Глава 12

лягає оподаткуванню, за винятком правочинів, передбачених у п. 1 ст. 207 цього Кодексу.

Новий ЦК (ст. 209) не передбачає вичерпного переліку випадків вчинення правочинів у письмовій формі. Замість цього в п. 4 ст. 209 ЦК України зазначе­но, що письмово мають вчинятися й інші правочини, щодо яких законом, іншими правовими актами вимагається письмова форма.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підписується його учасниками. Пра-вочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, що уповноважені на те законом, іншими правовими актами або установчими доку­ментами, та скріплюєтья печатками.

Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може під­писатися власноручно, за її дорученням текст правочину підписує інша особа.

Підпис цієї особи на тексті нотаріально посвідчуваного правочину засвідчу­ється нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нота­ріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підпи­саний його учасниками.

Підпис такої особи на тексті правочину, вчиненого у письмовій формі, може бути засвідчений відповідно відповідною посадовою особою за місцем роботи чи навчання, за місцем проживання чи лікування учасника правочину чи особи, що підписала правочин замість нього (ст. 208 ЦК України).

Новий ЦК України зберіг письмову форму правочинів учасників цивільного обігу. Письмова форма правочинів між юридичними особами забезпечує впоряд­кування прав та обов'язків сторін у договорі, додержання договірної дисципліни. Обов'язкова письмова форма правочинів між фізичними особами на суму, що пе­ревищує у двадцять разів розмір доходу, який не оподатковується, передбачена з метою охорони їх інтересів від зазіхань недобросовісних осіб, хоч на перший погляд, така форма є формальною. Насправді це не так. Усна форма подібних правочинів дає можливість непорядним, недобросовісним особам наполягати або, навпаки, відмовлятися від виконання правочину, користуючись показання­ми свідків. Письмова форма правочинів перешкоджає цьому, бо передусім сам письмовий документ свідчить про вчинення правочину, а його відсутність — про те, що правочин не укладено.

Новий ЦК певними правовими засобами стимулює додержання письмової форми правочинів. До таких засобів належать наслідки недодержання письмової форми правочину. Стаття 219 ЦК України виходить з того, що недодержання сторонами письмової форми правочину не впливає на його юридичну силу. Та­кий правочин є законним і дійсним. Разом з тим сторони у правочині обмежу­ються у виборі доказів для підтвердження правочину у випадку виникнення спо­ру між ними. З цього приводу ч. 2 ст. 219 передбачає, що у разі заперечення однією зі сторін наявності правочину або оспорювання окремих його частин сто­рони не мають права посилатися на свідчення свідків. Наявність самого право­чину, його зміст можуть доводитися письмовими доказами або за допомогою за­собів аудіо- та відеозапису.

Недодержання письмової форми правочину спричинює його недійсність лише у випадках, коли такий наслідок прямо зазначений у законі.

Правочини, які вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення ли­ше у випадках, передбачених законом. Нотаріальне посвідчення правочину здій­снюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має

Угоди (правочини)

173

право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, на яко­му викладено текст правочину, посвідчувального напису (статті 209, 210 ЦК України).

Новий ЦК України передбачає наслідки недодержання вимог закону про но­таріальне посвідчення одностороннього правочину і договору (статті 220 і 221). Недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього пра­вочину має наслідком його недійсність. ЦК України допускає виняток з цього правила. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посві­дченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення догово­ру має також наслідком його недійсність. З цього правила також передбачені ви­нятки.

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджу­ються письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може ви­знати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне оформлення не потрібно.

ЦК України стає на захист порядного і добросовісного учасника правочину і сприяє здійсненню його майнових інтересів. Суд або господарський суд, встано­вивши недійсність правочину внаслідок порушення нотаріальної форми, повер­тає сторони у попередній майновий стан, тобто застосовує двосторонню рести­туцію (ст. 217 нового ЦК України).

Оскільки правочин є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового результату, то й укладати його можуть лише особи, які володіють у тому чи ін­шому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньо психіч­ною зрілістю. Новий ЦК України (статті 31 і 39) передбачає, що від імені осіб, визнаних недієздатними, а також від імені малолітніх до 14 років укладають пра­вочини батьки, усиновителі, опікуни (за ЦК УРСР малолітні особи у віці до 15 років). Фізичні особи у віці від 14 до 18 років, що мають неповну дієздатність, і обмежено дієздатні внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотични­ми засобами можуть укладати правочини відповідно за згодою батьків, усинови­телів та піклувальника (статті 32 і 36 ЦК України), за винятком дрібних побуто­вих угод.

Вчинення правочинів недієздатними особами, а також малолітніми до 14 ро­ків, особами, що мають неповну чи обмежену дієздатність, за межами їх дієздат­ності, зумовлює їх недійсність.

Новий ЦК України зберіг основні елементи правових наслідків вчинення пра­вочину малолітнім до 14 років за межами його дієздатності та недієздатною осо­бою. Зазначені угоди є недійсними відповідно до закону, а саме статей 222 і 226 ЦК України. Правовим наслідком недійсності цих угод є поновлення сторін у по­передньому майновому стані, а за неможливості такого поновлення кожна зі сто­рін має відшкодувати іншій стороні вартість одержаного у грошах за цінами, що існують на момент відшкодування.

Новий ЦК України, як і ЦК УРСР 1963 p., передбачає, що дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочи­ну малолітній особі до 14 років, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік іншої сторони (ст. 222 ЦК України).

174