Глава 26

вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р.¹. При цьому в роз'ясненнях Президії ВАСУ судам дано деякі радикальні рекомендації про те, що, за загальним правилом, невиконання чи неналежне ви­конання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. Разом з тим, закон може передбачати випадки, коли порушення за­конодавства, допущені при виконанні договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, п. 5 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна").

Дійсно, в Закон України "Про приватизацію державного майна" 19 лютого 1997 р. було введено норму про те, що "на вимогу однієї із сторін договір купів-лі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду, арбіт­ражного суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених до­говором купівлі-продажу, у визначені строки" (п. 5 ст 27). Юридична неспроможність наведеного положення є очевидною, адже в цивільному праві допоки що було непорушним правило про те, що порушення умов договору є під­ставою для можливого розірвання договору. Тому не можна охарактеризувати інакше як юридичною помилкою наведене законодавче положення щодо можли­вості визнання недійсним договору у зв'язку з невиконанням його умов.

Незважаючи на це, Президія ВАСУ у роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. підтримала зазначене спірне положення приватизаційного законодавства. Водно­час у позиції Президії є й інші вразливі місця. По-перше, коментар п. 1 роз'яс­нень сформульований таким чином, що дає підстави вважати про наявність у за­конодавстві й інших випадків визнання договорів недійсними у зв'язку з неналежним їх виконанням, чого фактично немає. По-друге, Президія дає неко­ректну оцінку ст. 27 Закону "Про приватизацію державного майна", в якій ска­зано про можливість визнання договору купівлі-продажу у зв'язку з невиконан­ням стороною зобов'язань, передбачених договором, а не законодавством, як про це зазначено в роз'ясненнях. По-третє, Президія так і не визначила, які пору­шення умов договору можуть слугувати підставою для його розірвання, а які — для визнання недійсним.

Неоднозначним для тлумачення може виявитися і п. 18 роз'яснень Президії ВАСУ, в якому зазначається, що чинне законодавство не виключає права пози­вача об'єднати в одному позові вимоги про визнання угоди недійсною з вимогою повернути одержане за цією угодою в натурі чи про відшкодування в грошах. Відповідач у такому разі має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна чи про відшкодування вартості останнього. Наведені ре­комендації певною мірою не узгоджуються зі ст. 48 ЦК УРСР, яка передбачає двосторонню реституцію щодо недійсної угоди, а відтак вимога про необхідність подання відповідачем зустрічного позову лише ускладнює процесуальне станови­ще останнього.

Перевагою позову про визнання угоди недійсною є те, що позивачами тут мо­жуть бути як учасники такої угоди, так і інші заінтересовані особи, за винятка­ми, прямо передбаченими законом. З таким позовом можуть також звертатися і акціонери у разі порушення їх права на придбання акцій.

¹ Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — К., 1995. — Ч. 1. — С. 49—57; Бизнес — 1999. — № 13 (324). — 29 марта.

Захист права власності

521

Так, компанія "Р енд Джей..." заявила у Вищому арбітражному суді позов про визнання договору купівлі-продажу, за яким ЗАТ "Борщагівський хіміко-фар-мацевтичний завод" продало товариству з обмеженою відповідальністю додатко­во випущені акції, недійсним. Компанія "Р енд Джей..." посилалася на те, що во­на є засновником і акціонером ЗАТ "БХФЗ", а відтак має переважне право на придбання додатково випущених акцій, які були відчужені сторонній юридичній особі. Рішенням ВАСУ від 14 березня 1996 р. позов було задоволене і, зокрема, зазначено, що акції закритого акціонерного товариства розподіляються між зас­новниками і не можуть розповсюджуватися серед інших юридичних осіб чи ку­пуватися сторонніми¹.

Таким засобом захисту своїх прав можуть скористатися спадкоємці, які звер­таються з позовами про визнання недійсним заповіту, у зв'язку з невідповідністю його вимогам закону і за яким майно заповідалося стороннім особам.

Зобов'язально-правові засоби захисту права власності. Ці засоби за­безпечують захист права власності та інших цивільних прав осіб, між якими ви­никає цивільно-правове зобов'язання, тобто між особами, пов'язаними між со­бою певними правами та обов'язками.

На відміну від речових засобів захисту права власності, які базуються на пра­ві власника вимагати від будь-кого утримуватися від порушення його абсолютно­го права, зобов'язальні засоби захисту права власності та інших цивільних прав базуються на можливості застосування примусових заходів у правовідносинах з цілком конкретно визначеними учасниками відносних правовідносин, у яких є уповноважена і зобов'язана особи.

Як відомо, усі зобов'язання поділяються на договірні і позадоговірні. Відпо­відними особливостями характеризуються засоби захисту суб'єктів договірних і позадоговірних зобов'язань.

Так, у договірних зобов'язаннях уповноважена особа (кредитор) може захис­тити свої цивільні права та інтереси шляхом: а) примусу боржника виконати обов'язок у натурі; б) розірвання договору; в) застосування мір відповідальності; г) застосування інших заходів, передбачених договором або законом.

Підставами виникнення зобов'язань можуть слугувати заподіяння шкоди (де­лікт) особі або майну громадянина, заподіяння шкоди організації та придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

У зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди визначальну роль у захисті інтересів потерпілих відіграє механізм деліктної відповідальності, для настання якої необхідно, як правило, встановити склад цивільного правопо­рушення (шкоду, протиправну поведінку, причинний зв'язок між шкодою і про­типравною поведінкою, вину).

Деліктна відповідальність настає тоді, коли заподіювач шкоди і потерпілий не перебувають у договірних відносинах щодо блага, якому заподіяно шкоду. Ос­новними способами відшкодування шкоди, заподіяної майну особи слугують: від­шкодування її в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошко­джену річ і т. ін.) або повне відшкодування заподіяних збитків, компенсація моральної шкоди.

Як уже зазначалося, віндикаційний позов може бути поданий, якщо майно

Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. № 3. — С 292.

К., 1996.—

522