Глава 34

рухоме), яке боржник зобов'язаний передати кредиторові у разі порушення ним (боржником) зобов'язання.

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Що стосу­ється розміру неустойки, то відповідно до ст. 553 ЦК України розмір неустойки, визначений законом, може бути збільшений угодою сторін. Сторони мають право зменшити розмір неустойки, але тільки у тих випадках, які допускаються за­коном.

ЦК України закріплює правило, згідно з яким сплата неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або нена­лежним виконанням зобов'язання. Таким чином, загальним правилом визнається правило про штрафну неустойку.

ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, по різному визначає юридичну природу поруки і гарантії. Ці правові інститути виписані за різними схемами, що ще раз підтверджує їх самостійність як способів забезпечення зобов'язань. З цього вип­ливають такі ознаки гарантії, як її безвідкличність, непередаваність прав за га­рантією, особливі підстави для її припинення.

Гарантія, як спосіб забезпечення виконання зобов'язання, юридичне не пов'язана з основним зобов'язанням, і гарант відповідає перед особою, якій ви­дано гарантію, незалежно від відповідальності основного боржника.

Практика застосування гарантійних зобов'язань є поширеною і ефективною у всьому світі. Вбачається, що оновлена гарантія стане надійним забезпечуваль­ним засобом і набуде поширення і в Україні.

Більш чіткої регламентації в новому ЦК України дістали відносини поруки. Детальніше виписано права та обов'язки поручителя у разі пред'явлення до нього вимог (ст. 557) і права поручителя, який виконав зобов'язання (ст. 558), порядок припинення поруки (ст. 561). Крім передбачених у ЦК УРСР (ст. 194) підстав припинення поруки, новий ЦК України передбачив ще три нові підстави: зміну основного зобов'язання без згоди поручителя, що спричиняє збільшення його відповідальності; переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не по­ручився за нового боржника; відмову кредитора прийняти належне виконання боржника чи поручителя після настання строку виконання забезпеченого пору­кою зобов'язання (ст. 561).

Новий ЦК України також розширив сферу застосування завдатку. Цей спо­сіб забезпечення відтепер можна буде використовувати у відносинах не тільки між громадянами, а й між юридичними особами. Вирішено також проблему спів­відношення завдатку і авансу.

Забезпечення зобов'язань будь-яким із способів створює зобов'язальні право­відносини між кредитором і боржником (або особою, яка забезпечує зобов'язан­ня боржника). Незважаючи на те, що кожен із способів характеризується специ­фічними ознаками, які притаманні тільки йому, можна виділити низку загальних рис, характерних для всіх забезпечувальних зобов'язань. Такі риси в юридичній літературі називають ознаками забезпечувальних зобов'язань. До таких ознак належать:

1. Спільність цілей, на досягнення яких спрямовані всі способи забезпечення виконання зобов'язань. Основною метою є надання кредиторові певних гарантій задоволення його вимог. Відмінністю є лише той конкретний правовий механізм, застосування якого забезпечує задоволення вимог кредитора.

Способи забезпечення виконання зобов'язань

659

2. Специфіка забезпечувального зобов'язання полягає в додатковому (акце­сорному) характері відносно основного зобов'язання. Ця особливість забезпечу­вального зобов'язання, його акцесорний характер, виявляється у багатьох мо­ментах, які частково відображено в загальних положеннях нового ЦК України щодо забезпечення виконання зобов'язань.

По-перше, недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність право-чину щодо його забезпечення і, навпаки, забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсності основного зобов'язання (ст. 549 ЦК України).

По-друге, забезпечувальне зобов'язання слідує долі основного зобов'язання при переході прав кредитора до іншої особи, зокрема, при уступці вимоги з ос­новного зобов'язання.

По-третє, припинення основного зобов'язання, як правило, тягне за собою припинення і забезпечувального. Однак з цього правила можливі винятки. Зок­рема, гарантійне зобов'язання не залежить від основного.

3. За загальним правилом, підставою для встановлення та способу забезпе­чення виконання зобов'язання є угода сторін про таке забезпечення. І тільки що­до неустойки та застави передбачено, що вони можуть встановлюватись безпо­середньо законом.

4. Виходячи зі змісту ст. 550 ЦК України, спільною для всіх забезпечуваль­них зобов'язань ознакою є форма правочину щодо забезпечення.

Відповідно до вказаної статті правочин щодо забезпечення виконання зо­бов'язання вчиняється у письмовій формі. Недодержання письмової форми пра­вочину щодо забезпечення спричиняє його недійсність.

У доктрині цивільного права значна увага приділяється класифікації способів забезпечення, яка сприяє з'ясуванню природи і змісту забезпечувальних зобов'я­зань, виявленню властивих їм спільних ознак і особливостей.

У юридичній літературі способи забезпечення виконання зобов'язань класи­фікують за різними ознаками: за юридичною конструкцією; за правовою приро­дою; за сферою дії¹; за суб'єктним складом; за відношенням виду забезпечення до основного зобов'язання; за обсягом відповідальності² тощо.

Чітку і послідовну класифікацію способів забезпечення виконання зобов'я­зань проводив у своїх дослідженнях О. С. Іоффе.

Так, за юридичною конструкцією способи забезпечення він поділяв на пов'я­зані і не пов'язані з попереднім виділенням майна для примусової реалізації обов'язку порушника. До перших належать застава і завдаток, до других — не­устойка, порука та гарантія. За такої класифікації виявляється неоднакова ефек­тивність різних забезпечувальних заходів.

Очевидно, що за рахунок заздалегідь виділеного майна забезпечити примусо­ве виконання набагато простіше, ніж у випадку, коли таке виділення не було проведено.

За правовою природою способи забезпечення виконання зобов'язань поділя­ються на такі, що є заходами юридичної відповідальності, і ті, що не належать до заходів юридичної відповідальності. До перших відносяться неустойка та завда­ток, до других — застава, порука і гарантія.

Иоффе О. С. Обязательственное право. — М.: Юрид. лит. 1976. — С. 156—157. Азімов Г. Н. Забезпечення виконання зобов'язань: Навч. посібник. — Харків, 1995.

660