Глава 24

Верховного Суду УРСР у справі за позовом Є. зазначалося, що розпорядження спільним майном одним з подружжя без згоди на це другого свідчить про вибут­тя майна поза його волею¹. Судова колегія у даному випадку поставила знак рів­ності між двома не тотожними поняттями. За такого підходу фактично блокуєть­ся можливість застосування презумпції, а відтак могла б визнаватися кожна угода недійсною за заявою дружини, що не був стороною в угоді, про відсутність його згоди на укладення такої угоди. Очевидно, для визначення правових наслі­дків угод з відчуження спільного майна необхідно встановлювати "факт незгоди" одного з подружжя на укладення угоди другим з них, а не "факт наявності чи відсутності" такої згоди. Тобто якщо не буде встановлено факту незгоди дружи­ни, який не брав участі в угоді на її укладення, то й не буде підстав для визнання її недійсною чи застосування інших правових наслідків.

Певною мірою це питання вирішено у новому Сімейному кодексі РФ 1998 p., у ст. 35 якого записано, що угода, укладена одним з подружжя з розпорядження спільним майном подружжя, може бути визнана судом недійсною з мотивів від­сутності згоди другого з подружжя лише за його вимогою і лише у випадках, як­що доведено, що інша сторона в угоді знала або завідомо повинна була знати про незгоду другого з подружжя на укладення даної угоди. Отже, за сімейним зако­нодавством РФ недостатньо встановити незгоду одного з подружжя на угоду з відчуження спільного майна, необхідно також, щоб про цей факт було відомо другій стороні угоди. Звичайно постає питання про доцільність запозичення на перший погляд позитивного російського досвіду в українське законодавство. Од­нак за уважного аналізу норми ст. 35 Сімейного кодексу РФ можна віднайти в ній вразливе місце, адже її зміст не дає підстав визнавати недійсною угоду з від­чуження спільного майна одним з подружжя, якщо друга сторона угоди була добросовісною, але в суді була встановлена незгода другого з подружжя на ук­ладення такої угоди. Така конфліктна ситуація виявилася неврегульованою у Сі­мейному кодексі РФ, хоч потреба в її врегулюванні існує. У зв'язку з цим можна зауважити, що така ситуація може бути розв'язана за допомогою звернення того з подружжя, який не був стороною в угоді, до суду з віндикаційним позовом. Од­нак задоволення віндикаційного позову ускладнюється тим, що кожний з по­дружжя володіє спільним майном як співвласник, що не дає можливості кваліфі­кувати відчуження спільного майна як вибуття з володіння другого співвласника поза його волею, якщо врахувати і ту обставину, що у відчуженому майні так чи інакше є відповідна частка дружини-відчужувача, яка аж ніяк не може вибувати поза волею дружини-відчужувача. Тому, очевидно, віндикаційний позов може бу­ти задоволений лише у тому разі, коли буде встановлено, що дружина-відчужу-вач здійснив відчуження спільного майна всупереч волі другого з подружжя, зокрема з застосуванням насильства, погрози, обману тощо. Залишення таких фактів без правових наслідків не може бути поза увагою законодавця, оскільки неправомірність зазначених дій є надто очевидною. З огляду на викладене, необ­хідно все-таки визнати вирішення проблеми правових наслідків угод щодо спіль­ного майна подружжя без взаємної згоди недостатньо конструктивним.

На жаль, і в новому сімейному законодавстві України не можна вважати за­вершеним вирішення цієї проблеми. Так, у ч. 1 ст. 65 СК записано, що "дружи-

Радянське право. — 1965. — № 1. — Ст. 124.

Право спільної власності подружжя

443

на, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору не­дійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового". У викладеній редакції ця норма має кілька недоліків. По-перше, право подружжя оспорювати укладені одноосо­бове угоди ніколи не заперечувалося і в радянський період, адже кожна особа має право звернутися з позовом про захист порушених цивільних прав. Однак такий позов може бути задоволений лише за наявності для цього підстав. У СК не встановлено обов'язок визнавати таку угоду недійсною. По-друге, поняття "дрібна побутова угода" завжди даватиме підстави для його неоднозначного тлу­мачення. Тому, на наш погляд, при застосуванні вищенаведеної норми ст. 65 СК України необхідно враховувати, що угода, укладена одним з подружжя, з розпо­рядження спільним майном може бути визнана недійсною на вимогу другого з подружжя, якщо буде встановлено, що набувачеві спільного майна було відомо про незгоду другого з подружжя на укладення такої угоди або коли відчуження спільного майна було здійснено всупереч волі другого з подружжя (під впливом насильства, обману, погрози тощо).

У разі наявності підстав для визнання недійсними угод з самовільного відчу­ження спільного майна може виникнути питання про доцільність визнання не­дійсною такої угоди у повному обсязі чи в частині частки того з подружжя, який оспорює правомірність угоди. З цього приводу О. Н. Якименко зауважив, що той з подружжя, чиє право порушене, може просити визнати договір недійсним ли­ше в тій частині, яка стосується його частки в спільному сумісному майні. При цьому, на думку автора, суд повинен додержуватися правила ст. 114 ЦК України про право привілеєвої купівлі частки в спільній власності, а тому за доведеності факту продажу майна без згоди другого з подружжя, висловленій у письмовій формі і з порушенням ст. 114 ЦК, суд не має права відмовити у визнанні дого­вору недійсним у цілому¹. З такими рекомендаціями багато в чому можна пого­дитись.

Безперечно, немає потреби визнавати недійсним договір відчуження спільно­го майна одним з подружжя без згоди другого, якщо останній просить визнати його недійсним лише в частині належної йому частки. Хоч варто зазначити, що це можливо лише у разі, коли відчужений об'єкт є подільним, оскільки якщо та­кий об'єкт буде неполільним, суд змушений прийняти рішення про визнання уго­ди недійсною в цілому. Крім всього, вищевикладена позиція певною мірою не уз­годжується зі змістом ст. 114 ЦК УРСР, яка передбачає, що при продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протя­гом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Тобто ця стаття взагалі не передбачає можливості визнавати недійсною угоду, укладену з порушенням права привілеєвої купівлі частки в спільній власності. Не можна також не враховувати і тієї обставини, що у спільній сумісній власності подружжя їх частки наперед не визначаються. То­му при вирішенні даної категорії справ більш ефективним уявляються положен­ня цивільного законодавства про визнання угод недійсними. В судовій практиці радянського періоду такі угоди в одних випадках визнавалися недійсними повніс­тю, в інших — у тій частині, що стосувалася частки в спільному майні того з

¹ Кодекс про шлюб та сім'ю Української РСР. Науково-практичний коментар. — С. 42—43.

444