Чинне цивільне законодавство передбачає правила про визначення моменту виникнення права власності щодо випадків переходу майна від однієї особи до іншої за договорами. Так, відповідно до ст. 128 ЦК УРСР право власності у на­бувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не пе­редбачено законом або договором. Наведеною нормою встановлено загальне пра­вило про виникнення у набувача права власності на майно з моменту передачі речі. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транс­портній організації для відправлення набувачеві і здача на пошту для пересилан­ня набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі прирів­нюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі (ч. 2 ст. 128 ЦК УРСР). Водночас сторони на свій розсуд мають право визначити уго­дою будь-який інший момент, який не збігатиметься з моментом передачі речі. Між тим у ЦК УРСР, на відміну від нового ЦК України, відсутні норми, які б безпосередньо визначали законодавче той чи інший момент виникнення права

Загальна характеристика інституту права власності...

313

власності. Лише останнім часом подібні норми було закріплено в деяких законо­давчих актах, зокрема у законодавстві про приватизацію, про що буде сказано далі.

Неоднозначну оцінку дістала ст. 227 ЦК УРСР, за якою договір купівлі-про­дажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, якщо хоч би однією із сторін є громадянин, і недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність до­говору. Крім того, такий договір підлягає реєстрації'у виконавчому комітеті міс­цевої ради народних депутатів¹. Зміст наведеної статті іноді давав привід для вис­новку про те, що право власності у набувача будинку виникає лише в момент нотаріального посвідчення договору². Однак, на наш погляд, достатніх підстав для такого висновку немає. Цілком очевидно, що зміст ст. 227 ЦК УРСР про обов'язковість нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу жилого бу­динку не можна розглядати водночас як правило про порядок переходу до набу­вача права власності на будинок. Якби законодавець мав на увазі встановити особливий момент виникнення у набувача права власності на жилий будинок, то безумовно передбачив би це відповідною правовою нормою. Оскільки ж цього не сталося, то логічно, що і при відчуженні жилих будинків (нині квартир) має за­стосовуватися загальне правило ст. 128 ЦК УРСР про момент виникнення права власності.

Інша справа, що до недавнього часу у формалізованих нотаріальних догово­рах про відчуження жилих будинків, як правило, спеціально не йшлося про мо­мент виникнення у набувача права власності, а відтак вважалося, що при нота­ріальному посвідченні договору відбувалася символічна передача жилого будинку, вручення ключів тощо (звичайно, якщо між сторонами не було іншої додаткової домовленості). Отже, у будь-якому разі право власності на жилий бу­динок за договором про його відчуження (якщо однією із сторін є громадянин) не може виникнути у набувача раніше нотаріального посвідчення, оскільки та­кий договір набуває юридичної сили лише з моменту його нотаріального посвід­чення.

Особливу позицію щодо кооперативних квартир висловив Пленум Верховно­го Суду України, який у своїй постанові "Про практику застосування судами за­конодавства про житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987 р. (зі змі­нами від 25 грудня 1992 p.), зазначив, що право власності на куплену квартиру у будинку ЖБК у покупця виникає з моменту укладення нотаріально посвідче­ного договору (п. 6-2).

ЦК УРСР не передбачив правових наслідків щодо недодержання вимог ч. 2 ст. 227 про реєстрацію нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу за участю громадянина. Однак її зміст дає достатньо підстав для висновку про те, що відсутність такої реєстрації не тягне за собою недійсність такого договору³. Правила ст. 227 ЦК УРСР поширюються також на купівлю-продаж квартир, до-

Безпосередньо таку реєстрацію здійснюють бюро технічної інвентаризації (БТІ).

І\

Цивільний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментар. — К., 1971. — С. 131.

У деяких союзних республіках колишнього СРСР у цивільних кодексах (РРФСР, Латвійської РСР, Молдавської РСР) передбачалося, що нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу жило­го будинку є недійсним, якщо він не був зареєстрований у державних органах.

314