Глава 24

жя. Крім того, дружині-працівнику у будь-якому разі належить половина винаго­роди, якою він може розпорядитися і всупереч волі другого з подружжя.

Роздільна власність подружжя. Шлюбно-сімейне законодавство (ст. 24 КпШС України) визначило майно, яке не переходить у спільну сумісну власність подружжя, а є об'єктом права особистої (приватної) власності одного з них. За­конодавець для такої власності кожного з подружжя застосовує поняття "роз­дільна власність подружжя". Ця термінологія аж ніяк не означає, що нею зако­нодавець встановлює певну нову форму власності. На наш погляд, законодавець застосовує такий спосіб законодавчої техніки для більш чіткого відмежування права спільної власності подружжя, яке фактично є організаційно-правовою фор­мою існування права приватної власності фізичних осіб, від права приватної власності кожного з подружжя, тобто для зручності вживання термінології та не­допущення змішування різноаспектних понять, що мають однакову правову при­роду.

Так, відповідно до частин 1 та 2 ст. 24 КпШС "майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в по­рядку успадкування, є власністю кожного з них".

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального корис­тування (одяг, взуття тощо) хоч би вони і були придбані під час шлюбу за раху­нок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Норма ст. 24 КпШС про роздільність дошлюбного майна, а також одержаного у шлюбі в дар або в порядку спадкування містилася в ч. 1 ст. 12 Основ цивільного законодавства Союзу РСР. Це означає, що ця норма була автоматично сприйня­та шлюбно-сімейним законодавством усіх колишніх союзних республік. Власне принцип роздільності дошлюбного майна подружжя в юридичній науці ніколи не піддавався критиці, а його справедливість ні в кого не викликала сумнівів. І це зрозуміло, адже автоматичне поширення режиму спільності на дошлюбне майно одного з подружжя суперечило б правовій природі права власності як абсолют­ного суб'єктивного права. Без згоди власника дошлюбне майно одного з подруж­жя не повинно переходити у спільну власність. Лише власнику належать право­мочності володіння, користування і розпорядження належним йому майном.

У зв'язку з викладеним, постає питання про правомірність поширення режи­му спільності на майно, що набувається працею кожного з подружжя у період шлюбу. На наш погляд, у даному разі не виникає суперечностей щодо права власності як суб'єктивного права, адже чоловік і жінка, вступаючи у шлюб, тим самим водночас погоджуються на поширення режиму спільності стосовно майна, що набуватиметься ними в період шлюбу, тобто з тими фактичними обмеження­ми у майнових відносинах, зумовленими перебуванням у шлюбі. Більше того, як­що чоловіка і жінку не влаштовує законний правовий режим майна, вони мають право внести до нього зміни, уклавши шлюбний контракт.

У новому СК України дещо по-новому врегульовано такі майнові відносини між подружжям.

Так, у ст. 57 СК, що має назву "Майно, що є особистою приватною власніс­тю дружини, чоловіка", записано, зокрема, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним до шлюбу" (п. 1 ст. 57 СК). На перший погляд особливих розбіжностей між нормою ч. 1 ст. 24 КпШС України і наведеною нормою СК не існує. В обох випадках дошлюбне майно не стає спіль­ним майном подружжя. Однак насправді різниця є істотною. Причому в СК це

Право спільної власності подружжя

435

питання вирішено не якнайкраще. По-перше, вже сама назва ст. 57 СК (нині в чинному КпШС України ст. 24 має назву "Роздільне майно подружжя") так чи інакше нагадуватиме особисту власність громадян соціалістичного періоду і не містить достатніх ознак для її відмежування від спільної власності. У чинному КпШС України правовий режим майна подружжя містить два визначальні прин­ципи: принцип роздільності дошлюбного майна і принцип спільності майна, при­дбаного у шлюбі. Тобто терміни "особиста власність" і "приватна власність" не суміжні ні за формою, ні за змістом.

По-друге, якщо в ст. 24 КпШС України під роздільним майном подружжя можна розуміти як об'єкт права власності, так і права вимоги за зобов'язальни­ми правовідносинами, то в СК України пропонується визнавати власністю кож­ного з подружжя лише те майно, яке є об'єктом права власності. За таких обста­вин залишається невирішеною доля майна, яке належало особі до вступу в шлюб за правом вимоги, а фактично було одержано уповноваженою особою у влас­ність у період шлюбу.

До роздільного майна кожного з подружжя КпШС України (ч. 2 ст. 24) від­носить також речі індивідуального користування (одяг, взуття, тощо), хоч би вони і були придбані в період шлюбу за рахунок спільних коштів, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Зміст наведеної норми дає змогу зробити висновок, що вона не підлягає розширеному тлумаченню, і до речей індивідуаль­ного користування не можуть включатися використовувані одним із подружжя транспортні засоби, культурно-побутова техніка і т. ін. В юридичній літературі це правило не піддавалося і не піддається сумніву та критиці.

Значно складнішою є ситуація з коштовностями і предметами розкоші, ос­кільки ні закон, ні судова практика ще не сформулювали визначення поняття та­кого майна. У зв'язку з цим, зокрема, пропонувалося вважати коштовностями і предметами розкоші речі, які не є необхідними мають значну вартість, і при цьому необхідно враховувати рівень життя сім'ї. Однак у всякому разі, зазнача­лося в юридичній літературі, до таких предметів можуть бути віднесені дорого­цінне каміння і вироби з них, інші прикраси, на придбання яких витрачена знач­на сума грошей із загального бюджету сім'ї, рідкісний посуд, картини відомих художників, антикварні та інші унікальні речі¹. Дана точка зору була підтримана і дещо розвинута в українській юридичній літературі, в якій відзначалося, що коштовностями і предметами розкоші можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каміння, антикварні чи інші унікальні речі, вироби надзвичайно високої вартості². Ця точка зору, порівняно з першою, містить досить важливий і кон­кретний критерій — це мають бути речі надвисокої вартості. За такого підходу ювелірні вироби із золота і коштовниого каміння звичайної вартості повинні визнаватися роздільною власністю того з подружжя, який користується ними у повсякденному житті. Інша справа, що законодавча термінологія повинна під­кріплюватися конкретними критеріями для правильного тлумачення того чи ін­шого терміна, адже від цього, як у даному випадку, залежить правова доля майна подружжя. Однак перспективи у розв'язанні цієї проблеми поки що не видно.

¹ Кодекс про шлюб та сім'ю Української РСР. Науково-практичний коментар. — К., 1973. — С. 44.

² Див.: Сімейне право України. — К.: Вентурі, 1997. — С. 79.

436